Понеділок, 23 Вересня 2019 р.
2 Серпня 2019

БАБШИН: НАЙПОПУЛЯРНІШЕ ПРІЗВИЩЕ – СПІВАК

У кожному селі є своє характерне прізвище. Або декілька з них. Для придністровського села Бабшина найпопулярнішим є, здається, Співак. Наголос у цьому прізвищі падає на перший склад, щоб його відрізняти від співаків – людей, які співають, де наголошеним буде останній склад, хоч походить прізвище саме від цього слова.

ЦЕРКОВНІ СТАРОСТИ

Один з організаторів першої комуни в Бабшині Сидір Співак (ліворуч) і один із перших комсомольців Кам’янеччини Петро КрижанівськийУ кожній церкві був церков­-ний староста. Його призначало єпархіальне начальство на три роки.
14 лютого 1864 року благочинний третього округу Кам’янецького повіту, яким тоді був священник села Руди Григорій Снігурський, доповів, що селянин-власник Яків Онуфрійович Співак із села Бабшина упродовж дванадцяти років (аж чотири терміни) був зразковим церковним старостою. Снігурський просив за таку відмінну службу нагородити Співака похвальним листом. Благочинний також просив, щоб церковні старости, які з належною ретельністю обій­мали посаду шість років (два терміни), були представлені до нагороди особливим списком, оскільки вони не мають за свою службу жодних пільг, тому ухиляються від виконання обов’язків, і тільки увага єпархіального начальства, що нагороджує їх хоча би похвальними листами, може підтримувати в них старанність до служби у церкві.
На цьому рапорті архієпископ Подільський і Брацлавський Арсеній (Москвін) 2 березня 1864 року дав таку резолюцію: церковного старосту Співака нагородити похвальним листом за старанність, надалі благо­чинні спільно з парафіяльними священниками мають окремо подавати до нагородження кожного церковного старосту із зазначенням їх заслуг та років служби.
Тому консисторія постановила: згідно з резолюцією архі­єпископа, церковному старості села Бабшина Якову Співаку видати з консисторії похвальний лист, який для вручення йому доставити благочинному Григорієві Снігурському, нагороджувати й інших церковних старост похвальними листами, які проходять свою посаду не менше шести років з належною ретельністю і дбайливістю про користь церкви.
Так Яків Співак із Бабшина був не тільки відзначений за свою працю, а й спричинився до нагородження інших церковних старост.
У червні 1887 року церковним старостою Михайлівської церк­ви в Бабшині затверджено селянина Андрія Співака, головою церковно-парафіяльної опіки в цьому селі став Артем Співак, а одним із п’яти членів цього органу – Максим Співак. Згідно з резолюцією єпископа Подільського й Брацлавського Димитрія (Самбикіна) від 3 червня 1896 ро­ку, виявлено вдячність селянинові села Бабшина Андрію Співаку за старанне проходження ним посади церковного старости.
5 вересня 1910 року журнал «Православне Поділля» повідомив, що церковним старостою Михайлівської церкви села Бабшина на перші три роки став селянин Дмитро Співак (уже третій староста з цим прізвищем), проте 1913 та 1916 року на цій посаді в Бабшині був селянин Дмитро Прядка.

