Субота, 21 Травня 2022 р.

ІЗ ТАКИМИ НАДІЙНО!

Весна… Підвечір’я… Ще сонячне проміння загріває землю, проникає в душу теплом, і від цього люди стають добрішими, впевненішими. Чути звуки сирени, але вони не біжать у сховище, мабуть, звикли, хоч треба бути обачними. Кожен поспішає у своєму напрямку зі своїми думками, болями, переживаннями, несе в собі страшне слово «війна»…

Перехрестя вулиць. Назу­стріч іде молода, симпатична, чор­нява жінка Інна Семенків, колишня студентка, а сьогодні – колега по роботі.
– Доброго дня!
– Доброго дня, Інночко! Як справи?
Дивлюся на неї й бачу, як очі наливаються слізьми, пульсує кожен нерв. Між нами пів метра, але здається, що відчуваю прискорене биття її серця.
– Так, нічого. Працюю в Будинку культури, а Тетяна Бой­-чук – у коледжі вже з другого дня війни. Щоденно, без вихідних намагається внести частину себе, свою силу, енергетику в перемогу над загарбниками.
А далі Інна розповідає про життя, як плетуть сітки, допомагають придбати ліки, їжу, одяг – усе для бійців, які захищають нас і Україну.
– Нас багато… Працюють жителі міста і переселенці. Можна почути їхні розповіді про смерть, дорогу життя, дружбу, підтримку, героїзм, вірність, кохання… З їхніх спогадів пізніше будуть створювати фільми, писати томи книг…
Вона все розповідає і розповідає…
Інна СеменківА в мене спогади… Пригадую, як ще юними дівчатками вступали в коледж. Навчалися старанно, обрали правильно професію. Ставали переможцями обласних конкурсів, олім­-піад з української мови та літератури. Сьогодні їх шанують викладачі, люблять студенти, поважають жителі міста як талановитих митців, люблячих матерів і дружин.
Немов прокидаюся від її слів.
– А знаєте, декілька днів тому пізно ввечері зателефонував знайомий із фронту. Він просив допомогти організувати доставку їжі, медикаментів і просто води та активованого вугілля… Розумієте води… води… Два дні бігаю, шукаю, дзвоню всім, кому можу. Не сплю, все думаю, хвилююся. А сьогодні вранці зателефонували, що він уже у Львові, зробили одну операцію і роблять другу, а вдома в нього залишилася вагітна дружина…
Інна розповідає серцем, кожним своїм нервом, болем, переживанням. Не знаю, що з нашим бійцем-захисником, але вірю, що обов’язково залишиться живим і повернеться до дружини, щоб разом виховувати дитину, будувати майбутнє, прищеплювати любов і патріотизм до Віт­чизни, розповідати молодому поколінню про страхіття війни, щоб вона більше ніколи не повторилася…

Надія БОГУЦЬКА,
викладачка Кам’янець-Подільського фахового коледжу культури і мистецтв.