Понеділок, 23 Вересня 2019 р.
16 Серпня 2019

БАБШИН. ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Сьогодні ми продовжимо розповідь про придністровське село Бабшин. Мова піде про його населення, адміністративне підпорядкування, об’єкти освіти – школу та дитячий садок. Розповімо також про уродженця Бабшина – доктора ветеринарних наук Антона Федоровича Бурденюка (1910—1986), який став засновником школи ветеринарних хірургів Білоцерківського національного аграрного університету.

НАСЕЛЕННЯ

Три дорогиУ Російській імперії 1897 року був проведений перший (як згодом виявилося, і останній) загальний перепис населення. Дані визначалися на 28 січня (9 лютого за новим стилем) безпосереднім опитуванням усього населення. В Державному архіві Хмельницької області є переписні листи по Кам’янецькому повіту, куди входив і Бабшин, але, на жаль, по самому придністровському селу конкретні дані не збереглися. Тому про населення Бабшина на 28 січня (9 лютого) 1897 року ми можемо судити тільки з виданої 1905 року в Санкт-Петербурзі книжки «Населені місця Російської імперії з 500 і більше мешканців із вказанням усього наявного в них населення та кількості мешканців переважного віросповідання за даними першого загального перепису населення 1897 року».
Бабшин тоді мав понад 500 осіб, тому дані про нього наведені в розділі, де мова йде про населені місця Подільської губернії. Отже, в Бабшині тоді мешкало 670 осіб: 333 чоловіки і 337 жінок. Православними були 666 осіб, тобто тільки четверо були неправославними. Очевидно, що мова йде про Градовських – власників маєтку в Бабшині, які були римо-католиками.
В інформаційному довіднику «Кам’янець-Подільський район (1923-1998 роки)», виданому 1998 року, населення Бабшина за сто років поменшало більше ніж утричі: в 99 дворах мешкало тільки 203 особи. З подальшими роками населення в Бабшині тільки меншає. Так, на 1 січня 2010 року тут мешкало 194 особи, через рік – 191, на 1 січня 2012 року – 192, ще через рік – 187 осіб, із них 8 дітей дошкільного віку, 11 – шкільного, 65 пенсіонерів.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ

У Російській імперії був поділ на губернії, повіти та волості. Так тривало до 7 березня 1923 року, коли в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) замість повітів і волостей були створені округи та райони. За часів Російської імперії Бабшин входив до Гавриловецької волості (з центром у селі Гаврилівці) Кам’янецького (іноді пишуть Кам’янець-Подільського) пові­ту Подільської губернії. 7 березня 1923 року Бабшин віднесено до Жванецького району Кам’янецького округу Подільської губернії.
Постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) від 3 червня 1925 року ліквідовано Подільську губернію, але області ще не створено. Кам’янець-Подільський як центр округу безпосередньо підпорядковувався Харкову – тодішній столиці УСРР.
Через три дні, 6 червня 1925 року, постановою Центральної адміністративно-територіальної комісії (ЦАТК) при ВУЦВК у Жванецькому районі утворено дві сільські ради: Бабшинську з центром у селі Бабшин та Гринчуцьку з центром у селі Гринчук.
4 грудня 1928 року постановою Президії ВУЦВК ліквідова­-но Жванецький район, його територію (зокрема, й Бабшинсь­ку сільську раду) приєднано до Довжоцького району. 10 липня 1944 року адміністративний центр Довжоцького району перенесено в Кам’янець-Подільсь­кий, відповідно й район став називатися Кам’янець-Подільсь­ким.
Тепер про області. Вони з’явилися в Україні 9 лютого 1932 року. Серед п’яти перших облас­-тей була й Вінницька, куди й увійшов Бабшин. 22 вересня 1937 року Вінницьку область поділили на дві: Кам’янець-Подільську з центром у Кам’янці-Подільському та Вінницьку з цент­ром у Вінниці. Бабшин увійшов до Кам’янець-Подільської області. 1941 року її центр було перенесено в Проскурів, хоча область і далі називалася Кам’янець-Подільською. Тільки 16 січня 1954 року Проскурів перейменовано на Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область – на Хмельницьку.
Того ж 1954 року, тільки 11 серп­ня, припинила існування самостійна Бабшинська сільська рада. Цього дня указом Президії Верховної Ради УРСР об’єднано Бабшинську, Гринчуцьку та Малиновецьку ради в одну Гринчуцьку з центром у селі Гринчук. Колгосп імені Тельмана села Бабшин самостійно протримався трохи довше, але і його об’єднали з колгоспом імені Карла Маркса села Гринчук.
2 січня 2018 року набула повноважень Жванецька об’єднана територіальна громада (ОТГ), яка представляє спільні інтереси п’ятнадцяти населених пунктів, зокрема й села Бабшин. На сайті Жванецької ОТГ населення Бабшина вказано зовсім мале – всього 160 осіб.

