Неділя, 15 Грудня 2019 р.
2 Травня 2019

РОДОВІД МИКОЛИ БАЖАНА. ЩЕ ПОРЖЕЦЬКІ

У «Подолянині» від 29 березня та 5 квітня ми почали розповідати про родовід українського поета Миколи Бажана (1904—1983), який, як відомо, з’явився на світ у Кам’янці-Подільському. Його мама, Галина Аркадіївна, походила зі священицької родини Поржецьких, три покоління яких були наставниками храму в селі Чернелівка Старокостянтинівського повіту Волинської губернії (нині це село Красилівського району Хмельницької області). Серед випускників Волинської духовної семінарії ми бачимо сім Поржецьких, родичів Миколи Бажана. Про двох з них, Іларіона та Юліана, ми розповімо детальніше.

ІЛАРІОН ПОРЖЕЦЬКИЙ

Володимир Поржецький - випускник медичного факультету університету святого Володимира Про Іларіона Івановича (Іоанновича) Поржецького, брата прадіда Миколи Бажана – Костян­тина Івановича (Іоанновича) Поржецького, ми довідуємося з некролога «Іларіон Іванович Поржецький, відставний учи­-тель Мінської духовної семінарії», який уміщено в «Мінських єпархіальних відомостях» від 17 червня 1871 року. Наведемо його.

«23 березня цього 1871 року помер на сімдесят першому році життя колишній наставник Мінської духовної семінарії, колезький радник і кавалер Іларіон Іванович Домб­рова-Поржецький. Син дворянина і священика Волинської губернії, Поржецький зі студентів Волинсь­-кої семінарії 1819 року вступив до Київської духовної академії, яку закінчив 1823 року зі ступенем кандидата богослов’я».

Як ми бачимо, Микола Бажан по лінії матері походив не тіль­ки зі священицької, але і з дворянської родини, герб якої був «Домброва», що підкреслено у подвійному прізвищі його родича – Домброва-Поржецький.

Польський шляхетський герб «Домброва» має такий опис: в лазурному полі срібна підкова, кінцями донизу, а зверху неї – золотий хрест. Такі ж хрести виходять із кінців підкови. В надшоломнику крило коршуна направлене ліворуч, пробите стрілою в тому ж напрямку.

Уперше герб подарований 1246 року польським князем Кон­радом Мазовецьким за перемогу над язичниками. Перша задокументована згадка про герб – 1421 рік. Його використовували більш ніж 250 шляхетських родів, зокрема Поржецькі.

Продовжимо цитувати некролог, уміщений у «Мінських єпархіальних відомостях»:

«1824 року Поржецького призначено вчителем словесності та латинської мови Мінської духовної семінарії. Відтоді почалася його понад тридцятип’ятирічна різноманітна та корисна служба для Мінської семінарії.

Із викладанням словесності та латинської мови Поржецький упродовж усієї своєї служби поєднував, із не меншим знанням справи, і з викладання інших предметів, наприклад, святого Письма та німецької мови. При званні вчителя він послідовно проходив посади помічника інспектора семінарії (1830-1851 роки), секретаря семінарського правління (1831-1843 роки) та бібліотекаря (1843-1860 роки), і як справи правління, так і бібліотеку привів у відмінний порядок».

Щодо посади бібліотекаря, то ще раніше, 1827 року, за якусь провину Іларіона Поржецького позбавили цих обов’язків. В «Історії Мінської духовної семінарії» сказано таке: «Взагалі ж наставники семінарії занадто дорожили побічними посадами, і в разі позбавлення такої за несправність, енергійно відстоювали своє право на неї. Так було, наприклад, з Іла­ріоном Поржецьким, позбавленим посади бібліотекаря 1827 року».

Знову звернемося до некролога, де ретельно наведено відзнаки Іларіона Івановича:

«Користь служби Поржецького, повна доцільність її до вимог часу та закладу, підтверджує як її дов­готривалість, так і повне схвалення її з боку начальства. Так, 10 січня 1833 року за ревне проходжен­ня покладених на Поржецького посад оголошено йому від імені комісії духовних училищ подяку. 11 січня 1834 року за дев’ятирічну відмінно-старанну службу Поржецького нагороджено додатковим річним окладом.

