Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 20 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

13.08.2010

ДУНАЄВЕЦЬКИЙ ДУДАРИК

У шістдесяті роки минулого століття популярною в радянських інтелектуальних колах була суперечка про роль фізиків і ліриків у суспільстві. А старт їй дав опублікований 1959 р. вірш радянського поета Бориса СЛУЦЬКОГО, який так і називався - «Физики и лирики». У ньому поет чи то печалився, чи то дорікав: «Что-то физики в почете, что-то лирики в загоне». Не знаємо, чи чув щось про цю дискусію наш земляк Степан РИНДИК (1887-1972), адже доля закинула його занадто далеко від рідних теренів і від радянської дійсності - аж в американське Чикаго. Але у своєму житті Степан Титович пройшов шлях від фізика (зокрема він був старшим асистентом кафедри фізики Кам’янець-Подільського державного українського університету) до лірика.
Чи, якщо бути зовсім точним, до сатирика.
Степан Титович РИНДИК народився 1 вересня (за новим стилем - 13 вересня) 1887 р. в містечку Дунаївці, а точніше у передмісті Заставля, що притулилося із заходу до Дунаївців.
1902 р. Степан закінчив дво-класну міську школу в Новій Ушиці та вступив до Кам’янець-Подільської класичної гімназії. Середню освіту здобув 1906 р. зі срібною медаллю. А далі він один рік навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету, потім - на механічному відділі Київського політехнічного інституту, який закінчив 1914 р.
У 1914-1919 рр. Степан РИНДИК служив на Південно-Західній залізниці, відбуваючи практичний стаж машиністом паровоза, згодом - начальником дільниці на станціях Бірзула та Сарни.
У Бірзулі Херсонської губернії (нині це місто Котовськ Одеської області) у Степана РИНДИКА та його дружини Степаниди народилися син і донька. Їм дали імена, незафіксовані у церковних святцях, - Мирослав і Рогніда. В еміграції Степан Титович якось повідав Льву СИЛЕНКУ: «Я мріяв свого сина назвати Мирославом. Піп обурливо відповів: «Ні, це ім’я поганське». Треба було дати двадцять п’ять царських карбованців, щоби піп переступив святу заповідь віри греко-православної. Мій син має ім’я рідне - Мирослав». Пізніше Лев СИЛЕНКО включив цю розповідь до виданої ним 1979 р. в Нью-Йорку фундаментальної праці «Мага Віра» - священної книги тих, хто сповідує РУНВіру (Рідну Українську Національну Віру).
Із приходом більшовиків Степан Титович покинув службу і переїхав до столиці Української Народної Республіки - Кам’янця-Подільського. Тут влаштувався на роботу у видавництво «Дністер», редагував фізико-математичні видання. 1919 р. півтора місяця Степан РИНДИК був старшим асистентом при кафедрі фізики Кам’янець-По-дільського державного українського університету (призначено на посаду 1 серпня, звільнено, за власним бажанням, 15 вересня).
Восени 1920 р. Степан РИНДИК емігрував до Польщі. Там працював на фабриці рільничих машин. 1923 р. він переїхав до Чехо-Словаччини. Був доцентом Українського високого педаго-гічного інституту в Празі.
1924 р. Степан РИНДИК видав у Празі, у видавництві «Український громадський видавничий фонд», підручник «Міцність матеріалів». Складовою частиною цього підручника був термінологічний словник міцності мате-ріалів. Його навіть було видрукувано окремим відбитком.
