ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, НОРМАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ НЕ БУВАЄ…

Уже не один місяць містом ширяться переповідки про напади маніяків на жінок і розгулювання збоченців на дитячих майданчиках. І хоч міліція офіційно спростовує ці розмови, кам’янчани панікують. Це змушує поцікавитися у психіатрів, чи, бува, не побільшало у них пацієнтів із загостреннями, які, ймовірно, і лякають місцевих мешканців.

– Збоченців, котрі демонструють жінкам і дітям свої «принади», називають ексгібіціоністами, – розповідає психіатр міської поліклініки Георгій Басюк. – Вони не схильні до насильства, а можуть лише емоційно вплинути на жертву, наприклад, налякати її. Сексуальне задоволення вони отримують від психоемоційної реакції обраної особи. Боятися їх не варто, бо це сором’язливі, спокійні чоловіки, які не наважуються познайомитися з дівчиною. Як результат цих комплексів – такі методи отримання сексуального задоволення. Зазвичай такі чоловіки ніколи не звертаються до психіатра і не розголошують своєї проблеми. Хоча усвідомлюють, що суспільство їх засуджує. Навіть був випадок, коли відома у Кам’янці людина їздила в інше місто і там займалася ексгібіціонізмом.

– Подейкують, що неабиякий вплив на людей із психічними розладами має повня. Це так?

– Повний Місяць призводить до загострення психічних розладів. Сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння) – це коли людина щось автоматично робить, не усвідомлюючи цього. Наука пояснює це тим, що фази Місяця змінюють силу тяжіння.

У повню загострюються не лише психічні розлади, а й виникають непорозуміння і сварки в сім’ях. Усі люди стають агресивнішими…

– Георгію Петровичу, за останні роки пацієнтів, котрі страждають на душевні захворювання, випадково, не побільшало?

– Збільшилася кількість людей, які мають захворювання невротичного характеру. Вони страждають через зниження рівня життя, постійне очікування змін на краще, не задоволені роботою, не впевнені у завтрашньому дні. Та, як наслідок, мають стреси, які, власне, і призводять до погіршення психічного здоров’я. І викликає занепокоєння, що вік таких пацієнтів молодшає. Кількість осіб, котрі мають діагноз – шизофренія чи психоз – залишається сталою.

Щоправда, років двадцять тому я не бачив так багато дідусів і бабусь із деменсією або, як кажуть у народі, старечим маразмом. Причина банальна – пенсіонерам не вистачає коштів на лікування. Якщо раніше вони при перших же ознаках, скажімо, атеросклерозу проходили курси лікування, а згодом – профілактики, то нині їм не вистачає пенсії, аби купити ліки для екстрених випадків.

– Скільки всього пацієнтів перебувають на обліку в міського психіатра?

– Офіційно зареєстрованих близько трьох тисяч. Серед них: із важкими психічними розладами – 800, решта – середнього та легкого ступеня важкості. Є ще агресивні хворі. Їх ставлять на окремий облік і в міліції, і в поліклініці, бо вони схильні до суспільно небезпечних дій. Таких у нас 73.

До когорти психічно хворих варто додати пацієнтів нарколога. Вони мають розлади психіки і поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків, таблеток). Їх близько тисячі. І є близько двох тисяч хворих, які не дійшли до поліклініки, бо не усвідомлюють, що мають проблеми.

Пам’ятаю, коли навчався в університеті, один професор сказав: «Запам’ятайте, що нормальних людей не буває. Є або психічно хворі, або психічно здорові. Варіант норми – це річ відносна». І це справді так. Скажімо, у мусульман чотири жінки – це варіант норми, а у християн – прояв розпусти. Колись за гомосексуалізм стаття була у кримінальному кодексі, а нині навіть шлюби укладають між одностатевими парами.

– Скажіть, чи може професія залишати відбиток на психічному здоров’ї?

– Чіткої статистики немає. Але ще з радянських часів психіатрам доплачували за шкідливість. У Японії ж працювати психіатром можна лише протягом 15 років, а опісля дозволяється тільки писати наукові роботи і ділитися власним досвідом. Загалом же, всі, хто щодня спілкується із людьми, – і педагоги, і журналісти, і лікарі тощо – у зоні ризику.

– Останнім часом ширяться розмови про те, що на вулицях міста побільшало людей із психічними вадами. Мовляв, їх випустили із лікарень, бо немає за що лікувати.

– В Італії більшість психічно хворих адаптовані до суспільства. Їм виділяються кошти на лікування, вони мають якісні ліки. У нас, відповідно до Закону, теж нібито все є, але в деяких містах ситуація катастрофічна. Нашому місту пощастило. Кошти на ліки душевно хворим пацієнтам уже декілька років поспіль виділяють на 70% від потреби. У той час, як у Старій Синяві – лише 7%. Тож ми виписуємо безкоштовні рецепти, а ліки пацієнти отримують у комунальній аптеці.

– Чимало містян скаржаться на недосконале законодавство щодо примусового лікування. Декілька років тому в Кам’янці-Подільському був випадок, коли чоловік із розладами психіки вбив собаку і носив її, лякаючи жителів мікрорайону Жовтневого. Міліціонери пояснили, що не можуть відправити його на примусове лікування, бо він, мовляв, кримінального правопорушення не скоїв.

– Примусово лікувати можуть психічно хворих людей, котрі скоїли злочин і були визнані експертизою неосудними. Дійсно, Закон не досконалий, бо хворого пролікують, відпустять, а він згодом може повторно скоїти злочин.

В іншому випадку відправити хворого на примусове лікування можуть рідні або сусіди лише тоді, коли знайдуть достатньо аргументів для суду.

Є ще поняття амбулаторного примусового лікування, яке теж призначає суд, – пацієнт лікується під контролем лікарів.

– Антитерористична операція внесла корективи у Вашу роботу?

– У деяких чоловіків, які повернулися зі сходу України, спостерігається посттравматичний синдром. І буває, що, повернувшись додому, вони мають загострене почуття справедливості.

Їх бентежить те, що суспільство не змінюється. Війна ж навчила діяти рішуче, тому від безвиході вони починають робити необдумані вчинки.

Інша категорія воїнів АТО «лікується» зеленим змієм. А вже потім – від горілки, наслідком споживання якої теж є посттравматичний синдром.

На жаль, поки що наше суспільство не навчене відвідувати психіатрів, психотерапевтів чи психологів. Свої проблеми ми звикли виношувати у собі. Одна жінка мені розповіла, що три роки підходила до кабінету, стояла під ним, але так і не наважилася зайти, мовляв, якщо хтось побачить, то що подумає. У кожного із нас у житті трапляються моменти, коли немає настрою, важко на душі, турбують проблеми. Людині треба виговоритися.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, нині психічні розлади займають шосте місце за поширеністю. Очікується, що до 2030 року психічні хвороби можуть вийти на першу сходинку.