П'ятница, 23 Серпня 2019 р.
7 Червня 2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

БУРСА

Костянтин Туркало - семінаристХоч будинок бурси був і не такий великий, але її територія була величезна, на кілька кварталів, обгороджена муром (1911 року не тільки гуртожиток, але й саме духовне училище перемістяться зі Старого міста у Польські фільвар­ки; нині тут розмістився індустріаль­ний коледж – О.Б.). При самій бурсі було невеличке подвір’я. Тут, окрім основного будинку бурси на один поверх із підвалом, була одноповерхова хата для господині бурси, хлівець при тій хаті, а далі одноповерховий будиночок – лікарня, а решта території – то був великий фруктовий сад, який шкільна адміністрація здавала в оренду, і бурсачкам вхід до того саду під час дозрівання фруктів був заборонений. Там був сторож і лихі пси. Тільки від­чай­душним, промітним і дуже метким бурсачкам щастило іноді заскочити туди й схопити одне-два яблука чи грушку, чи кілька сливок. І тільки вже після збору врожаю можна було ходити й бігати по цілій території саду. Коли це вже можна було, то бурсачки найперше накидалися на дерева, нишпорили по всіх гілках поміж листям і знаходили, бувало, чимало ще яблук, грушок та інших фруктів.
І ось одного разу стався такий трагічний випадок. Учень четвертого класу Микола Лісецький, коли був високо на яблуні чи грушці, обломилася під ним гілляка, й він полетів на землю головою вниз. Упав він усією вагою свого тіла на простягнену праву руку, і йому кістка в лікті вискочила наверх. Я не міг підійти подивитися, бо все життя мав непоборну відразу до кривавих ран. А бурсачки, що бачили Миколу зразу, як він упав, кожний із них по-своєму оповідав бачене, описуючи найдрібніші деталі. Його зразу взяли до лікарні, й лікарям пощастило добре вилікувати йому руку (Микола Лісецький 1907 року третім учнем закінчив перший клас Подільської духовної семінарії – О.Б.).
За господиню бурси завжди була якась удова священника. За моїх часів була вдова-матушка Гулевич із багатьма дорослими дітьми – кількома хлопцями й дуже гарними дівчатами, що ще вчилися в єпархіальній дівочій школі (священник села Маркушів Літинського повіту Євфімій Гуле­вич помер 14 листопада 1904 року; 18 грудня того ж року вдові свя­щенника Євфімія Домінікії Гулевич призначено одноразову допомогу – 300 рублів – О.Б.).
Надійшов 1907 рік, я закінчив духовне училище (Костянтин Туркало був у списку випускників на високому четвертому місці – О.Б.) й автоматично, без додаткових іспитів перейшов до духовної семінарії. А ще кілька років перед тим було так, що в семінарії треба було складати додаткові вступні іспити, а тоді обмежувалися випускними іспитами в духовному училищі.

ПОДІЛЬСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

Восени 1907 року я вже був семінаристом. Батько мені справив семінарську форму – чорну тужурку з двома рядками білих гуд­зиків, з петлицями на відкладному комірі, з такими самими гудзиками в горішніх їх кінцях, і до неї чорні штани навипуск. Була ще парадна форма – то був закритий сюртук (мун­дир) також із двома рядами білих гудзиків і стоячим оксамитовим коміром, облямованим синім кантом. Але за чотири роки мого перебування в семінарії парадної форми я не мав, бо то було утратне для кишені. І на балу, що їх улаштовувала семінарія чи навіть дівочі середні школи, я ходив, маючи на собі тужурку: не ставилося в обов’язок конче бути в парадній формі.
Духовне училище я закінчив серед перших учнів у першому розряді (насправді, перший розряд дістався тільки першим трьом учням, Костянтин Туркало був четвертим, тож мав другий розряд – О.Б.), тим-то потрапив до першого відділу («отделения») першого класу семінарії та прийняли на казенний рахунок («на казну») і через те перший рік я жив у головному будинку семінарії, де були спальні для тих семінаристів, що були, як тоді називали, «на казні», і їдальня, де їх харчували.
Того року із чотирьох духовних училищ, що були в Подільській губернії – Кам’янець, Привороття, Тиврів і Тульчин – винятково набралося багато таких, що перейшли до семінарії, і довелося поділити їх аж на три відділи (справді, 1907 року в першому класі семінарії було аж три відділення – О.Б.).
Життя в семінарії пішло зовсім по-інакшому проти духовного училища. Початківці-семінаристи – то були юнаки, які мали, щонайменше, по 14-15 років, а були й старші. Тут почулося більше волі, хоч так само були зареєстровані квартири, де повинні були оселятися ті семінаристи, які не брали собі місця в платному семінарському гуртожитку («общежитии»), що містився в окремому будинку тут-таки при семінарії. Ті квартири також вечорами відвідували помічники інспектора, але суворості було менше. Семінарська садиба була велика, займала два квартали та кругом була обгороджена муром заввишки десь близько трьох – трьох із половиною аршина (аршин мав 71,12 сантиметра, тобто мур був заввишки 2-2,5 мет­ра – О.Б.). На цій садибі, крім основного головного будинку із класами, церквою, спальнями, їдальнею й кухнею, були ще: ректорський будинок на два поверхи, де жили ректор і семінарський економ, і був там великий зал для засідань педагогічної ради («педагогического совета»); окремий одноповерховий будинок-лікарня на якихось із 10 ліжок і кімнат для служників, кухонного персоналу тощо; й окремий одноповерховий будинок для зразкової початкової школи, де семінаристи остан­ніх класів відбували педагогіч­ну практику, бо, скінчивши семінарію, вони набували права учителя початкових шкіл, поза всіма іншими правами, як бути священником, або вступати до високої школи. У зразковій початковій школі вчилися хлопці навкружних міщан, і вона мала окремого вчителя, а законовчителем був семінарський духовник.
У південно-східній частині садиби був великий сад-парк без фруктових дерев, а перед садом на широкому майдані – гімнастичне приладдя: драбина, трапеції тощо, – де семінаристи самі собі відбували гімнастичні вправи, бо в програмі семінарського навчання гімнастики не було.
Як уже зазначалося, від дитинства я був мізерної конструкції й слабенького здоров’я. Таке воно було й тоді, коли я вже пере­йшов до семінарії. Але вийшло так, як я вже раніш говорив, що коли я був у першому класі й був «на казні», то тоді «на казні» був і мій старший брат Василь, і ми жили в одному, головному будинку семінарії. А Василь був міцної структури, він захоплювався гімнастикою й систематично щоранку вставав за годину, а то й півтори, перед дзвінком, який будив уранці семінаристів, що були «на казні», і той час присвячував різним гімнастичним вправам. Ото він вирішив і мене втягнути до такої роботи. Уставши вранці, він заходив до спальні, де я спав, і будив мене. А що мені не хотілося вставати, бо ж відомо, що передранковий сон найсолодший, то Василь на першій порі, можна сказати, силою стягав мене з ліжка й тягнув із собою надвір.
Порядок наших вправ був такий: спочатку ми, не поспішаючи, обходили кругом саду-парку доріжкою, що йшла попід муром, один або й два рази, потім той самий шлях ми покривали тричі вже бігцем, притиснувши руки в ліктях до грудей і нормально дихаючи. Пробігши отак тричі кругом саду і четвертий раз пройшовши нормальним кроком, ми виходили до гімнастичних приладів.
Спочатку підносилися по драбині догори й униз. Брат то міг уже кілька разів піднятися догори й спуститися долі на мускулах (м’язах), а я, почавши, більше як на два, три і від сили на чотири щаблі не міг піднестися, і то назад спускався, вже випростав­-ши руки. Але поступово й я на­бирався вправності, та через місяців із зо два, зо три вже так само міг добре лазити по тій драбині. Після драбини ми переходили на трапеції, і тут я виробляв те, що показував мені брат. Так ми вправлялися й узимку, хіба що коли був великий мороз, то брат давав мені спокій і я блаженним сном досипав до самого дзвінка.