СПОГАД ПРО КОМУНУ

Курган на честь Бабшинської комуни1977 року відкрито курган на честь Бабшинської комуни з написом: «На честь 65 річниці з дня утворення Бабшинської комуни ім. Карла Маркса. 1922-1977 рр.». Бабшинській комуні присвя­чено два матеріали газети «Прапор Жовтня»: «Перша комуна» (23 грудня 1967 року) та «Бабшинські комунари» (6 лютого 1973 року). Одним із організаторів першої комуни у селі Бабшині був Сидір Григорович Співак. Саме його спогади надруковано під заголовком «Перша комуна». Подаємо їх скорочено:
«Добре пам’ятаю 1921 рік. Саме тоді в Бабшині створено перший комсомольський осередок. Мене обрали його секретарем. Згодом відбулася в Гаврилівцях волосна безпартійна конференція молоді. Туди поїхали, як делегати, мої ровесники Данило Циганівський, Никифір Бурденюк, Семен Співак, Віра Бурденюк та інші. На конференцію прибула з Кам’янця секретар повіткому комсомолу Олександра Ращенко.
Основним питанням, яке розглядалося на конференції, було: зав­дання і робота серед молоді. Ми розуміли, що робота нам належить велика і серйозна, а тому з такою цікавістю і захопленням слухали виступи делегатів. Потім мене та Євгенію Глуху обрали делегатами на повітову конференцію.
Настав 1923 рік. Комуністи і комсомольці Бабшииа зібралися спільно, щоб обміркувати питання про створення першої в селі (та і на Ка­м’янечинні) сільськогосподарської комуни.
– Це велика гордість, – казав голова сільради Григорій Савович Бурденюк, – відчувати, що ми прокладаємо перші рейки нового со­ціалістичного життя на селі, що ми вперше у своєму житті працюватимемо спільно не на експлуататорів, а на себе. То ж до діла, товариші!
На зборах виступив і я, бо ж саме ідею створення комуни висунули ми, комсомольці. Але з чого починати, коли нема ні реманенту, ні тягла, а про машини годі й говорити.
Та ми не злякалися труднощів. Спершу в комунари записалися бідняки Йосип Тваринський, Василь Горохівський, Ксеня Давидюк та я, а пізніше, як кажуть, нашого полку прибуло.
Як настала весна, ми вийшли засівати перших 40 гектарів комунарської землі. Держава дала нам позичку, і ми купили сівалку, пару коней, а кам’янецькі друкарі подарували нам воза. Тієї ж весни ми назвали свою комуну ім’ям Карла Маркса.
Хоча врожай ми зібрали в перший рік невеликий, проте частину зерна продали і купили комунарам одяг, взуття.
Зате земля нам добре віддячила у 1924 році. А потім, завдяки зусиллям комунарів, яких ставало деда­-лі все більше і більше, комуна зміцніла, стала багатою, і одноосібни­-ки, які спершу казали: «А ми ще побачимо, що з вашої комуни вийде», охоче почали приєднуватися до нас.
Наш комсомольський осередок був застрільником створення у селі клубу та лікнепу. Саме комсомольці і комунари були найактивніши­ми на всіх сільських сходах, давали зрозуміти селянам, що нам не обійтися без колективного обробітку землі.
І ось наша праця дала свої наслідки. Ми створили в Бабшині колгосп, зберігши йому ім’я комуни – Карла Маркса. За нашим прикладом з часом почали створювати колективні господарства і в інших селах району».