4 березня 1834 року за успішний розвиток учнівських понять і особ­ливу на службі діяльність висловлено йому подяку від єпархіального архієрея. 28 вересня 1838 року за відмінно-старанне проходження покладених на Поржецького посад оголошено йому подяку від імені комісії духовних училищ. 1844 року за понад двадцятирічну завжди зразкову службу нагороджено додатковим піврічним окладом. 6 квітня 1851 року в нагороду відмінно-

старанної служби всемилостиво нагороджено орденом святої Анни третього ступеня. Отримавши з роками служби всі надані знання вчителя, чини, Поржецький мав, крім того, відзнаки за бездоганну службу XV, XX, XXV і XXX років і бронзову медаль у пам’ять війни 1853-1856 років. Нарешті, 1860 року, після виходу вже у відставку, Поржецькому за відмінно-старан­ну і сумлінну службу всемилостиво надано орден святого Володимира четвертого ступеня».

І, нарешті, в некролозі трохи сказано про сімейний стан Іла­ріона Івановича та про останні роки його життя:

«Покійний Поржецький був одружений і мав дітей, але всі вони померли в молоді літа. В особистому характері покійного багато було прекрасних і гідних поваги властивостей: його любов до товариства, повагу чужих прав, сувора розміреність у словах і вчинках, крайня обережність у судженнях, благодушність у негараздах життя.

Після виходу у відставку 1860 року Поржецький протягом 11 років – до смерті своєї – не займав уже ніякої приватної служби, і жив із сімейством своїм єдино на ті кошти, які давала йому мізерна його пен­-сія – 321 рубль 75 копійок на рік. При таких засобах до життя з сімейст­вом, в місті, покійний Поржецький жив і помер – у крайній бідності, залишивши після себе хворобливу вдову».

ЮЛІАН ПОРЖЕЦЬКИЙ

Тепер наша розповідь буде про Юліана Олександровича Поржецького, сина рідного брата прадіда Миколи Бажана – Костянтина Івановича Поржецького. Цього разу скористуємося некрологом, уміщеним у «Подільських єпархіальних відомос­тях» 6 квітня 1896 року в мате­ріалі «Пам’яті священнослужителів, які померли 1894 року»:

«15 травня 1894 року, на 67 році життя, помер в містечку Сатанові Проскурівського повіту священик Свято-Благовіщенської церкви Юліан Олександрович Поржецький. Покійний – син священика, народився в містечку Чуднові Житомирського повіту Волинської єпархії. Початкове виховання здобув у Кременецькому повітовому училищі, звідки вступив до Волинської духовної семінарії, де 1851 року закінчив повний курс наук за другим розрядом. 1854 року преосвященним Євсевієм, єпископом Подільським і Брацлавським, прийнятий, як просили, в Подільську єпархію і 27 березня того ж року висвячений у сан священика до Благовіщенської церк­ви містечка Сатанова, де і залишався до кінця свого життя. Отець Поржецький за час своєї довголітньої служби в одній і тій же парафії проходив такі посади: з 1867 до 1869 року – спостерігач церковно-парафіяльних шкіл; з 1868 до 1880 року – депутат на єпархіальний і училищний з’їзди, з 1877 року – духовний слідчий в п’ятому окрузі благочиння Проскурівського повіту та законовчитель Юринецького народного училища; в останніх двох посадах отець Юліан перебував до дня смерті. Покійний був ревним пас­тирем і законовчителем, і за старанне виконання своїх обов’язків із предмету викладання закону Божого, крім нагородження його 1861 року набедренником, отримав подя­-ки від попечителя Київського навчального округу: 1882, 1884, 1885 і 1889 років. На згадку Севастопольської війни 1853-1856 років отримав бронзовий хрест на Володимирській стрічці та в пам’ять російсь­ко-турецької війни 1877-1878 років знак червоного хреста; 1873 року нагороджений скуфією; 1879 року – камилавкою і 1888 року – наперсним хрестом. Крім того, за пожертвування в Свято-Георгіївську церкву (приписну до Благовіщенської містечка Сатанова) цінного пані­кадила – отримав 1881 року похвальний лист і цього ж року оголошено йому благословення Святійшого Синоду.

Отець Поржецький помер удовим, залишивши після себе сина Володимира – повітового лікаря в місті Єлисаветград Херсонської губернії».

ВОЛОДИМИР ПОРЖЕЦЬКИЙ

Герб «Домброва»Тепер дещо розповімо про Володимира Поржецького – сина отця Юліана. Згаданий наприкінці некролога Єлисаветград – це від 2016 року Кропивницький.

