НІС ПРОСВІТУ. ДЛЯ СУЧАСНОЇ «ПРОСВІТИ» ТЕЖ

Як і щороку, 6 травня я з великою повагою згадую одного зі своїх наставників – Георгія Акимовича, який народився цього дня. Людину, з якою доля звела мене сорок років тому на Кам’янець-Подільській ТЕЦ. Тоді це був підрозділ Хмельницького південного підприємства електромереж, а згодом ТЕЦ об’єднали з «Теплокомуненерго».

1978 року я мріяв стати офі­цером, тому поїхав вступати у Харківське вище авіаційно-ін­женерне військове училище. Але зі своїми гуманітарними впо­добаннями не здолав третього іспиту з вищої математики і повернувся до Кам’янця, де став студентом вечірнього відділення Хмельницького технологічного інституту, один із факультетів якого розміщувався на той час у Кам’янці-Подільському, на вулиці Уральській (приємно зазначити, що сьогодні ця вулиця носить ім’я Симона Петлюри). Студенти вечірньої форми навчання вдень працювали на різних підприємствах. Я не був винятком – і отримав свій перший запис у трудовій книжці на Кам’янець-Подільській теплоелектроцентралі, розпочавши трудову «звитягу» на дільниці контрольно-вимі­рювальних приладів й автома­тики.
Георгій Георгійович займав посаду заступника начальника ТЕЦ (начальником у ті часи був Володимир Рудаков) і під його крилом організовувалися та проводилися всі громадсько-політичні й культурно-масові процеси, заходи і події в колективі кам’янецьких енергетиків. На той час Георгію Акимовичу було 45 (він із 1933 року), набагато менше, ніж тепер мені. Надзвичайно енергійний, емоційний та життєрадісний, він володів особ­ливим світоглядом, що виходив за межі ідеологічних рамок програм і постанов різних з’їздів та пленумів компартійної еліти того часу. Мабуть, все-таки з тієї причини, що освіту він здобув, закінчивши Львівську політех­ніку, коли Львів і за радянських часів був українським «П’ємонтом», де панувала зовсім інша інформаційна атмосфера, відмінна від Києва, Харкова чи Одеси.
Та й Кам’янець тих років зовсім не нагадував українське міс­то. Вулиці переважно носили імена більшовицьких вождів і героїв епохи побудови комунізму, весь міський простір був заповнений серпасто-молоткас­тою символікою. Офіційною мовою була російська, як діло­-ва, так і побутова, з великою перевагою російських шкіл. І якщо хтось розмовляв українською, то складалося враження, що це мешканці навколишніх сіл.
А одним із найгучніших зимових свят у Кам’янці-Подільському була «Русская зима» із масови­-ми гуляннями в парках і на Цент­ральному стадіоні.
Та повернемося на ТЕЦ в епоху будівництва розвинутого соціалізму і партійних з’їздів, коли весь радянський народ вико­нував та перевиконував взяті на себе підвищені соціалістичні зобов’язання. І оскільки на ТЕЦ усім громадсько-політичним життям заправляв Георгій Акимович, а мене скрізь та на все вистачало, тому дуже швидко і без зайвих зусиль я став його «правою» рукою. Незважаючи на те, що я був на 28 років молодшим, у нас не виникало бар’єра в спілкуванні.
В Акимовича було щось таке, що вирізняло його з-поміж інших, а саме – нестандартний світогляд на речі, які відбувались у тогочасному «совку».
Перший епізод, який закар­бувався в пам’яті, – коли він зупинив мене на території ТЕЦ і запитав, чи я бачив напередодні по телебаченню фільм (назви сьогодні вже не пригадаю). Я, звичайно, фільму не бачив, але вперше пізнав іншого Акимовича, який «розклав» мені декілька ідеологічних сценаріїв, де в радянських фільмах зрадниками на екрані завжди були українці або персонажі, які розмовляли з українським акцентом. А другим, на що він звернув мою увагу, було те, що діти всіх «високопосадовців» міста навчалися виключно в російських школах. А його син Сергій і донька Наталія навчалися в українській школі №5. І ще варто зазначити, що його дружина Галина Степанівна на той час була директором Кам’янець-Подільського хлібокомбінату.
Він дуже любив рідне місто Кам’янець-Подільський, знав багато неймовірних міських історій, про які не писали газети. І, як кажуть, умів читати інформацію з-поміж рядків і нею ділився з близьким оточенням.
Від Акимовича я вперше почув, що в Західній Україні в підпіллі діє українська греко-католицька церква, що її колишній настоятель Андрей Шептицький був Митрополитом Львівським і Ка­м’янець-Подільським, а під час Другої світової війни в соборі Святого Юра переховував і ря­тував єврейських дітей.
Вміючи фільтрувати «зерно від полови», маючи достатньо внутрішніх талантів, мушу визнати, що і на мене спілкування з такою людиною мало вплив. Тому я вдячний Георгію Георгі­йовичу і сьогодні згадую минулі роки нашої співпраці виключно доб­рим словом. Написані рядки є лише маленьким фрагментом, тому я звернувся до Сергія Акимовича та Наталії Лящук і попросив доповнити спогад про їхнього батька, якого вже понад десять років немає серед нас.
Наталія Лящук: «Коли мені було років вісім, ми з друзями вирішили залізти до ботанічного саду по квіти. Я розповіла про це татові. Він не сварився, не відмовляв, просто сказав: «Там є сторож, він побіжить за вами. Отже, зробимо так: ви йдете по квіти в нашому саду, і якщо я вас ловлю, акція відміняється». Ми погодилися. Він нас усіх наздогнав, і ми ніколи не лазили до ботанічного саду».
Сергій Акимович: «З дитинства я пам’ятаю наші прогулянки міс­-том, його розповіді про історію та пам’ятники Кам’янця. Поки був малим, щовечора тато перед сном розповідав мені історії (не казки, а саме історії) про різні періоди українського буття, правду про козаків, про Переяславські папери тощо. Коли став старшим, розповіді продовжилися, і я ще у 70-ті роки знав про трагедію голодоморів, про злочини проти українців та України. Тоді за це могли бути проблеми із владою, але тато довіряв мені, і я цим пишаюся.
Батько ще багато чого навчив мене, в першу чергу відповідаль­ності, наполегливості та, можливо, навіть певної впертості в досягненні поставленої мети. Крім того, і простіших речей: шахи, шашки, біль­ярд, багато інших ігор. Не прос­то навчив, а змусив (зацікавив) досягти певного рівня. Тому я можу чесно сказати, що саме батько виховав у мені патріота та українця».

Славко ПОЛЯТИНЧУК, голова міського об’єднання «Просвіти».