ЩЕ ОДИН СПОГАД

Ще раніше, 12 жовтня 1958 ро­ку, в газеті «Радянська Кам’янеччина» під назвою «Ми були першими на селі» літературний запис спогадів Сидора Співака зробив журналіст і письменник Юхим Бейдер. Подаємо і ці спогади скорочено:
«На початку лютого 1921 року до нас у сільраду прибув виконавець з Гаврилівців із телефонограмою з Кам’янця-Подільського. Телефонограма була підписана головою повітового виконкому Опанасом Буценком. В ній говорилося, що найближчими днями в Гаврилівцях скликається безпартійна волосна конференція молоді, на яку треба делегувати групу хлопців і дівчат. Григорій Савович Бурденюк, тодішній голова Бабшинської сільради, викликав мене до себе, показав телефонограму і сказав:
– Ось тобі доручення, Сидір! Ти, як мій заступник, поговори з ким слід, очолюй групу і виїжджай у Гаврилівці…
Коли я поніс звістку про скликання безпартійної молодіжної конференції хлопцям і дівчатам, вони її зустріли з великим захопленням. Хто ж поїде у Гаврилівці? Охочих було багато, але ми обрали найдостойніших. І ось у мене вже був готовий список, до нього ввійшли Данило Циганівський, Терентій Пугайчук, Никифір Бурденюк, Семен Співак, Євгенія Глуха, Віра Бурденюк, Донька Прядко.
Пам’ятник воїнам біля сільського Будинку культуриХоч день був лютневий, яскраво світило сонце. Настрій у всіх нас був чудовий. Сіли ми всі на підводу, кіньми правив також молодий хлопець – Юхим Циганівський, енергійний, веселий, жартівник. Усю дорогу співали, жартували, сміялись. Серця були сповнені гордістю – адже ще недавно нас, бідних, майже безземельних селян, зовсім не рахували за людей, над нами знущалися, ми не знали радощів і щастя, а тепер нас запрошують на конференцію. Слово-то само яке – конференція!.. Більшість із нас навіть не знала, що воно означає, але смисл його сприйняла всім серцем, гарячою душею.
Мабуть, таке почуття було і в молоді інших сіл, яка їздила на конференцію. Разом з нами в Гаврилівці прибула група молоді з Гринчука на чолі з Тихоном Гончаруком, з Малинівців на чолі з Григорієм Агапієвим, а також з інших місць. Весело, гомінливо було того дня у волосному центрі. Для проведення конференції з Кам’янця-Подільського прибула секретар повіткому комсомолу Олександра Ращенко. Якось зразу ми всі відчули у цій дівчині близького товариша і друга. Вона була нашим однолітком, життєрадісна, бадьора, енергійна людина. Це видно було по тому, як вона проводила конференцію – з запалом, натхненно, із справжнім молодечим вогником.
Як і сьогодні, пам’ятаю порядок денний конференції: завдання і робота серед молоді; вибори делегатів від сіл на перший з’їзд молоді Кам’янеччини. Від бабшинської молоді було обрано двох делегатів – мене і Євгенію Глуху. Перший організаційний з’їзд молоді повіту повинен був відбутися через тиждень. Ми з нетерпінням готовились до цієї важливої події. Але тут виникла серйозна перешкода: мати Євге­нії категорично заборонила дівчині їхати.
– Якщо поїдеш, – заявила вона, – можеш і не повернутись додому, соромно молодій дівчині їхати на якусь конференцію невідомо для чого та й ще з хлопцями…
Ніякі умовляння і благання не допомогли. Євгенія розгубилася: що робити?
– Знаєш що, – вирішив я після дов­гих роздумів, – візьмімо ще когось з наших хлопців і дівчат!
Ця ідея нам обом сподобалась: по-перше, буде менше розмов у селі, які б могли завдати шкоди репутації дівчини, яка ні з того, ні з чого (за уявленням сільських баб) їде з молодим хлопцем в місто. По-друге, буде нас більше – веселіше якось буде. Їхати з нами погодились Терентій Пугайчук, який ще і вмовив свою племінницю Доньку Прядко. Донька пішла до матері Євгенії і сказала, що і вона їде на конференцію, так що все буде гаразд і не слід непокоїтись. Їздовим ми взяли також учасника волосної конференції.
І ось ми в Кам’янці-Подільському. Місце збору делегатів і роботи конференції – клуб біля нового мосту (зараз там голе місце). Коли йти з Старого міста на Новий план, то з лівого боку височів двоповерховий будинок прямо над скелястим обривом берега ріки Смотрич. Перший його поверх був зайнятий булочною крамницею і перукарнею, а на другому – розташувався клуб. Цьому клубу судилося бути місцем народження нашої повітової комсомольської організації – адже конференція була і першим повітовим з’їздом комсомолу Кам’янеччини, і вона відіграла величезне значення в житті подільської молоді…