Володимир Юліанович народився 1856 року, коли його батько був настоятелем Свято-Благовіщенської церкви в Сатанові. Володимир вийшов із духовного стану й 1881 року закінчив медичний факультет університету святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Володимир Поржецький був повітовим лікарем у місті Єлисаветград Херсонської губернії,

пізніше – земським лікарем у містечку Кузьмин Проскурівського повіту Подільської губернії (нині село Красилівського району Хмельницької області). Як повідомили 3 вересня 1911 року «Подільські губернські відо­мості», «наказом виконувача обов’язків подільського губерна­тора, керівника казенної палати, за поданням подільської губернської управи у справах земського господарства від 24 цього серпня, земський лікар Кузьминської дільниці Володимир Юліанович Поржецький звільнений від зазначеної посади з 1 вересня цього року».

Далі Володимир Юліанович мешкав у Києві, був статським радником (п’ятий клас у «Табелі про ранги»).

НА СМЕРТЬ ГАЛИНИ ПОРЖЕЦЬКОЇ

На завершення розповіді про рід Поржецьких згадаємо і маму Миколи Бажана. Літературний критик Володимир Брюг­ген у статті «Жива присутність» у липневому числі журналу «Віт­чизна» за 1990 рік повідомив таке:

«Сестра Миколи Платоновича Бажана Алла Платонівна Бажан передала мені надзвичайно цікаву сімейну реліквію – своєрідній лист-­заповіт їхнього батька, Платона Артемовича Бажана, написаний 1955 року, по смерті матері, Галини Аркадіївни Поржецької. (Життєвий шлях Платона Артемовича завершився 1966 року).

Цей документ (дозвіл на публікацію якого мені дано) такий багатий змістом, такий яскравий і колоритний, що коментар до нього здається зайвим. Він так промовисто відтворює й атмосферу сім’ї, й умови виховання дітей. І спадкові риси, що їх неминуче мало перейняти молоде покоління…

«Київ, вулиця Ірининська, 5, квартира 18. 1955 року в жовтні 6-го о 6-й годині ранку останній вдар серця – і душа покинула безпоміч­-не тіло Галини Аркадіївни Бажан, походженням із шляхетського дрібного роду на Поділлі – Поржецьких; народилася 1879 року. В 1902 році в Кам’янці-Подільському вийшла заміж за офіцера Платона Артемовича Бажана; сам він походженням із колишніх козаків з Полтавщини. Сім’я її складалася з сина Миколи, сина Валентина і дочки Алли. В цю тяжку хвилину я сам і діти почували, що сім’я залишилась без душі. Ще теплою рукою поблагословила нас і заповідала нам взаємну любов і підтримку один одному в житті. В останні дні життя поступово втра­чала свідомість, і кончина наступила спокійно, так свята людина оді­йшла в кращий мир. Поховали її на Байковому цвинтарі міста Києва. Надмогильна плита з чорного полірованого лабрадора із написом «Галина Бажан. 1879-1955 роки» прикрила останки цієї святої людини. Прощай, мій любий, коханий друже! Ми разом прожили 53 роки. Ти надала зміст цьому довгому життю, породивши і виховавши двох синів і дочку, своє «я» ти передала гідним тебе дітям.

Втратив тебе – і разом втратив зміст життя. В самотності почуваю себе лишнім на світі. Нездійснені мрії, втрачені надії бачити Україну щасливою своїм матеріальним

багатством і міцною національною свідомістю. Це ще більш пригнічує мою духовну неміч. Тяжкі думки за долю Вкраїни, за долю її українсь­кого слова. В сім’ї моїх трьох дітей прийшли чужі українській нації люди, а наслідки (бодай не згадувати про це) – не чути українського слова і нащадкам своїм не привили любові до нещасливої України. Вийшов

я із самих глибин народу українського, любив його, жив його минулим, сучасним і майбутнім.

В цьому на своєму довгому житті мало був свідком радісних, щас­ливих почуттів, а більше – сумних.

Смерті я не боюсь, бо це неминуче, а боюсь смерті духовної Украї­ни і українського слова. Поховають мене на рідній українській землі мої діти та внуки, поставлять в го­ловах хрест, а разом – і в кінці цих рядків…»

Людина такої монолітної сили почуття – почуття до жінки й матері, почуття до рідної землі – не могла не справити величезного вплину на своїх дітей, надто на поетично обдарованого Миколу».

17 вересня 1966 року український режисер театру і кіно Лесь Танюк занотував у щоденнику:

«У Бажана помер батько – Платон Артемович».