Субота, 21 Травня 2022 р.

ЧЕРВОНЕ ПАЛЬТЕЧКО. 80 РОКІВ МІЖ ВІЙНАМИ (1941, 2022)

За два місяці війни наше життя різко змінилося, але потроху намагаємося жити в нових умовах. Зменшується паніка, вже не завжди ховаємося в укриття, або ж зовсім не ховаємося, звикаємо до сигналів повітряної тривоги і з нетерпінням чекаємо відбою.
Слухаємо і дивимося повідомлення про чергові обстріли рашистів наших міст і сіл, про втрати мирного населення, особливо вражають смерті невинних дітей.
Призвичаюємося жити за новими воєнними законами, відправляємо рідних до ЗСУ, волонтеримо, ховаємо загиблих Героїв, тішимося перемогам наших захисників.

Але один день із минулого тижня вразив мене в саме серце. Адже наді­йшли повідомлення про два міста, які обстріляли тієї ночі: Золочів Львівської області та Дунаївці Хмельницької області.

ЗОЛОЧІВ

Липень 1941 року. Фашисти обстріляли евакуаційний потяг, який вирушав зі Львова на схід. Там була і моя мама з однорічною дочкою.
Молода сім’я після закінчення сільськогосподарських навчальних закладів (тато – інститут, мама – технікум) одержала 1939 року направлення до Львівської області – організовувати колгоспи і радгоспи, тобто встановлювати радянську владу. Через рік народилася я, і мама не працювала. Тата майже ніколи не було вдома, така небезпечна й відповідальна робота. Мамі допомагала сусідка, полячка пані Галина.
Назавжди запам’яталася нам, трьом дочкам, а ще нашим дітям і внукам розповідь мами про початок війни. 21 червня 1941-го, в суботу, до мами зайшла схвильована пані Галя і попередила: «Пані Олю, тікайте, бо завтра буде біда, велика біда!». Мама злякалася, подумала, що це чергові протистояння з місцевим населенням (бандерівці).
Але біда обминала тата, він не був москалем, яких тут ненавиділи, а щирим українцем, подолянином. Його робота була пов’язана більше з організацією і наданням допомоги тваринницьким фермам.

ЗНОВУ ЗОЛОЧІВ. ЧЕРВОНЕ ПАЛЬТЕЧКО

Як сповістила сусідка Галя, на ранок Львів уже бомбили, почалася війна. Тата мобілізували до армії.
А для дружин спеціалістів із дітьми виділили один вагон у евакуаційному ешелоні зі Львова. Доїхали до станції Золочів, де почалися обстріли фашистами. Спочатку розбом­били паровоз, потяг зупинився, почалися обстріли вагонів. У паніці статечні господині чомусь почали витягати свої статки і заблокували вихід.
Мама з малою дитиною на руках не могла вийти з вагона. Тоді, де і взялася сила, вона зайшла в туалет, ліктем вибила скло і викинула мене через вікно на перон. Сама ж через усіх і усе вискочила з вагона, підняла доньку (злякану, але не заплакану) і побігла до станції разом з іншими людьми.
На дитині було червоне пальтечко з капюшоном. Усі пасажири бігли до станції, а над ними кружляв на бриючому польоті німецький літак і стріляв із кулемета по людях, а це переважно були жінки і діти. А моє червоне пальтечко було ніби маяком для кулеметника. Мама згадувала, що впізнала би того білобрисого пілота, який висунув голову з кабіни і спокійно строчив по жінках і дітях. Обабіч нас один за одним падали вбиті й поранені люди. А нас біда ніби обминала. Всі бігли до станції одним потоком, а мама чомусь звер­нула з дороги в якусь заболочену посадку. Там просиділи доти, по­ки наші літаки не розігнали «їхні», поки не забрали всіх убитих і поранених, поки не перевірили цей ва­гон і не дозволили посадку. За цей час дитину так скусали комарі, що ті самі статечні «гражданки» не впускали маму у вагон: «Ваш ребенок больной, он заразит наших дєтєй!». Та «хохлушка» відстояла своє місце.
А далі продовження евакуації на схід росії. Переправа поромом через Дніпро. Мама з жахом згадувала, як річкою плили трупи наших воїнів. Далі – росія, переправа через Волгу, кінцева станція в степу. І поїздка підводами через хутори (де часом і води дитині не давали) до кінцевої зупинки: хутір Торецьк, Єланського району Сталінградської області, куди мама як спеціаліст сільського господарства одержала направлення на роботу. Її завданням було збирати, оформляти і здавати с/г продукти для армії, з чим гарно справлялася «чистюля хахлуша». До речі, 1942 року тут народилася ще одна дочка, про яку тато дізнався не скоро. А також тут було пережито нальоти літаків під час бит­ви за Сталінград. Літаки («як зграя ворон» – мамин вислів) летіли на Сталінград і наші, і ворожі. Постій­-но бомбили. Досі лякаюся сильних звуків і наших літаків. А що відчуватимуть наші діти, внуки і правнуки, які переживуть цю війну?

А ТЕПЕР ДУНАЇВЦІ

Це місце моїх дитячих років, де у 1947-1950 роках жила наша сім’я. Після війни тато знову працював у Західній Україні (Львівська і Чернівецька області). Нарешті перевели ближче до рідного дому, на Поділля. У Дунаївцях я закінчила початкову школу. Місцеві однокласники водили мене руїнами, показували місця, де розстріляли багато євреїв, як сусідів, так і привезених.
Після смерті батька 1950 року (вій­на доконала) мама вже із трьома дочками переїхали в с.Шустівці до батькової матері, бо була круглою сиротою.
А Дунаївці сплили в моїй пам’яті як результат тої війни і страх за майбутнє моїх дітей, онуків і правнуків. Не дай Бог повторити мою долю, хоча в багатьох українських дітей вона вже набага­то гірша.
Невже моє життя мине між двома війнами? Я дуже хочу дожити до нашої Перемоги. Вірю, що Бог допоможе нашій Україні, вірю нашій славній армії, вірю волонтерам, вболіваю і співчуваю біженцям. Сподіваюся, що світ допоможе розбити орків і звільнити від їхнього смердючого духу всю Україну.
А я продовжую розмінювати де­в’ятий десяток, живу звичайним життям: хворію, лікуюся, в’яжу шкарпетки воїнам і несу в «Турботу», допомагаю, чим можу, сусідам-біженцям – киянам і харків’янам, сім’ям із малими дітьми, саджу під вікнами квіти, а на балконі – салат і цибулю, й продовжую записувати історію свого роду.

З повагою Алла ФЕДІРКО.