Понеділок, 15 Липня 2019 р.
5 Липня 2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Продовжуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня та 7, 14, 21 і 28 червня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

РЕПЕТИЦІЇ. ЛЕОНІД БАЧИНСЬКИЙ

Я майже кожного року не ціле літо проводив у батьків на селі, бо їздив на місяць – півтора до когось на репетиції, щоб заробити трохи грошей. Після весня­-них іспитів 1909 року я перейшов був до третього класу й збирався вже їхати додому, як підійшов до мене товариш Леонід Бачинський, що мав дві «переекзаменовки» (одну з математики), і попросив мене приїхати до нього й підготувати до них (1909 року Лео­нід Бачинський не був переведений у третій клас, а мав після канікул скласти іспити з геометрії та грецької мови – О.Б.). Я дав згоду, й поїхав до батьків.
Через якийсь час одержав переказом гроші на дорогу і поїхав до села Розношинці Балтського повіту, до священника Олександра Бачинського, що був удівцем, а мав п’ятеро дочок й отого одного сина Леоніда, з яким мав він великий клопіт, бо зле вчився. І справді, я вперше побачив, які бувають нездібні й тупі учні. Два місяці я намагався втовкмачити йому немудру програму другого класу з алгебри (а він уже просидів у цьому класі два роки), і наслідки були жалюгідні (насправді, не з алгебри, а з гео­мет­рії – О.Б.). До того всього він був такий страхопуд, що коли виходив на іспит, то тоді наче хтось, стукнувши його по голові, вибивав із неї рештки й того, що він знав. Іншого нічого не залишалося, як їхати все ж таки до Кам’янця. Батько його попро­-сив, щоб і я поїхав із ним, то, може, зо мною він буде сміливіший і якось, може, складе «переекзаменовки». Я поїхав.
У дорозі мені спала думка ризикнути і піти перед іспитом до учителя математики, згадуваного вже раніше Івана Павловича Ястребцова, й попросити, щоб той був милостивий до Леоніда Бачинського. План був утопічний, бо Іван Павлович був дуже су­ворий, але іншої ради не було.
Я більше покладав надії на те, що він до мене добре ставився як до учня, який був у нього на першому рахунку, бо завжди з ма­тематики мав п’ятірку. Потерпаючи за наслідки такого візиту, я наважився й пішов.
Іван Павлович, хоч то ще й далеко було, але знав уже, що я збираюся після четвертого класу покинути семінарію та йти до високої школи, тим-то я почав «рубати» зразу, без будь-яких передмов, приблизно в такому дусі: «Для чого такій людині, як Леонід Бачинський, математика? Він, аби «переліз» оту семінарію, сяде в якомусь селі попом і що він робитиме з тією математикою, коли б навіть і добре її засвоїв у семінарії? Інша справа з такими, як я, що претендують на високу школу. Ось до таких учнів справді повинні бути суворі вимоги». Ястребцов урешті сказав мені, що він «побачить».
Я вийшов задоволений, бо розумів, що оте «побачить» рівнозначне тому, що пропустить отого Льоньку-невдаху. Так во­-но й вийшло: Льонька з бідою «переліз» до третього класу (насправді, залишився в другому, але з геометрії склав іспит – О.Б.), проте не «переліз» через цілу Поділь­ську семінарію. У третьому класі він знову залишився на другий рік (1910 року Леонід Бачинський мав після канікул скласти іспити з літератури, грецької мови, а також написати твір – О.Б.), а через рік, коли я вийшов із семінарії й го­тувався до конкурсних іспитів у політехніку, його все ж таки звільнили (1911 року третьокласника Леоніда Бачинського звільнили з Подільської духовної семінарії через малоуспішність – О.Б.) й батько улаштував його в семінарію десь на Кавказі. Але чи закінчив він там, не знаю.
До речі буде сказати тут, що у священника Олександра Бачинського жила тоді його мати, рідна сестра нашого українського письменника Анатолія Свидницького, відомого з його повісті «Люборацькі». Я намагався дещо розпитати її про письменника, але мало що вийшло з того. Вона сама була неписьменна, хоч чоловік її, тобто батько священника Олександра Бачинського, був дияконом. Тим-то й мало що можна було взяти з неї.
У тому, що вона була неписьменна, нічого дивного немає, бо за старих часів, тобто у XIX столітті, багато священників і дияконів були малограмотні, а їхні дружини то й зовсім неписьменні. Та навіть за моїх часів дружина згаданого вже священника Олександра Козловського, мати Всеволода Олександровича Козловського, що за нього я вже розповів раніше і який був за Першої світової війни секретарем Союзу визволення України, матушка Євлампія Федорівна була також зовсім неписьменна, однак те мало хто знав, так вона вміла себе тримати і справляла враження милої культурної людини-жінки.
Зазначу ще, що я здружився із родиною священника Олександра Бачинського, а через ньо­го й з родиною його рідної сест­ри, що була за священником отцем Іваном Говіцьким у селі Луканівці того самого Балтського повіту. Впродовж пори до закінчення четвертого класу семінарії між іншими репетиціями я весь час також допомагав учитися й синові отця Івана Говіцького Саш­кові, що йшов двома класами нижче від мене. Закроювалося на те, що одна з дочок священника Олександра Бачинського, Зіна, мала стати моєю дружиною, але пізніше обставини склалися так, що я одружився з іншою.

СУДОВІ ПРОЦЕСИ

Наука в семінарії мені давалася легко, й я увесь час ішов першим учнем, проте через поведінку в третьому та четвертому класах мене понизили в розрядних списках на друге місце, але в першому розряді. Досить сказати, що в мене і в третьому, та в четвертому класі були п’ятірки і тільки дві четвірки, а в першого учня в розрядних списках Михайла Соколова були четвірки і тільки дві п’ятірки.
Коли я був у другому класі, то жив на квартирі Білінської, недалеко від семінарії. Нас було там 10 душ із різних класів, більше зі старших і менше з молодших, тобто з першого класу. З мого класу я один. Із старших був, між іншим, Іван Павловський, пізніше, вже у тридцятих роках, короткий час – митрополит Української автокефальної православної церкви (Іван Данилович Павловський (1893-1936) був митрополитом УАПЦ у 1930-1936 роках. У травні 1936 року його арештовано в Білгородській області, а в серпні трійка НКВС винесла вирок: розстріляти. Вирок виконано, але, де могила митрополита, невідомо – О.Б.).
Майже всі семінаристи між собою розмовляли українською мовою. Рідко хто тримався росій­ської мови у приватному житті.
Меморіальна дошка митрополиту Iвану Павловському в КиєвіЗ’їхавшись після літніх вакацій, на якийсь час семінаристи мали для оповідань багатющий матеріал із своїх вражень за вакаційний час чи тих подій, що від­бувались у тій чи тій місцевості.
Один товариш розповів одного разу такий випадок із судової практики в його повітовому міс­ті Гайсині. Окружний суд судив селянина Вільчинського, що вкрав телицю. А за присяжного засідателя був селянин з того самого села Сидір Мельник. За таку крадіжку, за законом, належалося три роки в’язниці. Щоб не мати пізніше клопоту чи навіть якоїсь помсти від Вільчинського, Сидір Мельник попросив суддю Горчакова, щоб той звільнив його від обов’язків присяжного на час цієї судової справи. Але голова суду Горчаков запевнив Сидора Мельника, що все буде гаразд і йому нема потреби відмовлятися. Суд почався. Горчаков каже підсудному: «Отут серед присяжних є селянин з твого села. Він дуже просив мене за тебе і сказав, що то сталося в тебе випадково, що ти чесний чоловік і більше не будеш красти. Тобі треба було б дати, за за­коном, три роки тюрми, але я зва­жив прохання селянина з твого села й дам тобі тільки 9 місяців, однак щоб ти більше не крав».
Вільчинський відсидів чима­-ло часу ще перед судом, то, зарахувавши йому той час, його незабаром і випустили на волю.
І ось якось увечері приходить отой Вільчинський до Сидора Мельника, упав йому в ноги й почав дякувати. А Сидір Мельник був заможний господар, що мав на своєму господарстві й наймита. Знаючи, що Вільчинський – злидар і що в нього тепер нічого нема, сказав наймитові запрягти коней і відвезти йому борошна, картоплі, сала, буряків та іншої городини, а самому Вільчинському мовив: «Завтра скажу завезти тобі фіру соломи, щоб мав чим палити, але щоб більше ти ніколи нічого не крав». І від того часу Вільчинський справді зробився чесним роботящим селянином.
А взагалі треба сказати, що за моє життя, ще за царських часів, відбувалися два гучні судові про­цеси. Один у Кам’янці-Поділь­сь­кому над полковником Морд­виновим, офіцером царського війська прикордонної сторожі, а другий над жидом Бейлісом у Києві 1913 року. Про цей другий, київський, процес я матиму нагоду говорити пізніше, а про пер­ший коротко розповім тепер.
Полковник Мордвинов, іще зовсім молода людина, був дуже гарний з вигляду, дотепний, веселий у товаристві, був, як тоді говорилося, «душею товариства». Коло нього мліли жінки. Він був багатою людиною, жив широко і використовував кож­ну нагоду на своєму життєвому шляху. А його дружина, хоч також дуже гарна жінка, була тихої вдачі й любила спокійне, тісні­-ше родинне життя. Тим-то Морд­винов здебільшого бував у товаристві без дружини.
Одного разу, повернувшись додому, він зайшов у суперечку з дружиною та в роздратуванні вихопив револьвер і застрілив її. У них була дитина – дівчинка років із 4-5. Через якийсь час його судив окружний суд у Кам’янці-Подільському. На цей процес з’їхалося чимало видатніших адвокатів з Петербурга, Москви та Києва. На цьому процесі серед глядачів був мій батько. Він оповідав, що Мордвинов у останньому своєму слові підсудного раптом заявив, що він відмовляється від оборонців, а буде сам себе обороняти, бо оборонці не можуть знати тієї внутрішньої психологічної підстави, що призвела його до заподіяного злочину.
І ось, коли прийшло до того, йому суд знову дав слово, його промова була блискуча: він го­ворив годин із шість, а то, може, й більше. Всі слухали його, затамувавши подих, із захопленням і з неослабною увагою, його промова була така переконлива, що створювалося враження, і ба­гато хто був певний, що після такої промови підсудного присяжні складуть йому виправдальний вердикт. І тільки через те, що Мордвинов своїми по­ходеньками багато кому з видатніших людей в’ївся в печінки, присяжні сказали: «Винен і не заслуговує на поблажливість».
І суд присудив Мордвинову 4 роки каторги. А царська каторга була страшна, і розпещений життям аристократ Мордвинов міг витримати її тільки півтора чи два роки і там, на каторзі, у Сибіру, помер.

ЄПИСКОП СЕРАФИМ

Восени 1910 року єпископ Серафим (у миру Сергій Георгійович Голубятников (1856-1921) був від 15 лютого 1908 року єпископом Подільським і Брацлавським, а від 20 березня 1914 року – єпископом Єкатеринбурзьким та Ірбітським – О.Б.) надумав поїхати на прощу до Почаєва Волинської губернії, приблизно 180-190 верст, а назад із Почаєва до Кам’янця покрити всю відстань пішки (не 1910, а 1911 року організував ма­сове паломництво до Почаївської лаври, в якому взяло участь 20 тисяч чоловік, і йшов разом із народом 200 верст на поклоніння «цілющій стопі її» – О.Б.). Порядок його походу мав бути такий. З усіх сіл, що були на дорозі, якою мав проходити єпископ Серафим, а також з тих сіл, що були збоку, недалеко від тієї дороги, священники повинні були із хресним ходом його зустрічати, виголошуючи при зустрічі привітальні промови, і проводжати до половини дороги до дальшого села. Там його зустрічав з хресним
ходом священник із того села, проводжав його до себе, гостив його обідом чи вечерею і, якщо вже було пізно увечері, давав йому нічліг, а на другий день прово­джав до половини дороги до дальшого села, де зустрічав його священник того села. І так ішло від села до села, і все з хрес­ними ходами.
Єпископ СерафимДо нашого села єпископ Серафим мав надійти з півночі від села Сарнова – наша волость, де урядував волосний старшина. Але на половині дороги було ще збоку, за одну версту від основ­ної дороги, село Видава, парафія священника отця Леонтія Зюбрицького. З його сином Миколою, що був у шостому класі, а я в четвертому, якраз у той час, а то була рання осінь, жив разом на одній квартирі в Кам’янці.
Подорож єпископа Серафима була розписана заздалегідь, і надрукований маршрут був розісланий усім священникам, що мали його зустрічати й вітати.
Якось Микола Зюбрицький каже: «Батько просить написати йому привітальну промову для зустрічі єпископа Серафима, а я не знаю, що писати». «Ну, сідай і пиши, – кажу йому, – я тобі прокажу». За якийсь час промова на п’ять-шість хвилин була готова, і він відіслав її своєму батькові. Взагалі треба сказати, що здебільшого наокружні священники, хоч і з семінарською освітою, а деякі й без неї, були слабень­-кі, і скласти хоч би й коротеньку промову їм було не під силу. Мій батько був з духовною академічною освітою, визначався серед них і правив їм за авторитет, але в службовій лінії через небла­гонадійність не мав ходу. Роки 1909-1910 – то якраз був такий час, коли на західному Поділлі, де що не село, то були пани чи посесори католики, а на п’ять-шість сіл католицький костел, дуже поширився був перехід селян на католицтво і на євангеликів. Поширилася, як тоді говорили, «штунда».
Батько при зустрічі єпископа Серафима для промови взяв саме цю тему, пояснюючи успіх католицтва і «штунд» тим, що священники не мають права проповідувати зрозумілою селянам їхньою мовою, а ксьондзи, що належать до легалізованої польської нації, можуть це робити, і замість польської беруть міс­цеву українську мову. Батькова промова забрала тоді понад годину часу і своєю сміливістю дуже здивувала присутніх священників із села Сарнова: отця Венедикта Громова та згадуваного вже отця Леонтія Зюбрицького. Вона таки добре помучила єпископа Серафима, проте він прослухав її дуже уважно й спокійно. Вона, можна сказати, наполовину була українська, бо пересипана різними українськими цитатами, приповідками і приказками. Пізніше через благочинного єпископ Серафим кілька разів домагався того, щоби батько дав йому цю промову на письмі, але батько, не знаючи справжніх намірів єпископа, під різними приводами та мотива-­ми так і не дав її. Найбільше батько посилався на те, що ту свою промову він виголосив експромтом і через те, як би він її не написав, вона не може мати того самого вигляду, і не може бути ідентичною з тим, що він тоді говорив.

Закінчення буде.