Як бачимо, РИНДИК працював над розробкою української термінології. Він підкреслював: «Я не хочу висловити думки, що треба конче відкинути всі чужі терміни. Я хочу тільки сказати, що треба поставити собі за ідеал повну українізацію кожної термінології. …Кожний влучний, справді український термін треба вводити в життя, незалежно від того, чи він усуває слово інтернаціональне, чи просто чуже».
У роботі «Міцність матеріалів» Степан Титович серед іншого проаналізував слово «двигати» і встановив, що в українській мові воно означає якусь дію чи рух, які відбуваються зі значним зусиллям. Натомість у російській мові цей відтінок зберігся тільки у слові «подвиг», а в інших словах «двигaть» означає просто «рухати», «пересувати». Тому, вважає РИНДИК, «двигун» - слово питомо українське: він не просто рухає, а долає опір. Розвиваючи цю ідею, терміном «движба» можна означувати таку вібрацію, для виникнення якої необхідне зусилля.
РИНДИК запропонував також синоніми до термінів: діаграма - числорис (подібно до слова кошторис); турбіна - вирлиця (від слова вир).
Втім, як зазначає сучасний дослідник Максим ВАКУЛЕНКО в книзі «Сучасні проблеми термінології та української наукової термінографії» (Київ, 2009), слово «числорис» не зовсім точне (адже йдеться насамперед про кресленик, а не про числа) і не таке милозвучне, як «діаграма», і теж запозичене: корінь «рис» походить від німецького «rіs» - кресленик, малюнок. Тому цей термін може придатися лише як запас на майбутнє.
Роботу РИНДИКА над українською термінологією було помічено і в Українській Соціалістичній Радянській Республіці. Навіть велася мова про повернення вченого в Радянську Україну. Так, 4 лютого 1927 р. американська газета «Свобода» повідомила: «Українська Академія наук затвердила на штатній посаді редактора технічного відділу Інституту української наукової мови, інженера Степана
РИНДИКА - професора Українського Педагогічного Інституту ім.М.Драгоманова у Празі.
Академія наук звернулася до Укрголовнауки з проханням прискорити справу з дозволом С.РИНДИКОВІ повернутися на Україну». Втім наш земляк в Радянську Україну не повернувся.
Письменниця Ганна ЧЕРІНЬ писала у спогаді «Степан Риндик, як я його знаю»: «А мову він знав так добре, що з ним кваліфіковані мовники боялися «заводитися»: Риндик їх аргументи переможе! Ну, а хто добре знає мову, тому до літератури - два кроки».
Як поет Степан РИНДИК дебютував, коли йому вже було 55 років: 1942 р. в Празі, у видавництві «Пробоєм», побачила світ його збірка «Логос». Поет Євген МАЛАНЮК вбачав у РИНДИКОВІ продовжувача традицій Володимира САМІЙЛЕНКА (1864-1925), який гармонійно поєднував у собі лірика і сатирика:
«Ліро-епічний сарказм С.Риндика («Логос», Прага, 1942) являє дуже культурне й талановите поглиблення та загострення визначеної лінії Самійленка як сатирика, так і лірика. Але треба з подивом і вдячністю підкреслити в тім поглибленні незвичайно мовне й ритмічне багатство Риндика. Його народна (власне національно-народна) мова жива й соковита, вражає влучністю і майже математичною точністю вислову.
За безпомилкове, місцями блискуче оперування тією мовою і просодичними засобами треба б назвати Риндика віртуозом і (коли вже треба історично-літературного визначення) щасливим спадкоємцем, продовжувачем і збагачувачем школи досі самотнього і досі вповні неоціненого Самійленка. Шкода, що рамки статті не дають місця цитатам: суцільно закінчені і переважно «сюжетні» твори Риндика треба б цитувати вцілості».
Щоб читач відчув силу віршів Степана РИНДИКА, наведемо повністю два його твори.