Все для нас було якимось новим, незвичайним – і саме місто, яке здавалось надзвичайно красивим, і знайомства з такими же хлопцями і дівчатами, як ми, і обід в їдальні, що розміщалася в колишній Казенній палаті (ми вперше у своєму житті були в такій їдальні!), причому обід без шапок, з приводу чого наші дів­чата нам говорили, що будемо за це мати великий гріх від бога…
В перший день конференції (з’їзду) ми всі разом сфотографувались біля тої самої їдальні, де ми столувались. Ця фотографія і нині збереглась, її виставлено в Кам’янець-Подільському історичному музеї. Коли мені її показали, я живо згадав ті незабутні дні, коли з усіх кінців Кам’янеччини зібрались делегати від молоді, щоб домовитись про великі діла…
Конференцію проводили перший секретар повітового комітету комсомолу Олександра Ращенко, її заступник Давид Котенко. Присутні були і виступили з промовами перший секретар повіткому партії товариш Сагайдак, який пішов у президію, шкутильгаючи на ногу, – па­м’ять про участь у недавніх боях на фронтах громадянської війни, старий член партії, активний діяч профспілкового руху товариш Кушелєв, який пізніше подавав нам, бабшинським комсомольцям, допомогу у створенні першої на Кам’янеччині сільськогосподарської комуни імені Карла Маркса. Доповідач та інші оратори говорили гаряче, просто і дохідливо, розповіли про те, що являв собою комсомол, які його зав­дання, чим повинна займатись молодь в дні, коли країна приступає до мирного будівництва.
І ось ми вже вдома, в Бабшині. Ходимо кілька днів під свіжими, яскравими враженнями конференції. Хочеться негайно щось зробити таке, щоб і про наші молодіжні діла заговорило все село. Перш за все – організувати комсомольський осередок.
І – о, радість! – з повіткому приїжджають Олександра Ращенко і Давид Котенко. На конференції ми з ними близько познайомились, багато і щиро говорили… При них збираємо молодь. Це не збори в повному розумінні цього слова – просто щира, відверта розмова. Проводиться запис до комсомолу. Бажання виявляють 6 чоловік: Данило Циганівський, Терентій Пугайчук, Никифір Бурденюк, Семен Співак, Іван Прядко і, звичайно, я. Це були хлопці, яких ніщо не лякало, прийшли вони до нас без вагань, готові до будь-яких завдань, на будь-яку велику справу. Секретарем осередку обирають мене. Це було наприкінці лютого 1921 року.
Комсомольський осередок розгортає роботу серед молоді. Про нас починають говорити і старі, і молоді: одні з доброзичливим схваленням, інші – з презирством, треті вичікують – а що з цього вийде? Але ясно одне: ми зробили першу хорошу справу. Це видно хоча б по тому, що до року осередок поповнився багатьма новими членами. Прийшли до нас Семен Циганівський, Василь Бурденюк, Іван Софронюк, Михайло Пугайчук, пізніше – Федір Кудилевич, Олексій Бурденюк, Василь Циганівський, Іван Бурденюк. Особливо радісною і знаменною подією було те, що комсомольцями стали дівчата – та сама Євгенія Глуха, яка разом з нами була на повітовій конференції, Донька Прядко, Люба Бурденюк».

РЕПРЕСІЇ

У книжці «Реабілітовані історією» (Хмельницька область, том третій, 2010 рік) наведено довідки про дванадцять людей, які народилися або мешкали в Бабшині та були безпідставно репресовані, один з них розстріляний. Є серед репресованих і Співак.
Отже, українець Василь Онуфрійович Співак народився 1874 року в Бабшині. Він був малописьменним, селянином-­одноосібником. 2 лютого 1930 ро­ку Василя Співака заарешту­вали, звинуватили в антира­дянській агітації. Уже 25 люто­го особ­ливою нарадою колегії Державного політичного управління Української Соціалістичної Радянської Республіки його вислали на три роки в Казахстан. Реабілітований Василь Онуф­рійович Співак прокуратурою Хмельницької області тільки 16 лю­того 1993 року, уже в не­залежній Україні, після 63 років вчиненого свавілля.

ВІЙНА

Як і в кожному селі, є в Бабшині пам’ятник загиблим воїнам у Другій світовій війні. Його встановлено біля сільського Будинку культури. Серед 52 викарбуваних прізвищ найбільше – аж дев’ять – саме Співак.