Середа, 23 Жовтня 2019 р.
28 Червня 2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня та 7, 14 і 21 червня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ХОР І ДУХОВИЙ ОРКЕСТР

Окремо треба говорити про семінарський хор і духовий оркестр. За той час, що я проходив науку в семінарії, було дуже багато семінаристів із надзвичайно добрими голосами, і то різними – тенорами, альтами та навіть басами.
Окремо скажу про одного свого товариша на прізвище Палюк. Він був сином коваля з одного із сіл з-під Кам’янця-По­дільсь­кого. Його первісне, правдиве прізвище було Палилюлька. А коли батько мав віддавати його до духовного училища, то переробив йому й прізвище на Палюк. Через добрий голос його зразу взяли до архієрейського хору. Згодом у нього виробився чудовий тенор.
Було так, що в архієрейському хорі могли бути тільки учні духовного училища, а хто з них переходив уже до семінарії, то автоматично вибував з архієрейського хору. Із Палюком був виняток. Коли він перейшов до семінарії, архієрей Серафим своєю владою затримав його в своєму хорі та ще й призначив йому якусь місячну платню.
Той Палюк не дуже добре вчився, та й у багатьох класах, як тоді говорилося, «попасав», тобто сидів по два роки, тим-то десь у другому та третьому класі семінарії він був уже юнаком «під вусом», а що мав чудового тенора, то навіть виступав «соло» у народному домі в концертах. Він був відомий на цілий Кам’янець. Жодні бали в середніх школах не обходилися без Палюкових співів у художніх їх частинах. Його слава так розрослася, що часто запрошували його й до багатших приватних домів на хатні художні вечірки. Майбутність віщувала Палюкові безперечну кар’єру оперового співака. Але доля закерувала по-іншому. З початком Першої світової війни його забрано до війська, за короткий час через військову школу він зробився офіцером, пішов на війну, а незабаром і був забитий.
Так ось далі про семінарський хор та оркестр. Окрім чудових го­лосів, тоді серед семінаристів ви­явилися два великі таланти, для диригування хором – Бесядовського (Василь Павлович Бесядовський народився 1884 року в селі Клинове, нині – Городоцького району Хмельницької області. Після семінарії він працював на різних посадах: диригента хору, співробітника архівного управління, секретаря школи. Заарештовано 6 серпня 1937 ро­ку за звинуваченням у контрреволю­ційній діяльності. Трійка УНКВС Ка­м’янець-Подільської області 5 жовт­ня 1937 року засудила його на 10 ро­ків позбавлення волі у виправних трудових таборах. Реабілітований 29 травня 1965 року – О.Б.) та духовим оркестром, як капельмейс­тер, Ілліч, таке прізвище (звали його Олександр – О.Б.). Вони створили із хору й оркестру справжні шедеври. Семінарська церква притягала до себе під час Божих служб силу-силенну сторонніх людей з міста, що виповнювали ввесь коридор на третьому поверсі, де була церква, і сходи мало не до самого першого поверху. Без семінарського хору й оркестру також не обходилися жодні бали в їх художніх частинах. Через їхню досконалу організацію й художнє виконання їм навіть архієрей дав дозвіл давати платні концерти в Пушкінському народному домі. Гроші, розуміється, брало семінарське начальство, але беззаперечно видавало їх Бесядовському й Іллічеві, коли треба було щось купити для хору чи оркестру. Решта зароблених грошей ішла на допомогу біднішим семінаристам на книжки й одяг.
Духовий семінарський оркестр конкурував з військовим духовим оркестром, капельмейстером якого був якийсь зрусифі­кований німець Гофман (капель­мейстер Фрідріх-Вільгельм Гоф­-ман також працював за наймом вчителем музики в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії – О.Б.). Та військова частина, де відбувалися проби (тоді називалися – «сигравки») її оркестру, містилася в касарнях (казармах – О.Б.) недалеко від будинку семінарії. Одного разу Гофман дістав якусь музичну новинку для оркестру ще в рукопису. Ілліч попросив Гофмана дати йому переписати ту річ, але той відмовив, гадаючи першим заграти її на якомусь черговому концерті й здивувати слухачів. Тоді Ілліч і Бесядовський, озброївшись олівцями й папером, сідали під муром касарні, коли відбувалися проби,
і списували ту річ «з натури». Через якийсь час вони, зоркеструвавши її, вигладили, розучили й заграли на своєму черговому концерті ще перед тим, як Гофман тільки збирався заграти. Відбувся надзвичайний фурор. Гофман здивувався дуже, але не було ради: він став перед фактом. А довідавшись, як воно все це зробилося, визнав себе переможеним.
Одного року Ілліч і Бесядовський (це було в четвертому або в п’ятому класі) зійшлися разом в одному класі. Бесядовський гірше вчився, й Ілліч його нагнав. На казну, тобто на безплатне утримання, приймали до головного будинку семінарії бідних семінаристів, сиріт або синів священників, що мали багато дітей, але всі вони повинні були добре вчитися. Ілліч і Бесядовський становили виняток. Вони були бідаки, але зле вчилися, і, незважаючи на це, завдяки їхнім музичним здібностям їх увесь час тримали на казні. В їхньому класі завжди стояла фісгармонія, а в семінарській залі – рояль. Після половини десятої години вечора, коли семінаристи після ве­чірньої молитви в церкві лягали спати, Ілліч і Бесядовський зав­жди, сидячи чи біля фісгармонії, чи біля рояля, щось собі під­бираючи, неголосно награвали.