ПОКИДАВ РІДНИЙ КРАЙ

Покидав рідний край,
Був, як цвіт, був, як рай.
Покидав, як весну, Україну.
Ані раю того,
Ані цвіту його,
Як прийду, не знайду,
       не зустріну.
Як прийду, не знайду...
Яром, яром піду,
Яром, долом до гаю-розмаю,
Де калиновий цвіт
Лебедів з-поміж віт,
Де тепер лиш юга синя має
В дикім полі, що краю не має.
Яром, яром піду,
Дике поле пройду
І прошиюсь вужем через пущі, -
До села, до двора,
Де матуся стара,
Де мій жаль, де мій біль
        невсипущий.
З костуром у руці,
З чорним смутком в лиці
Йтиме в лахах старчиха
        нужденна...
І не знатиму я,
Що це мати моя,
Що це туга моя повсякденна!
І не знатиму я,
Що це мати моя,
І пройду, промину без привіту.
До села, до двора,
Де матуся стара
Виглядає мене з круга світу!
Підійду до воріт, -
І не вийде мій рід,
І не вийде старенькая мати...

ПРОДАЙ-ХРИСТИ

Продай-христи і юди наших днів
Твердіші, ніж були їх старші
        покоління,
Бо старших ще лякав,
        бувало, Божий гнів
І сором їх палив,
        і пило їх сумління.
Колись такий, що     тридцять
        срібних взяв,
Утік у темний гай і кинувся
        в петельку,
А нині кожен з них, розп’явши
        пащ до зяв,
Про велич діл своїх кричить
        на повну пельку!
Й панів своїх за тридцять
        срібняків
На торжищах людських
        без сорому возносить
І стилем недорік, гугнявих
        жебраків,
Співає канти їм і дальших
        тридцять просить.
1943 р. у видавництві «Пробоєм» побачила світ ще одна книжечка Степана РИНДИКА - «Терентій Трохимович Тарадайка», яка зосталася непоміченою: згадок про неї практично немає. А щодо «Логоса», то весь наклад збірки розійшовся за кілька місяців, тож видавництво планувало поновити друк. Та події Другої світової війни цьому завадили. Гестапо розгромило видавництво «Пробоєм», а його власника і головного редактора Степана РОСОХУ, який так багато зробив для української культури за кордоном, ув’язнило. З цієї причини повторно видати «Логос» не було жодної можливості.
Степан РИНДИК не обмежився поезією, а 1944 р. видав збірку оповідань «Смілянська хроніка». І проза нашого земляка мала схвальні відгуки критиків. Так, Юрій ШЕВЕЛЬОВ писав:
«Щира людяність, український національний гумор, приперчений дуже сильно, але не перетворений, усе-таки, на мащення всього світу дьогтем, уміння показати, як людське обличчя в умовах дрібної і чужої дійсності перетворюється раптом на свиняче рило - все це в Риндика щиро українське і все це веде до Гоголевих традицій. Але «Смілянська хро-ніка» - ще перша спроба в цьому напрямі. Хоч увесь цикл оповідань і пронизаний глибокою ідеєю - мертвотного духу повітової Росії,- але, все-таки, складники циклу ще надто пройняті анекдотизмом, надто епізодичні, випадкові. Національна, органічна проза Риндика ще більше в сподіванні, ніж у здійсненні. Спроби обіцяють багато».
Не забував Степан РИНДИК і про основний фах. 1943 р. він видав короткий підручник для школи, самоосвіти і практичного вжитку «Елементи машин». По закінченні війни Степан Титович працював в українських гімназіях у таборах для переміщених осіб у Німеччині. 1947 р. в Мюнхені, у видавництві «Вернигора», він випустив «Збірник алгебраїчних задач».
Восени 1950 р. Риндики перебралися до США. Поселилися вони в Чикаго. Тут, пише Ганна ЧЕРІНЬ у спогаді про Степана РИНДИКА, «на початку 50-х років, одне за одним померли його молоді діти, Мирослав і Рогніда. Пані Риндик з розлуки дістала діабет тяжкої форми. Невістка опинилась у шпиталі, а діти - в сиротинці… Потім невістка перебралась із двома дітьми до Філадельфії, і Риндики лишились самі». Першим 17 лютого 1951 р. помер Мирослав РИНДИК, який був математиком і фізиком-ядерником. Залишилася вдовою Олена РИНДИК (уроджена ВОЛОЩУК), напівсиротами - зовсім малі Мирослав і Ростислав (останній народився 16 вересня 1948 р. в українському таборі в німецькому Міттенвальді). А через півтора року, 16 липня 1952 р., по довгій недузі померла на 34-му році життя і Рогніда РИНДИК.
До сімейного нещастя додалося й те, що незнання англійської мови та американських методів навчання перекреслили педагогічну кар’єру Степана Титовича. Та й вік він мав уже солідний - 65 років. У Чикаго РИНДИК двічі перевидав «Логос», щоразу розширюючи його.
1960 р. побачила світ його збірка оповідань «Пригоди і люди», а наступного року - віршована збірочка для дітей «Пригоди Сірка Клаповухого», яку проілюстрував уродженець Кам’янця-Подільського Мирослав ГРИГОРІЇВ.
1971 р. літературознавець Григорій КОСТЮК (теж наш земляк родом із села Боришківці) писав у статті «З літопису літературного життя в діаспорі»:
