Понеділок, 15 Липня 2019 р.
14 Червня 2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня та 7 червня «Спогади» українського громадсько-політич­ного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ПОДІЛЬСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

За інспектора семінарії був Федоров із настовбурченими, але пишними вусами та пронизливими очима (інспектором був статський радник Йосип Федоров, який мешкав у приміщенні Подільської духовної семінарії. – О.Б.). Він був досить лихий з натури, і його інспекторська праця трохи скидалася на поліційну. Йому становило приємність несподівано піймати на чомусь семінариста, чи в театрі, куди не можна було ходити, чи несподівано прийти на якусь зареєстровану квартиру й піймати відсутнього без дозволу семінариста, або коли якогось семінариста не було в церкві під час служби, а він зауважив, то намагався зразу ж розшукати його. Так було одного разу й зо мною наприкінці другого року мого перебування в семінарії. У нас була велика зала з двома чималими грубами, що виступали від стіни. А двері були в першому кінці; коли, бувало, сісти чи стати за грубою, то тому, хто ввійде до зали, не видно нічого, – так наче нікого й нема.
І ось одного разу я не пішов до церкви, а взяв собі книжку, сів за другою грубою й читаю. Коли раптом побачив, що на мене наставилися гострі очі Федорова – «авгура»; його семінаристи між собою інакше не називали, як «авгур» (авгури – це офіційні жерці, віщуни в Стародавньому Римі, які, спостерігаючи блискавки та інші явища природи, тлумачення снів, польоти й поведінку птахів, угадували волю богів і провіщали майбутнє. – О.Б.). Він так тихенько зайшов до зали й підійшов до мене, що я й не почув. Він настоював на правлінні, щоб мене звільнити з семінарії, і так рішуче натиснув, що правління зробило таку ухвалу. А єпископ Серафим, що вже заступив був єпископа Парфенія, не затвердив звільнення, й я залишився в семінарії, відмітившись тільки трійкою за поведінку за рік. Не затверджено звільнення, мабуть, через те, що з наук я був перший учень у класі.
Педагогічний склад семінарії за моїх часів був дуже солідний. Абсолютно всі учителі були з високою освітою, не молоді, до­свідчені педагоги. Вони, крім своєї, належної їм, платні, одержували додаткову якусь надбавку за «обрусение края», але, крім звичайної російської мови у викладах та в розмові, нічого додаткового «для обрусения» ніхто з них не робив.

НАЙГРІЗНІШІ ПЕДАГОГИ

Так виглядала Подільська духовна семінаріяНайбільше боялися семі­наристи двох учителів, – грецької мови – Матфея Петровича Соколова й учителя математики та фізики – Івана Павловича Яст­ребцова.
Іван Павлович Ястребцов ніколи не сварився, не кричав, не підвищував голосу, а разом із тим його дуже боялися. Самий його погляд, поверх пенсе, наганяв страху на семінаристів. Він був дуже вимогливий щодо відповідей, коли викликав на лекції, а разом із тим скупий на оцінки. Він повинен був добре упевни­тися в тому, що учень постійно добре засвоює завдання й опанував добре весь пройдений матеріал, щоб, нарешті, поставити 4, і дуже рідко – 5. Був одного разу в нашому класі такий випадок. Ястребцов викликав відповідати учня, що якраз не вивчив завдання, але був мастак говорити експромтом багато, добре, хоч і не зовсім до ладу. Ото й тоді почав він щось говорити, фантазувати й зліплювати докупи все, що він пам’ятав із фізики. Говорив добре, але все те нічого спільного не мало із матеріалом, заданим на той день. Ястребцов ніколи не перебивав учня, а спокійно вислухував до кінця, поки той говорив. Ото й тим разом він уставився своїм пронизливим поглядом в учня й слухав. А коли той скінчив, по короткій паузі, не відводячи очей з учня, промовив: «Это вам не философия, где говори, лишь бы непонятно было, это фи-зи-ка! Садитесь». І видно було, як його рука протягнула в журналі згори додолу виразну одиницю, або, як тоді говорилося, – кола.
Але коли Івана Павловича Ястребцова тільки боялися, бо він був дуже суворий і вимогливий, але справедливий і доброї натури, то Матфея Петровича Соколова й ненавиділи, бо він був здатний зробити якусь пакість тишком-нишком. Йому скрутнувато прийшлося одного разу й за моїх часів, коли його семінаристи добре побили, таки в самому головному будинкові семінарії, коли він тимчасово виконував обов’язки вартово­го помічника інспектора. Він розголосу не зробив про це, але незабаром відбувся з’їзд ду­хівництва, то він туди вніс свою скаргу, вказавши навіть прізвища кількох семінаристів. Але тодішній правлячий єпископ Серафим, розслідувавши добре цю справу, визнав, що Матфей Пет­рович Соколов таки сам винен, і запропонував йому забрати свою скаргу назад, а надалі ліпше поводитися із семінаристами. І це з ним було вже не вперше. Іще під час революційного заворушення 1905 року його мало-мало не скинули семінаристи в каналізаційну трубу в семінарській убиральні. Дуже просився, плакав, віддавав свого дорогого золотого годинника. Якийсь із присутніх семінаристів спинив виконання такого жорстокого присуду, і, зважаючи на те, що Матфей Петрович Соколов, хоч уже був немолодий, але мав набагато молодшу дружину й двоє малих іще дітей, його відпустили, не взявши й того золотого годинника, що його він пропонував. За цю пригоду він нікому не доказав, нікому не мстився, – вийшло шито-крито для обидвох сторін, і тільки глухо йшли пе­рекази про це поміж семінаристами.
Згадані два учителі відзначалися ще тим, що майже нікому не ставили оцінки 5. Про Яст­ребцова вже говорилося, чому,
а Соколов, так той не раз говорив: «Бог знає на п’ять, учитель на чотири, а учень може знати тільки на три». Ліпші учні діставали з їхніх дисциплін «п’ять» тільки на іспиті, у комісії.
До речі буде тут таки сказа­-ти, що дочка Матфея Петровича Соколова, чистісінького росіянина-москвина, Марія Матвіївна, тоді, 1905 року, малесенька ще дівчинка, пізніше виробилася на українську патріотку, вийшла заміж за українця-економіста Тодоса Дорошовича Недужого, і вже за більшовиків працювала в Харкові в Інституті шевченко­знавства. Доля цієї родини ду­же трагічна. У них була доня – Оксанка, що вже скінчила була середню школу. Коли за Другої світової війни німці зайняли Харків, Оксанка, розумна й жвава дівчинка, узялася до політичної української роботи й пристала не то до бандерівців, не то до мельниківців. На тому вона піймалася німцям, і вони заареш­тували її разом із батьком. У фіналі її, тобто Оксанку, і її батька німці розстріляли, а Марія Матвіївна у в’язниці захворіла на тиф і померла. Вдома залишилася мати Марії Матвіївни, вдова по згаданому раніш Матвієві Петровичу Соколову. Довідавшись про долю дітей, вона, можливо, щось собі зробила, а формально було так, що захворіла й незабаром померла.
Філософію в семінарії тоді викладав Микола Матвійович Смирнов – москвин. Якраз у час його перебування на посаді учителя філософії він захистив ди­сертацію на магістра на тему: «Християнство та соціалізм». Йому науковий ступінь прису­дили, але одночасно справа повернулася так, що за ту дисертацію Святійший синод домагався того, щоб Миколу Матвійовича Смирнова віддати під суд. Через революцію до суду не дійшло. Микола Матвійович Смирнов був молодий, але серйозний і доб­рий педагог.