Їхнє становище в семінарії, через їхні здібності, було дуже тверде, і їм багато чого прощалося: і те, що зле вчилися, і таке, що іншим могло навіть потягнути за собою звільнення із семінарії. Був такий випадок, пов’язаний зі знаним уже нам із попереднього викладу учителем історії Володимиром Олександровичем Корнієвським, коли той виконував обов’язки помічника інспектора. Якось уже після одинадцятої години вечора Бесядовський усе сидів біля фісгармонії та щось собі потихеньку підбирав. Кілька разів заглядав Корнієвський до класу та гнав його спати. Бесядовський не зважав на це, і далі укладав собі якусь музичну річ. І ось коли, не знати вже який раз, Корнієвсь­кий заскочив до класу, розкричався й рішуче вимагав, щоб Бесядовський ішов спати, той зі­рвався з місця й погнав Корнієвського, вилаявши по-матірному.
Сталося щось нечуване в житті, мабуть, усіх семінарій, які тільки були тоді в Російській імперії. Корнієвський, як ошпарений, вискочив із класу й, незважаючи на пізню пору, побіг зразу до ректора, мабуть, розбудив його, щоб доповісти про таку зухвалість Бесядовського. І ось, незважаючи на такий страшний злочин, Бесядовському поставили тільки трійку за поведінку. Коли би був тоді вже за ректора протоієрей отець Зам’ятін, то, напевно, Бесядовський полетів би із семінарії та ще й із «вовчим» білетом. Але то було ще за архімандрита Севастіяна, який дуже кохався у співах і музиці та дуже дорожив тими двома талантами.

ЗАНЕПАДНИЦТВО

Треба відзначити, що після революції 1905 року, коли настала Столипінська реакція, інтелігенцію, а особливо молодь середніх шкіл охопило духове занепадництво, і дуже поширились самогубства. У роках 1907-1909 наче якась пошесть зайшла на них; дуже багато учнів накладали на себе руки. В одному тільки Кам’янці за цей час я пам’ятаю щось близько десятка самогубств – семінаристів, гімназис­тів, техніків та інших. Накладали на себе руки іноді, здавалося, без особливих на то видних причин. У самій семінарії за час мого перебування в ній повішалося й отруїлося щось із п’ять семінаристів.
Найбільший слід у моїй пам’яті залишила смерть мого класного товариша Костянтина Во­лінецького, що отруївся карболовою кислотою. То був розумний, здібний, розвинений і культурний хлопець, але дуже негарний з обличчя, у спадщині мав сухоти, був дуже худий, слабосилий і до того всього страшний заїка. Він не міг говорити, бо для кожного слова, щоб його вимовити, треба було йому вжити великого зусилля й багато часу. Він майже ніколи не розмовляв, а тільки ввесь час читав книжки. Навіть із таких дисциплін, як історія, література тощо, він відповідав, тільки пишучи на дошці відповіді на загадувані запитання від учителя. Проте досить було йому написати кілька речень, як учитель ставив йому 4 або 5. Гірше давалася йому математика. Отруївся він восени на початку навчального 1909 року.
За царських часів самогубців не ховали за церковним обрядом, а, поклавши в труну, вивозили й закопували поза огорожею цвинтаря.
Тим часом улітку того самого року 1909-го сталася така подія. В єпископа Серафима, згадуваного раніше, була одна дочка. Вона покохалася з одним офіцером царської армії й хотіла ви­йти за нього заміж. А тоді вважалося за недобре, щоб донька духовної особи, а тим більше донька єпис­копа та віддавалася за військовика, і єпископ Серафим необачно не дав згоди на шлюб доньки з офіцером. А вона тоді й отруїлася. Її поховали за всіма церковними правилами, і навіть сам єпископ Серафим узяв участь у похоронах.
А тут через якийсь місяць отруївся й Костянтин Волінець­кий. І ось тоді відбувся на очах се­мінаристів перший правдивий похорон семінариста-самогубця. Ховав його сам єпископ Серафим, і наказав у день похоронів не провадити навчання, а дати змогу всім семінаристам бути на похоронах. То був надзвичайний похорон: похоронна процесія з хоругвами й образами поволі посувалася від головного будинку семінарії після заупокійної архієрейської служби Божої в семінарській церкві до цвинтаря, стягнувши дуже багато міської людності. Перед труною йшов єпископ Серафим із духівницт­вом: ректор отець Зам’ятін, духовник семінарії, два священники з міських церков та архієрейський протодиякон. Перед ними – семінарський хор у повному скла­ді, а за труною – єдиний родич по­кійника, його рідний брат – священник, також дуже худий і очевидно сухотний, а далі – вся семінарія зі сторонніми людьми. Хор співав знаменито, мелодійно, а похоронне «Святий Боже» із такою силою, що чути було на ввесь невеликий Кам’янець.
У цвинтарній церкві в кінці похоронної відправи промову виголосив єпископ Серафим, причому таку чудову й чулу, що всі люди плакали. Він дуже влучно схарактеризував той час, деякі негативні сторони тодішнього життя, прояви духовного занепадництва, виставивши самого покійника й інших, що накладали на себе руки тоді, як жертв часу.
Костянтин Волінецький, 17-річ­ний хлопець, перед тим, як випити карболову кислоту, написав чимало персональних лис­тів, а одного загального до всіх. У ньому він по-філософському змалював свою фізичну нікчемність як хворої людини, непотрібної для суспільства, що він через свої фізичні властивості не може бути корисним у житті, бо для суспільства потрібні тільки здорові люди. Того листа й поклав єпископ Серафим в основу своєї надгробної промови, майстерно розвинувши думки, у ньому висловлені, й довівши неслушність їх із погляду Божого провидіння, бо покійник був
розумною і здібною людиною, а тому й був би корисний.
Через місяць чи півтора семінарія мала чергову втрату: повішався в семінарському саду учень іншого класу, прізвища якого не пам’ятаю, але цей випадок мені добре пам’ятний, бо під час своїх ранішніх гімнастичних вправ, коли оббігав навкруги сад, я перший його побачив. Я мало не зімлів, побачивши на дереві вішальника, але, напруживши всю силу, все ж таки вибіг із саду, гукнув когось і сказав, що сталося. Коли побігли до вішальника люди, то побачили таку картину: на одній гілляці висіла акуратно повішена тужурка, долі при стовбурі дерева рядом стояли калоші, а на другій гілляці висів уже мертвий, навіть трохи посинілий, покійник, і під ним перекинута табуретка та поруч табуретки пляшечка з невжитою отрутою (карболова кислота). Його так само ховали за церковним обрядом, але похорон відправляв тільки один духівник
семінарії із семінарським хором. У день похоронів навчання в семінарії також не було.
Був і такий випадок у Кам’янці-Подільському. Гімназистка Валя Урсул, дочка досить визначного урядовця контрольної палати, так називалася губер­ніальна установа державного контролю, яку я добре знав, бо не раз відбував із нею прогулянки на влаштовуваних гуляннях на міському бульварі, також вирішила накласти на себе руки, вибравши для того стрімку скелю на тому самому бульварі. Причина до самогубства в неї була дуже примітивна, уже, можна сказати, не пов’язана із духовим занепадництвом. Вона не склала була якогось іспиту, і в розпачу вирішила уникнути встиду й неприємних переживань, зробивши скік у небуття зі стрімкої скелі. Але фінал вийшов дивовижний і фантастичний. Унизу під скелею понад річкою Смотри­-чем жило кам’янецьке міщанство в маленьких, стареньких хатках. І ось Валя Урсул, скочивши зі скелі, потрапила саме на одну із тих хаток, пробила трухляве покриття даху й опинилася в якомусь лахмітті, що його гос­подарі тієї хатки тримали на горищі. Стеля витримала натиск худенької сімнадцятилітньої гімназисточки, але добре таки облупилася в хаті й добре вигнулася. Коли прискочили до Валі Урсул на горище, то виявилося, що вона була жива, тільки подряпана трухлявими дахівками покриття. Відвезли її зразу до лікарні, а на другий день батьки забрали додому, ніде не пошкоджену. Отже, вона набралася тільки страху. Незабаром знову мож­на було бачити веселу дзигувату гім­назистку Валю Урсул.
Згадую цей випадок саме через його незвичайний кінець, бо коли я ще був у духовному училищі й переходив якось через Новий міст, то на моїх очах, тільки тоді по другий бік мосту, також кинулася була зі скелі якась жінка, але потрапила вона на великий камінь і від неї справді, як кажуть, залишилося тільки мок­ре місце. Цей випадок трапив­ся навесні перед самим моїм від’їздом додому після іспитів. Він справив на мене болюче враження. Уже вдома, у перших-таки днях, якось по обіді я заснув і мені приснився страшний сон, я почав дуже кричати. Збіглися всі й заходилися мене заспокоювати. І як воно дивно було: я чув і бачив усіх, і так наче не спав уже, але все ще був в обіймах того сну й не міг перестати кричати. Довго біля мене заходжувалися, а мама весь час мене тримала, аж поки, нарешті, я не заспокоївся. Той сон я й досі добре па­м’ятаю й уявляю собі, а переказати його не можу. Він мене довгі роки переслідував, але вже обходилося без крику. Навіть уже в дорослому віці, іноді навіть удень, коли я не спав, він раптом опановував мене, але перека­зати його все ж таки не можу: щось воно було пов’язане з відривом від землі, і я потрапляв
у якусь неземну матерію, що з неймовірною швидкістю куляс­то поширювалась, і я в ній відлітав від землі.
А тоді вдома, коли я заспо­коївся й оповів, що бачив, як якась жінка кинулася зі скелі й на моїх очах забилася, то й пов’язали той мій сон і крик із тим враженням, що його справив на мене той випадок.

Далі буде.