СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня та 7 і 14 червня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора.
У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ЩО ТО МОЖЕ ВИРОБЛЯТИ МОЛОДІСТЬ

Із тим Володимиром Олександ­ровичем Корнієвським була одного разу гірша «історія». Він був захланний на гроші й часто, коли не було помічника інспектора, чи якийсь із них хворів, то він брався заступати його за додаткову платню. А коли він робився помічником інспектора, то семінаристам була чиста біда, – важко було встерегтися, щоб не попастися із чимсь пронозливому, хит­рому й ретельному виконавцеві обов’язків – Корнієвському. Але були й семінаристи, хитріші за Корнієвського.
Був такий випадок. Якось Корнієвський, бувши помічником інспектора, побачив у театрі одного семінариста, який замаскувався, що й важко було пізнати його, проте той пізнав, але не був зовсім певний у тому. А той семінарист жив у платному семінарському гуртожитку. Щоб переконатися, що семінарист таки той самий, що про нього він думав, вирішив поїхати до гуртожитку й подивитися, чи є той там, у ліжку, бо була вже пізня пора, й семінаристи мали вже спати. Вийшов, узяв візника й їде. А гуртожиток був зовсім близько, бо вистава йшла в Пушкінському домі. Помічений се­мінарист тим часом причепився ззаду візника й, коли порівнялися вони з ріжком будинку «общежития», відчепився, переліз через мур, і поки Корнієвський до­дзвонився на парадному вході, устиг зайти з подвір’я, роздягнувся й ліг у ліжко. Корнієвський підійшов і бачить, що той спить. Зайшла, виходить, помилка, і він повернувся до театру.
А тим часом і той семінарист швидко одягнувся знову та й до театру. Корнієвський бачить, що та людина є в театрі, приглядається й приходить до твердішого переконання, що то таки має бути той, за кого він думає.
І повторює він удруге той самий рейс до гуртожитку, а семінарист так само їде з ним, перелазить через мур, заходить до спальні та лягає в ліжко. Кор­нієвський підійшов і почав тор­гати його рукою, щоб твердо переконатися, що той самий спить. А той ніби спросоння став щось мурмотіти, та ще й до того вилаявся, що йому заважають спати. Корієвський знову поїхав до театру й знову побачив те саме, бувши певним, що він таки не помиляється, але не міг зрозуміти, яка мана крутила ним. Пізніше це розкрилося, але за давністю не можна було вже накладати кари, тим більше, що не сам Кор­нієвський викрив це.
І ось коли тепер згадуєш це, то тільки дивом дивуєшся, що то може виробляти молодість.

ЯК ОББАМБУРИЛИ ВИКЛАДАЧА

А одного разу таки добре дісталося Володимирові Олександровичу Корнієвському. Змовилися кілька семінаристів вибити його. Один із них мав знайомого візника, позичив у нього візниковий виїзд і, знаючи, що Корнієвський буде в театрі, а після теат­ру завжди бере візника й їде додому, став, як візник, у такому місці, щоб легко було під’їхати, коли Корнієвський вийде з теат­ру й своїм пискливим голосом кликне: «Извозчик!». А тим часом решта змовників засіли в невеличкому чагарнику, зараз за містом, у видолинку, недалеко від семінарії.
Вийшло все, як за розкладом. Вийшов Корнієвський із театру, гукнув візника, «візник» під’їхав, той сів, сказав адресу, і «візник» везе. Проїхав повз семінарію, а далі, трохи вище, треба було повертати ліворуч на Училищну вулицю, і повз земську управу їхати далі ще зо два квартали (Училищна (або Шкільна) вулиця була на Польських фільварках, точніше, у буфері між Польськими фільварками та Новим планом. Нині (з 1930-х років) у складі вулиці Тімірязєва. – О.Б.). Але «візник», доїхавши до Училищної вулиці, замість того, щоб звернути на неї, ударив по коневі й погнав просто. А через три-чотири садиби й поле. За кілька хвилин Корнієвський опинився в чагарнику. Накинули йому на голову мішок і почали молотити. Об­бамбурили так, що він із місяць відлежувався, як ніби хворий. Це так само вийшло шито-крито.
Взагалі треба сказати, що Подільська духовна семінарія, як, можливо, й інші семінарії, бу­ла багата на всілякі комічні й
курйозні епізоди та пригоди. Те, що іноді цікавого й комічного трап­лялося в житті семінарії, переказувалося й передавало­-ся від покоління до дальшого покоління.

«ДІДУСЬ» БАГІНСЬКИЙ

Був незадовго перед моїм вступом до семінарії дуже старий уже вчитель богословсь­ких наук Багінський (Михайло Флорович Багінський народився 8 листопада 1833 року. Закінчив Приворотське духовне училище, Подільську духовну семінарію, Київську духовну академію, кандидат богослов’я з 1861 року. Ви­кладав у Волинській, а з 18 грудня 1863 року – у Подільській духовній семінарії. Вийшов у відставку 16 серпня 1902 року. Помер із 16 на 17 січня 1910 ро­ку на 77-му році життя. Всі дати подано за старим стилем. – О.Б.). Його семінаристи часто називали навіть у вічі «дедушка». Він був лагідний і добряк, звертався до всіх семінаристів, навіть п’ятого та шостого класу, де деякі з них були вже «під добрим вусом», на «ти», і бувало, коли розсердиться, що учень не знає «урока» (завдання), спересердя каже:
«Ты дурак, ты дурак… отец за тебя платит деньги, а ты не учишься, садись, я тебе поставлю единицу, чтоб ты знал, что значит не готовить урока».
Тоді зчинявся неймовірний лемент цілого класу: «Дедушка, что Вы делаете, Вы его совсем убьёте; отец его бедный, мать вдова, а он круглый сирота, не ставьте ему единицы, он выучит урок».
Старенький Багінський був уже глухуватий і спіймав своїми вухами тільки останні слова, що він круглий сирота, і щоб не ставити йому одиниці, повторяв:
«А… он круглый сирота! Вот видишь дурак, сирота, а не учишься… На этот раз я тебе ничего не поставлю, только смот­ри, чтобы выучил урок».
Тоді той учень, прикинувшись «казанською сиротою», похнюплювався й сідав на своє місце.

ГУМОРИСТИЧНИЙ ЗБІРНИК

Був іще колись недавно перед тим семінарист, що звався Вася Савицький. Він був «філософ» і не раз бувало проказував, яку то велику користь дає газета: «Ото добре пообідаєш, ви­п’єш філіжанку чаю і ляжеш на ліжко. Візьмеш газету, прочитаєш дві строчки й заснеш. А коли прокинешся, зовсім другий взгляд на вєщі».
А то вже за моїх часів у старших класах був семінарист Сінькевич. Коли бувало не зустріне його духовник семінарії отець Григорій Кондрацький, то й запитає: «Ну, чуєте-маєте, як ваше кавалерство?». Сінькевичеві, нарешті, обридло було вислуховувати щоразу те саме запитання, і він якось, коли зустрівся з отцем Григорієм і той знову запитав: «Ну, чуєте-маєте, як ваше кавалерство?» – відповів: «Так, як і ваше протоієрейство». А отець Григорій якраз очікував підвищення в протоієреї, але чомусь ця справа затягувалась, і він не міг дочекатися того, коли нарешті він зробиться протоієреєм. Така Сінькевичева відповідь дуже образила отця Григорія, і після цього, коли вони зустрічалися, то навіть і не віталися.
Коли б зібрати всі отакі епізоди й пригоди з семінарського життя, то, напевно, вийшов би великий гумористичний збір­-ник, і не вигаданих анекдотів, а правдивих картинок із життя.
Не зайво буде відзначити й таке з життя семінаристів. За мене був такий короткий період, коли зайшла була мода на різні заклади. Брав на себе завдання виконати щось на заклад учень з мого класу Тарногродський (звали його Георгій. – О.Б.). На моїх очах відбулися такі заклади. Тарногродський узявся одного разу з’їсти за раз 12 тістечок, другого разу – спожити за раз із чаєм один фунт цукру, й третього разу – викурити цигарку, в якій замість тютюну набито в гільзу чай. Усе це він виконав і виграв заклади. Заклади, розуміється, як на бурсацьку кишеню, були невеликі, здебільшого 50 копійок, а деякі, то й 25 копійок. Ото тільки ту цигарку з чаєм він викурив, здається, за 75 копійок. Доля того Тарногродського сумна.

ПОСТІЙНІ ТВОРИ

З погляду навчального, науки, що її здобували учні семінарії, то треба сказати, що то була добра школа, але тільки в лінії гуманітарних наук. Семінаристи мали можливість діставати добрий розвиток. Постійні «сочинения», що їх давали на загадувані теми, як хатні роботи, поза класним на­вчанням, з історії, літератури, священного писання, психології, логіки, філософії, основного богослов’я, починаючи з третього класу духовного училища, від­повідно до програмових дисцип­лін, і впродовж цілого курсу семінарії, сприяли цьому якнайліпше. Давалося тему, і учень повинен був самостійно її розробити й розвинути думку, закладену в темі.
Оті «сочинения» – призвичаювали учня думати, давали нагоду вправлятися у викладі своїх думок на папері, вишукувати по книжках потрібний матеріал до того. На кожну тему учитель призначав певний термін часу, яких два-три тижні. І ось таких «сочинений» учні писали по чотири-­п’ять на рік, а то, можливо, і більше, бо з багатьох дисциплін їх давали по одному, а з деяких, як історія й література, обов’язково було по два на рік.
Згадані «сочинения», щоправда, мимоволі ліпшим учням правили за джерело заробітку, бо їх замовляли написати слабші учні. Такса була невисока: простіша тема 50 колійок, а складніша 75 копійок, і рідше один карбованець. Але то тре­ба було вміти писати так, щоб учитель не пізнав, що то робота не того, хто підписався під нею. А були такі випадки, що семі­наристи ловилися на тому. Бувало, що учитель навіть угадував, хто писав, – підкреслював деякі стилістичні вислови, чи слова, чи навіть просто однакові помилки в двох «сочинениях» одного автора, – свого і написаного замовникові. І виходив справді незаперечний доказ. Тоді замовникові ставив «кола» (одиницю), а авторові знижував оцінку за його роботу й висловлював догану.
Я грішним ділом також під­робляв на цьому, але мені, хвалити Бога, ні разу не трапилося, щоб учитель піймав. Ловилися здебільшого, а може, навіть і виключно, у «сочинениях» з лі­-те­ратури. Знавши замовника, його рівень розвитку, манеру говорити, специфічні його вислови, я так і писав його мовою, і виходило гладко, добре. Замовник діставав оцінку «три» й був дуже задоволений, а я одержував свою «зарплату» й також був задоволений.

ІСТОРІЯ З УЧИТЕЛЕМ ІСТОРІЇ

Але ось одного разу з циклу тих «сочинений» трапилася з одним таким «сочинением» неймовірна, просто, можна сказати, фантастична пригода. Із нею по­в’язаний той самий, уже згадуваний, учитель історії Володимир Олександрович Корнієвський, що потрапив у дуже неприємну «історію». Треба зазначити, що поміж семінаристами кружляло переконання, що Корнієвський оцінює написані «сочинения» не за їх змістом, а за розміром. Що більше буде списано аркушів паперу, то й вища буде оцінка, аби пристойно були написані початок і кінець. Навіть дехто припускав, що Корнієвський тільки й читає початок та кінець, і коли багато аркушів описано, то в середину й не заглядає. Правда, на те були деякі симптоми, – звичайно в середній частині написаного «сочинения» майже ніколи не було жодних виправлень, а тільки в початковій і кінцевій його частинах.
І ось одного разу один семінарист, твердо переконаний у цьому, засперечався з іншим, що так воно й є. А той інший не міг собі припустити, щоб так воно було. Дійшло до того, що вони побилися в заклад. Але як до­вести, що Володимир Олександ­рович Корнієвський не читає середини. Ото він, коли дано було тему з історії, добре її розробив і поділив пополовині; перша половина зайняла три-чотири аркуші, а другу частину помістив укінці, також на аркушів із три-­чотири, а середину, на аркушів із десяток, виповнив, просто списавши з якоїсь книжки таке, що й не стосувалося теми. І навіть, важко повірити, але факт, у самій середині написав молитву «Отче наш…» Справа була дуже ризикована, але він так був певний, що Володимир Олександрович Корнієвський не читає середини, що й не дуже хвилювався. А хотілося виграти заклад, що становив чималу суму. Через деякий час повернулись виправлені «сочинения», і на тому «сочинении» з «Отче наш…» була оцінка не то 4, не то 5. Заклад виграв.
Ця справа так була б непомітно й завмерла, коли б химерна доля не спричинилася до її викриття. Слід зазначити, що де­які виправлені «сочинения» треба було повертати назад учителеві, і вони зберігалися в архіві, як речовий доказ навчальної роботи семінарії. І той «твір» із «Отче наш…» десь спокійно спочивав собі на полиці архівної шафи. Але треба було приїхати до Ка­м’янця-Подільського товаришеві обер-прокурора Святійшого синоду – Саблерові з інспекційним завданням. Отож він і був тоді на лекції основного богослов’я Никанора Васильовича Пограницького, про що вже згадувалося раніш. А приїхав він не сам; із ним приїхали два чи три урядовці особливих доручень. Ото Саб­лер і засадив їх переглядати різні семінарські документи й ма­теріали. І ось урядовець особливих доручень і наскочив на те страшне «сочинение» і показав Саблерові.
Як там перетравлювалася ця справа всередині, ніхто того не знає; про це могли б хіба розповісти тільки ректор та інспектор семінарії, чи сам Корнієвський. Зважаючи, очевидно, на те, що Володимир Олександрович Корнієвський був уже немолодий і давній учитель, і до того ж в очах начальства зразковий учитель, і мав високі ордени, то він дістав тільки догану «за проявленное нерадение (недбальство) по службе». А тому семінаристові, що подав був такий «твір», щоб не розголошувати такої скандальної історії, так і минулося щасливо, його не зачепили, можливо, і через те, що тема була розроблена таки добре й цілком закінчена, коли б стулити початок і кінець, тим то й оцінка була правильна.

Далі буде.