ЯК ЗВІЛЬНЯЛИ ВИКЛАДАЧА

Основне богослов’я в четвертому класі викладав Никанор Васильович Пограницький, стара вже людина, з натури дуже добра, справедлива та ліберальних поглядів. За це начальство семінарії його недолюблювало й мало намір усунути, – чекало тіль­ки нагоди. А така нагода ніби тра­пилася, коли, здається, 1908 чи 1909 року, приїхав до Кам’янця товариш обер-прокурора Святій­шого синоду Саблер. Тому Саб­лерові семінарське начальство й доповіло, що, мовляв, Никанор Васильович Пограницький уже старий, говорить невиразно, що через те семінаристи не можуть належно сприймати його викладів та засвоювати основне богослов’я, а тому «для блага» його треба було б звільнити «на покой». Саблер зацікавився цим, вирішив перевірити це сам і пішов на лекцію основного богослов’я. Щоправда, Никанор Васильович Пограницький говорив дуже невиразно, у нього була дуже невдала дикція, і його було важко слухати, але коли уваж­-
но вслухатися, як він викладав дальший черговий матеріал, то можна було захоплюватися його викладами – так він ясно й мальовничо говорив.
Іоанно-Богословська церква в Подільській духовній семінаріїСемінаристи знали, що начальство недолюблює Пограницького, і коли на його лекцію («урок») раптом увійшов Саблер, то всім стало ясно, що це «наступ» на нього (Пограницького). Викликавши одного-двох (більше він не викликав на одній лекції), Никанор Васильович Пограницький почав пояснювати дальший матеріал. Клас, здогадуючись, у чому справа (бо Саблер твердо сидів і не збирався ви­ходити), почав уважно вслуху­ватися в те, що говорить Пограницький. Коли він закінчив (а говорив хвилин із 20), тоді Саблер звернувся до одного учня, чи не міг би він переказати те, про що говорив учитель. Саблер потрапив на не поганого учня, і той доб­ре почав переказувати. Прослухавши трохи, Саблер спинив
його й запропонував другому учневі, а потім і третьому продовжувати. І ті два складно переповідали учителеве пояснення. Тоді Саблер звернувся до цілого класу й запитав, чи всі добре зрозуміли лекцію. Почулося голосне ствердження й посипалися похвали на адресу Никанора Васильовича Пограницького. Отже, маневр начальства не вдався, й Никанор Васильович Пограницький і надалі залишився учителювати в семінарії.
У мене за Никанора Васильовича Пограницького залишили­-ся особливо найприємніші й вдячні спогади. Коли я вже ді­йшов був до четвертого класу й мав намір після цього класу, знехтувавши п’ятий та шостий, суто богословські класи, покинути семінарію й піти до високої школи, він мене, можна сказати, урятував від четвірки за поведінку в атестаті, з якою мене збиралися випустити із семінарії, бо це могло внести ускладнення при вступі до високої школи. Уже в четвертому класі він, знаючи, що я маю покидати семінарію, попередив мене про намір начальства поставити мені «чотири» і по­ра­-див дуже пильнуватися, щоб до кінця року не мати ніяких зауважень. Я виконав його пораду й став зразковим учнем – ходив аку­ратно до церкви й носив семінарську форму, бо власне це й інкриміновано мені в колишній постанові правління про звільнення, якого не затвердив єпископ Серафим: «за несоблюдение семинарского устава й систематичес­кое нехождение в церковь».
Пізніше дійшло до того, що коли під час випускних іспитів (для мене, бо для інших – перевідних) стало всім відомо, що я покидаю семінарію, якось викликав мене до себе ректор і почав умовляти не кидати семінарії, обіцяючи після шостого класу послати мене «на казьонний кошт (рахунок – безплатний)» до духовної академії. Але з того нічого не вийшло, і я таки після четвертого класу покинув се­мінарію й вступив за конкурсом до Київського політехнічного інс­титуту імені імператора Олександра Другого.
З інших учителів можна було б хіба згадати ще за другого вчителя математики й фізики, грузина Пхаладзе та за вчителя співу, священника – молдованина Гредескула, але більше через ті семінарські курйози, пов’язані з їхніми іменами, аніж за їхні якісь видатні властивості. Учителя Пхаладзе семінаристи поміж собою інакше не називали, як «дірка», бо якось на лекції фізики, пояснюючи слово «пора, пори» сказав із грузинським акцентом: «это такие дырки». А молдованин, священник Гредескул був іще зовсім молодий, кінчив Кишинівську (Бессарабія) духовну семінарію й мало був обізнаний з етнографією та життям решти території колишньої Російської царської імперії. Одного разу на лекції співу він запитав одного учня, чи той грає на якомусь музичному інструменті. А на лекціях деяких учителів так водилося в семінаристів, що на деякі сторонні запитання викликаному учневі зразу відповідало чимало голосів із місць цілого класу.
І ось, коли священник Гредескул запитав, чи той учень грає на якомусь музичному інструменті, зразу заголосили з місць: «О! он играет на многих инст­рументах, – на гитаре, рояле, ман­до­лине, волос…ке…» – «А что это за инструмент волос…ка? – это ваш национальный инст­румент?» – «Да, да… і наш і ваш…» – посипалося знову на це друге запитання. Священник Гредескул, мабуть, збагнув, що тут щось не теє, почервонів і перестав допитуватися, і далі перейшов на запитання зі співу.

ХАБАРІ ВЧИТЕЛЯ ІСТОРІЇ

Не можу не згадати й учителя історії Володимира Олександровича Корнієвського, що від се­мінаристів, які зле вчилися й мали «переекзаменовки» з історії, брав хабарі за те, що легко перепускав їх на «переекзаменовках» і не залишав на другий рік у тому самому класі. Найпростіший спосіб дати хабара був такий. Коли Володимир Олександро­-вич Корнієвський приходив із комісією на іспит, то казав дати йому підручник історії. Тоді той, що почувався непевно, чи складе «переекзаменовку», зривався з місця й ніс йому свого підручника, заздалегідь вложивши в книжку асигнацію в 25 карбованців («рублей») так, щоб її внизу було трошки видно. Тоді Володимир Олександрович Корнієвський непомітно ту асигнацію перетранспортовував до кишені, а тому семінаристові добра оцінка була забезпечена. А робилося це дуже просто; такому учневі Корнієвський найперше давав легкі запитання, але коли навіть на якесь із них учень не міг дати відповіді, то Корнієвський дуже майстерно починав підказувати так, що тому залишалося тільки другорядними, мало значущими словами закінчувати речення, що їх проказував для відповіді сам Корнієвський.
Були випадки, що промітніші «бурсаки» (то більше-менше була звичайна назва для семінаристів) обдурювали Володимира Олександровича Корнієвсь­кого, але то можна було робити тільки в третьому класі, де історія закінчувалася, і то був чималий ризик. Був такий випадок. Один семінарист, прізвище якого було на одну з перших літер і через те йому належало складати іспит мало не першим, уклав у конверт звичайний папір, трохи розмалювавши його кольо­ровими олівцями, і заклеїв. А коли комісія йшла до класу, він на коридорі підійшов до Корнієвського й сказав: «тут папа (батько. – К.Т.) передал вам письмо» і непомітно дав йому того конверта, і таким чином за розмальованого папірця дістав перевідну до дальшого класу оцінку.

Далі буде.