На кінець першого року се­мінарії я почувся вже ліпше й помітно зміцнів. А влітку, вже вдома на селі, я сумлінно виконав за Мюллером «Моя систе­ма» все, що та система приписувала (Йорген Петер Мюллер (1866-1938) – данський спортсмен і вчитель гімнастики, 1904 року написав книжку «Моя система» – О.Б.), і від того часу зробився здоровим хлопцем, і все життя був міцний, як дуб; це допомогло мені перенести те, про що я матиму нагоду говорити далі, коли мова йтиме за революційні часи.
Наука в семінарії йшла мені добре. До другого класу я пере­йшов першим учнем у своєму класі (справді, 1908 року перший клас першого відділення семінарії Костянтин закінчив першим учнем. Непогано вчився і Василь Туркало: того року він був другим у третьому класі – О.Б.). Треба сказати, що і в духовному училищі, й у се­мінарії щороку після весняних перевідних іспитів адміністра­ція складала так звані «розряд­ні списки» учнів. До першого розряду зараховували тих, що не мали жодної трійки, а тільки
п’ятірки й четвірки; решту учнів, що мали четвірки й трійки або самі трійки, ставили до другого розряду, а далі виписували тих, що подіставали «переекзаменовки», зазначивши, з яких дис­циплін вони мають удруге складати іспити в кінці літа, перед по­чатком навчання в новому шкільному році. Й ті розрядні списки щоліта друкував журнальчик архієрейської консис­торії «Подольские епархиаль­-ные ведомости» (з 1906 року замість «Ведомостей» виходили газета «Подолия» та журнал «Православная Подолия», останній і публікував розрядні списки – О.Б.). Із них кожний міг побачити, на якому місці він стоїть у науці.
Архієпископ СевастіянЗа ректора семінарії, коли я перейшов туди, був архімандрит Севастіян. Прізвища не знаю, та тоді нікому й на думку не спадало дізнаватися про прізвище чи то архієрея, чи архімандрита. До­сить було імені (в миру архіманд­рит Севастіян – це Григорій Івано­-вич Весті – О.Б.). Архімандрит Севастіян був високий, ставний, дуже гарний, із гучним голосом трохи «у ніс». Він провадив життя не дуже скромне, як на монаха. За ним упадали кам’янецькі дами, і дуже часто можна було бачити, як він своїм (семінарським) виїздом добрих коней перед вечором кудись виїздив із семінарського подвір’я, а куди він їздив, то була його особиста справа (за даними 1907 року архімандрит Севастіян 1901 року закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата; з 29 жовтня того ж року – помічник смотрителя Єдинецького духовного училища; від 29 листопада 1903 року – інспектор Холмської духовної семінарії; з 18 липня 1906 року – ректор Подільської духовної семінарії – О.Б.).
За ректора архімандрита Севастіяна варто сказати ще таке. У п’ятому класі двоє семінарис­тів – Столярський і Рудич – вирі­шили, ще бувши в семінарії, постригтися в монахи. Вони пішли заявити про це ректорові й дістати від нього благословення на такий крок. Розмова тривала довго, й архімандрит Севастіян відмовив їх від цього. Він послався на те, що то дуже серйозний крок і не треба поспішати з цим, щоби потім не шкодувати. Так цих двоє семінаристів і не по­стриглися тоді в монахи. А Столярський то й згодом не пішов у монахи; тільки Рудич постригся, вже бувши в духовній академії. Пізніше, уже в революцію, він був єпископом у Проскурові на Поділлі (Єпископ Валеріан (в миру Василь Несторович Рудич) 25 травня (7 червня) 1921 року хіротонізований на єпископа Проскурівсь­кого, вікарія Подільської єпархії. Архієрею доводилося жити як у Проскурові, так і в Кам’янці-Подільському, в місцевому Троїцькому монастирі. 1920 року піддався арешту. В кінці червня 1922 року заарештовано в Проскурові, його звинуватили в контрреволюційній діяльності й вислали з України – О.Б.).
За мене архімандрит Сева­стіян недовго залишався ректором; його кудись забрали, можливо, на висвяту в архієреї (від 1909 року він став ректором Донської духовної семінарії та лише 8 вересня 1914 року хіротонізований на єпископа Кінешемського, вікарія Костромської єпархії – О.Б.), а на його місце дали протоієрея отця Олександра Зам’ятіна (Олександр Федорович Зам’ятін народився 1875 року на станції Волхово Новгородської губернії, закінчив Київську духовну академію. 1909 року указом Священного Синоду був переміщений з ректора Донської на ректора Подільської духовної семінарії. У 1910-1914 роках – голова ради Кам’янецького Іоанно-Предтеченського братства – О.Б.). Він був невеликий на зріст, худий і подібний до вичавленої цитрини, із таким жовто-біля­-вим прозорим обличчям, що наче просвічувало. А дружину мав гарну й маленьку гарненьку дівчинку – доньку. Він був релігійний до фанатизму, і навіть до святенності («ханжества»). На літургії під час співу «Тобі співаємо» він відступав від престо­лу, падав на підлогу ниць, роз­кидав руки на боки, і так лежав, поки не кінчали співати тієї пісні божественної.
Як правило, у п’ятих і шостих богословських класах «Священное Писание» викладав завжди ректор. І ось одного разу на лекції отець Олександр Зам’ятін зазначив, що в тому, що люди почали літати літаками, нічого дивного немає, що то вже не така новина, то не таке вже до­сягнення людського розуму, бо той приклад, що Ілля був узятий живим на небо, доводить, що то Боже діло, тим-то, мовляв, «авіація» відома й знана від давніх часів.

Далі буде.