«Не подавав довго голосу автор багатообіцяючої збірки поезій «Логос» Степан Риндик - поет дуже своєрідний і свіжий. Наскрізно політична інвектива, памфлет і сатира, з використанням форми байки, притчі, а часто й анекдота - основний засіб поетичного думання цього автора. Його мова позначена багатющою лексикою, барвистими подільськими локалізмами, а часто цікавими і мовно виправданими новотворами, заховала той поетичний чар слова, що надавав виразній памфлетній тенденції його поезій справжнього хвилюючого поетичного звучання. І ось поет таких можливостей замовк і лише трохи згодом спромігся перевидати свій «Логос» та опублікувати збірку сатирично-гумористичних оповідань «Пригоди і люди».
А ще Степан РИНДИК узявся в американській еміграції за редакторство та коректуру. Ганна ЧЕРІНЬ зауважила: «Мабуть, пильнішого коректора не бувало, бо Риндик пильнував української мови, незалежно від того, чи йому за те платили, чи ні, чи навіть і лаяли». На шпальтах «Свободи» його статті на актуальні теми могли спричинити гостру дискусію. Так було 1965 р. зі статтею «Герої-мученики і герої-переможці», присвяченою оцінці відомого бою під Крутами 29 січня 1918 р., Степан Титович писав: «Нам потрібні герої-переможці, а не герої-мученики.
На жаль, героїв-мучеників маємо у своїй історії аж надто багато і дуже часто без відпо-відної користі для України. У душах нашого молодого покоління треба виховувати пориваючий образ героя-переможця та ілюструвати цей образ щасливими прикладами з нашої історії. А таких прикладів ми маємо багато!».
6-17 лютого 1965 р. «Свобода» подала цикл статей Степана РИНДИКА «Чистки в мові» та «Дещо з нашої мовної практики». А 25 лютого газета вмістила читацький відгук на цю публікацію: «Приємно знати, що є у нас не професійні мовознавці, а просто любителі рідної мови, що підходять до мовних проблем об’єктивно, із зрозумінням історії нашої мови та з відчуттям її духу. Можна тільки радіти, що в час посиленого наступу Москви на наші культурні цінності, а зо-крема, на самобутність української мови, у вільному світі, на еміграції, зроджується рух спротиву, оборони рідної мови і її чистоти».
Степан РИНДИК мав великий авторитет серед українських емігрантів у США. І водночас залишався скромним. 16 травня 1970 р. «Свобода» вмістила таку його заяву: «Літературний фонд ім.Франка в Чикаго влаштував 19 квітня ц.р. вечір-академію для вшанування чотирьох місцевих українців, культурних працівників на нашому полі, серед них і мене. Перед цією академією я два рази просив управу Фонду виключити мене з того числа за-служених людей. Однак даремно. Мене таки вставлено на згаданому вечорі. Але мало цього.
Разом з іншими трьома названо мене «корифеєм українського мистецтва», себто людиною, що стоїть на вершку нашого мистецтва. Місцеві радіові українські програми проголосили це. Ця легковажна, незаслужена похвала була для мене прикрою несподіванкою і боляче вразила мене, як очевидна іронія. Дехто з моїх знайомих теж звернув на це увагу. В цій заяві прошу ласкаво учасників академії та слухачів радіових програм прийняти до ві-дома, що Фонд зробив усе це проти мого бажання і без моєї згоди».
Ганна ЧЕРІНЬ так змалювала побут Степана і Степаниди РИНДИКІВ у Чикаго: «А як до Риндиків зайдеш, обов’язково мусиш пообідати чи повечеряти, на що вже попадеш. Не до порівняння з багатьма нашими багатенькими громадянами, котрим усе не досить добра, Риндики були задоволені своїм добробутом, казали, що їм вистачає пенсії на все, що вони їдять все, що потрібно. Обоє готували смачні овочеві страви, вареники і «кнедлики» по-чеському, любили варити і частувати гостей. Бувало, прийде хтось їх відвідати, принесе «бідним стареньким» щось попоїсти, вони те, сто разів відмовившись, якось приймуть, але гостя нагодують краще, ніж десь у багатих».
Помер Степан РИНДИК 27 вересня 1972 р. в Чикаго. Похорон відбувся 30 вересня з церкви Покрови Матері Божої на цвинтар Елмвуд у Чикаго. У зв’язку з його смертю, Ганні ЧЕРІНЬ згадалася пісня:
Діду мій, дударику,
Ти ж, було, селом ідеш,
Ти ж, було, в дуду граєш...
Тепер тебе немає,
Дуда твоя гуляє,
І пищики зосталися,
Казна кому досталися…
«Ох, діду мій, дударику!.. - пише письменниця. - 85 літ йому минуло, хоч міг би ще пожити! Дуда його - муза, талант сатиричний і гумористичний, пропала... Нема вже Риндика й не буде такого. Тільки й потіхи, що його чудові оповідання, писані на основі розповідей його дружини, навіки лишились нам, а ми можемо їх читати, сміятися і з усміхом згадувати дударика нашого любого, Степана Риндика».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку