Понеділок, 21 Жовтня 2019 р.
12 Липня 2019

СПОГАДИ КОСТЯ ТУРКАЛА

Завершуємо публікувати розпочаті 3, 9, 17, 24 і 31 травня, 7, 14, 21 і 28 черв­ня та 5 липня «Спогади» українського громадсько-політичного діяча, інженера-хіміка, публіциста Костя Туркала (1892-1979), видані в Нью-Йорку за рік до смерті автора. У цих спогадах детально йдеться про навчання Костя в Кам’янці-Подільському в духовному училищі та духовній семінарії. Подано спогади за сучасним правописом, необхідні коментарі зробив Олег Будзей.

ДИСПУТ ІЗ КСЬОНДЗОМ

Кость Туркало - студент Київського політехнічного інститутуБатько, виступивши тоді з привітальною промовою перед єпископом Сера­фимом, був заохочений приємним переживанням від свого виступу на диспуті з ксьондзом католицького костелу в присілку до сусіднього села Куманова – Ви­гнанці. Треба сказати, що той ксьондз, енергійний і дуже ревний поляк-католик, розвинув був своєю діяльністю й промовами, не перебираючи засобами, шалену акцію й намовляв селян переходити на католицтво. Він знеславлював православних священників, православну віру, доводячи перевагу католицтва.
Це викликало батькову протидію, і батько не тільки в своєму селі, а й у сусідніх, використовуючи храмові свята в них чи якісь інші оказії, виступав із проповідями українською мовою (а батько після 1905 року проповіді виголошував тільки українською мовою) і ставав на захист православної віри, розбиваючи ксьон­дзову аргументацію в його «казаннях». Зміст ксьондзових казань переказували батькові селяни, що відвідували з ціка­вості костел, бувши заохоченими до того сусідами, уже завороженими ксьондзовими промовами (казаннями), в яких він у чималій мірі, щоб ліпше його розуміли селяни, послуговувався українською мовою. І от якось батько дістав виклик від того ксьондза на прилюдний диспут, сподіваючись знеславити «схизматицького попа» при людях (схизмат – це назва православних у католиків. – О.Б.).
Батько прийняв виклик і в призначений час поїхав на Вигнанку, де мав відбутися диспут. Народу зібралося багато місцевого, а також і з нашого села, бо батько оголосив своїм селянам у церкві. Наслідки диспуту вийшли не на користь ксьон­дзові; схвальні голоси селян весь час були скеровані на батькову адресу. Ксьондз говорив і польською мовою, й українською, а в складніших питаннях – тільки польською. Але батько весь час, беручи слово, спочатку переказував українською мовою те, що сказав ксьондз, а тоді вже відповідав, чи власне казав своє проти того, що сказав ксьондз. Тоді селянам і те, і те було зрозуміле. Після диспуту незабаром почався відворотний рух, – чимало людей назад поверталося на православ’я. Цю подію й використав батько в промові перед єпископом Серафимом, підкресливши при тому, яку силу має рідне слово для народу.
Пізніше місцеві посесори, ополячені українці Волинський і Савицький, з якими батько був у дружніх стосунках, перека­зували (оповідали), як паткував ксьондз і все тільки із здивованням промовляв:
«і гдзє тен поп учил сен?» Дивного в тому нічого не було. Ксьондз був не старий і, очевидно, звик бачити православних
священників, не дуже вправлених у бо­гословських питаннях, а тут він наскочив на батька, що мав академічну науку.
Після батькової промови на полю єпис­коп Серафим із процесією зайшов до нашого села Немиринців. Моя мама, знавши, що архієрей ніби повинен їсти пісне (а можливо, що тоді й був якийсь піст) заготовила риби й почала була того дня варити рибну юшку. Коли юшка була готова, вона побачила, що юшка юшкою – несмачна. Тоді нашвидку зарізала курку, обпатрала та й укинула її в ту юшку. Курка трохи поварилася, й мама витягнула її. Цю юшку єпископ Серафим їв, дуже смакував і вихваляв маму, як добру кулінарку. І пізніше, де б він не бував, завжди зга­дував, що він ніде такого смачного «рибного супу» не їв, як у селі Немиринцях.

ПІДГОТОВКА ДО ІНСТИТУТУ

Надійшло літо 1911 року, – я закінчив чотири класи семінарії і в серпні мав їхати на конкурсні іспити до Київського політехнічного інституту. Мене чекала неабияка подія. Коли би було покластися тільки на семінарську науку з фізики й математики, то я, певна річ, не склав би іспитів, бо був би зовсім не підготований до них. У семінарії тригонометрії ми й не нюхали, а з фізики, для якої присвячувався тільки один рік, – четвертий клас, ми пройшли тільки половину. Таке саме було з алгеброю й геометрією. Правда, іще в семінарії я старався більше виучувати, аніж то офіційно вимагалося за програмою, проте ще багато залишалося доповнювати.
Заздалегідь озброївшись потрібними книжками, я, приїхавши додому, зразу засів до них. Два місяці для молодої людини, то великий час, – можна багато зробити. Але, як на лихо, стався мені трагічний випадок, що міг потягнути за собою не так правну відповідальність, як тяжкі моральні переживання. Була возовиця, звозили збіжжя з полів після жнив. Возив це збіжжя нам також і наш хуторянин із церковного хутору, близький до батька, хороший і чесний селянин, на прізвище Карпо Судома. Було надвечір; йому конче треба було того дня щось собі привезти зо свого поля, то він і відпросився в батька раніше поїхати на своє поле. Батько, розуміється, не заперечував. А я тоді, відірвавшись від книжки передихнути, вийшов був собі на тік, і батько сказав мені почастувати Карпа Судому чаркою горілки.
І ось я, узявши чималий келішок, від щирого серця налив йому повно білої рідини з узятої в сутінках пляшки, що стояла в буфеті, разом з іншими однаковими пляшками з-під горілки. А славний селянин Карпо Судома мав не «славну» звичку обхоплювати губами верхню частину (вінці) келішка, який би великий він не був, і перехиляти його в рот, навіть не понюхавши, що він збирається пити. Ото так хильнувши, він зразу зігнувся наперед, схопився руками за живіт і вибіг із хати надвір. Виявилося, що то був у пляшці салм’яковий (нашатирний) спирт, помилково поставлений серед пляшок із горілкою.
На всіх напав страшний переляк. Але я якось не розгубився й сказав швидко принести квасного молока і почав силою вливати в нього через рот, час від часу закладаючи йому пальці до самої горлянки, щоб він повертав його назад. Таку операцію я повторив багато разів, використавши на це понад два повні глечики квас­ного молока, і таким чином добре прополоскав йому шлунок і рот.
А тим часом зразу послали коні до ближчого містечка Фельштина (з 1946 року село Гвардійське, нині Хмельницького району Хмельницької області. – О.Б.) за 17 верст по аптекаря Будзинського, що правив тоді в нашій околиці за лікаря, доброго прак­тика, бо самого лікаря можна було взяти тільки в місті Проскурові за 40 верст (провізор Мечислав Альфонсович Будзинський був поляком римо-католицького віросповідання, мав в аптеці двох учнів. – О.Б.). Аптекар констатував, що нічого страшного нема, що шлунок не попечений, а тільки горлянка й рот, і то не дуже, та схвалив мою першу швидку медичну допомогу й дав іще якісь свої ліки.
Але на мене той випадок справив гнітюче враження, й мене охопила духова депресія: я ходив сам не свій. Батько й мати тепер більше заходилися біля мене, усе вмовляючи не брати того так близько до серця, бо, мовляв, нічого страшного не сталося, і все буде гаразд. Проте мені пропав тоді добрий тиждень, поки я не побачив, що справді Карпо поправляється й приходить до нормального становища. Батько того таки нещасливого дня послав свої коні привезти Карпові до­дому те, по що він сам збирався їхати, і тим дав йому моральне задоволення. Виходжував Карпо ту чарку салм’яку зо два, зо три тижні, але прийшов до цілком нормального становища й міг пити тільки правдиву горілку.
Переживши отаке нещастя, я через тиждень знову взявся ретельно до науки. Проте, не маючи твердої певності, чи складу конкурсові іспити, я послав документи також до Варшавського університету на природничий факультет, де приймали за конкурсом атестатів середньої школи, а до Київського політехнічного інституту, на хімічний факультет, копії тих самих документів. І поки довелося їхати до Києва, із Варшавського університету одержав повідомлення, що мене зараховано в студенти, тим то я спокійно їхав на конкурсні іспити, бо в разі невдачі в Києві був забезпечений місцем у високій школі у Варшаві.
Приїхавши в серпні до Києва, я довідався, що на 350 місць в інституті надійшло 1700 заяв. Я перелякався. Справа показалася безнадійною, але не залишалося нічого іншого робити, а було не було йти на іспит. А як тільки почався перший іспит – «сочинение» з російської мови, то виявилося, що до іспитів стало тільки 700 чоловік, а решта з різних причин відсіялися. На серці полегшало, але все ж таки ще певності не було. Писали ми оте «сочинение» на тему: «Зло до тех лишь пор таится, пока оно не совершится» (вислів Шекспіра).

КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Київський політехнічний інститут визначався тоді своєю ліберальністю. Тодішній російський міністр освіти Кассо (Лев Аристидович Кассо був міністром народної освіти Російської імперії в 1910-1914 роках. – О.Б.) «охрестив» його назвою «Шулявська республіка» – від назви частини Києва – Шулявки, де міститься політехніка. Кассо, перебравши 1910 року Київську політехніку від Міністерства торгу й промисловості, зразу усунув її директора професора Коновалова (хімік-органік Михайло Іванович Коновалов був директором Київського політехнічного інституту в 1902-1904 роках. – О.Б.) й призначив на директора її професора Жукова (хімік-технолог Іван Діомидович Жуков був директором до 1917 року. – О.Б.).
На знак протесту 11 професорів тоді покинуло інститут, і між ними був професор Степан Прокопович Тимошенко, творець науки «Опір матеріалів». Атмосфера в Київській політехніці на час мого вступу була не зовсім здорова, відчувалося пригнічення, але вільний дух іще не вивітрився й панував серед тої професури, що залишилася. Цей дух позначився багато в чому в самому житті інституту, а ми, новаки, натрапили несподівано на таке. Коли на перший іспит, що на ньому ми мали писати оте «сочинение», прийшов професор Володимир Георгійович Шапошни­-ков – декан хімічного відділу («отделения»), а пізніше факультету, щоб дати тему для «сочинения», він звернувся до нас і виголосив умови, яких ми повинні дотримуватися, складаючи цей іспит. Між іншим він сказав: «хто принципово не визнає літери «Ять», може її не вживати, те саме стосується й до «твердого знаку», але коли бу­де мішанина, то те й те буде вважатися за помилки». Не звиклі до того, здається, всі писали за призвичаєним тодішнім російським правописом, щоб справді не наплутати.
Після цього першого іспиту зразу щось із півтори сотні знову відсіялося і залишилося два на одне місце. Після цього писаного іспиту пішли алгебра з тригонометрією, геометрія й фізика. І вийшло так, що я конкурс витримав і зробився студентом Київського політехнічного інституту імператора Олександра II. Тоді довелось написати до Варшавського університету, що я вступив до Київської політехніки, і просити переслати туди мої оригінальні документи, що їх я послав був йому влітку.
Коли восени 1911 року вступив до Київ­ської політехніки, то тоді мій стар­-ший брат Василь був уже студент Мос­ковського комерційного інституту, а найстарший – Володимир, закінчивши фі­зико-математичний факультет Дорпатського (Юр’євського) університету, був на посаді учителя математики й фізики в Томській духовній семінарії, і одночасно вписався вільним слухачем до Томського технологічного інституту, на інженерно-будівний факультет.
Коли я, перейшовши 1907 року з духовного училища до семінарії, відчув у ній більше волі, то тепер, ставши студентом, відчув, як і всі новаки-студенти, що щойно покинули лаву середньої школи, цілковиту свободу. Я був подібний до того птаха, що його після довгого перебування в клітці випустили на волю. Він у перші хвилини не знає толком, що йому робити й навмання летить, куди несуть його крила, без певної мети, без з’ясованих іще намірів. Отака раптова свобода деяких студентів збивала з правильної дороги, виносила їх на шлях розгульного життя; вони не могли зразу опанувати себе, і бували випадки, що деякі з них занехаювали науку й сходили на нінащо, а бували випадки, що, спившись, гинули. Такі випадки траплялися рідко, але бували; це доводять статистичні дані високих шкіл про відсіювання студентів уже після першого року навчання в них.

ТОВАРИШІ

За яскравий приклад такого нещасного молодого, гарного, сильного студента міг би правити Данилко Гуменюк, у компанію якого потрапив я мало не з перших кроків мого студентства. Данилко Гуменюк, мій земляк із Кам’янця-Подільського, скінчив там технічне училище, дуже добру школу, що давала солідну базу для високої технічної школи. Він легко склав конкурсні іспити, мало не на всі п’ятірки. Ми не були знайомі в Кам’янці, а в Києві якось так склалися обставини, що ми швидко познайомилися й, можна сказати, припали один одному до душі. А на час нашого знайомства в нього вже було кілька «друзів» з інших високих шкіл – комерційного інституту й університету. І ця компанія, просто кажучи, провадила веселе життя й добре таки пиячила. До тієї компанії Данилко Гуменюк утягнув і мене. Тільки, хвалити Бога, я в ній недовго пробув, тільки частину першого семест­ру, до Різдва.
Пішли в мене інші знайомства. Якось перед Різдвом познайомився я з багато старшим від мене студентом – українцем останнього курсу Сергієм Феофановичем Веселовським, сином священника з міс­течка Чорного Острова того самого Прос­курівського повіту Подільської губернії. Він розповів мені про громадське життя в інституті, про всі студентські організації, що на той час були в інституті, про україн­ську громаду і порадив вписатися до неї. Виявилося, що він тоді сам і був головою української громади, то мій вступ до неї ми зразу й оформили. Тоді я й відійшов від згаданої компанії. Товариш іще з семінарії Федір Арсенович Волинський, що разом ми вступали до інституту, запропонував мені поїхати з ним до Москви, де в нього була рідна тітка, сестра його батька, священника з Балтськото повіту нашої губернії. Не вагаючись, я згодився, і ми поїхали. У Москві ми пробули два тижні; відвідали там усі історичні місця, музеї, побували в театрах, а найголовніше – побували й у художньому театрі.
Після Різдва в мене почалося нормальне життя, і я в першому семестрі день віддавав науці, і тільки вечори йшли на розгульне безшабашне життя, а тепер і їх я за­повнював книжками або сторонньою роботою, щоб підробити грошей на життя.
Данилко Гуменюк і далі провадив таке саме життя, як і перед Різдвом. Зустрічаючись з ним, я умовляв його братися до книжки й кинути розгульне життя. Він ніби згоджувався, що треба, нарешті, це зробити, але компанійська атмосфера так його затягнула, що він уже не міг так легко змінити спосіб свого життя. Минув рік, він не склав жодного іспиту, і його звільнили (такий порядок був в інституті). Дальша доля його трагічна. Після сварки з батьком улітку він повішався.
На кінець першого року перебування в інституті я склав не всі іспити, що їх треба було б скласти за цілий перший курс, але в інституті була не «курсова», а «предметна» система, тим то в таких випадках не зрушувався студентський статус. Звільняли після першого року тільки тих, хто не склав жодного іспиту.