ШКОЛА

Початкові відомості про школу в селі Бабшин можна довідатися з ґрунтовної праці 1901 року про парафії та церкви Подільської єпархії, що побачила світ під редакцією священника Юхима Сіцінського. Там сказано, що церковнопарафіяльна школа в селі Бабшин діє з 1885 року. Вона розміщується в кам’яному будинку з гонтовим дахом, який побудовано 1894 року на місцеві кошти за підтримки училищної ради.
Звісно, що в часи СРСР школа стала радянською. Газета «Прапор Жовтня» (із серпня 1991 року – «Край Кам’янецький») від 20 травня 1959 року в рубриці «Вісті з району» писала в замітці «Спасибі учням і їх класному керівникові»:
«У селі Бабшині живе подружжя Андрій і Гафія Софронюк. Обоє вони похилого віку, непрацездатні. Син загинув на війні, а другий, інвалід Великої Вітчизняної війни, живе окремо.
На допомогу їм прийшли учні Бабшинської початкової школи. Піо­нери-тимурівці Галя Войт, Анатолій Приймак, Клава Бурденюк, Таїса Кирилюк, Віктор Трачук, Володимир Співак і Таїса Циганівська кожного дня відвідують їх. Вони допомагають їм у господарстві: приносять води, рубають дрова, підмітають подвір’я, а також під керівництвом класного керівника Антоніни Олександрівни Зюбрицької посадили город».
Невдовзі, 7 червня 1959 року, «Прапор Жовтня» ще раз згадав бабшинських школярів, умістивши в тій же рубриці «Вісті з району» замітку «Трудове виховання школярів»:
Тут колись був дитячий садок«Уже третій рік учні Бабшинської початкової школи доглядають кролів на шкільній кролефермі, яку самі створили. Торік школа здала 60 кролів, а цього року юні кролеводи зобов’язались виростити 100 кроликів».
Нині у Бабшині школи немає, діти навчаються у Жванці.

ДИТЯЧИЙ САДОК

Був колись у Бабшині і дитячий садок. Нині його теж немає. На знімку можна подивитися, на що перетворився добротний будинок, у якому цей дошкільний заклад розміщувався.

БРИГАДИР ГОРОДНИКІВ

Районна газета «Радянська Ка­м’янеччина» від 1 січня 1958 ро­ку в новорічній статті «Щастя вам і успіхів!» писала:
«На початку минулого року до редакції районної газети надійшов лист, в якому розповідалося про трудові діла бригади городників із Бабшина, очолюваної кандидатом у члени КПРС Ганною Степаниши­-ною. Бабшинські городники разом з усіма трудівниками Кам’янеччини включилися в похід за високий урожай, за те, щоб зробити 1957 рік переломним роком Ганна Степанишинау вирощенні достатку овочів. Для овочівництва він виявився не дуже сприятливим. Але ось ми недавно зустрілися з Ганною Степанишиною на засіданні бюро райкому партії – первинна партійна організація рекомендує Ганну Степанишину в члени КПРС:
– Достойна людина!
Так, партія може гордитися такими як Степанишина. Вона чесно дотримала слова, виростила такий урожай овочів, якого ще у Бабшині ніколи не було…».
У цьому ж номері вміщено стат­тю «Слова додержано» бригадира городньої бригади з Бабшина Ганни Степанишиної та її портрет:
«Перегортаючи останню сторінку календаря, я згадую, яке щастя і радість приніс для колгоспників очолюваної мною бригади 1957 рік. Наша бригада, давши слово ви­ростити високий урожай овочів, зібрала по 290 центнерів помідорів, 150 центнерів капусти, 110 центнерів моркви, по 60 центнерів винограду з кожного гектара.
Від реалізації вирощеного врожаю в касу артілі надійшло понад 195 тисяч карбованців прибутку.
Великою радістю в моєму житті є і те, що мене прийнято в члени КПРС. Одержуючи партійний квиток, я дала слово добитися разом з членами своєї бригади і в нинішньому році ще кращих успіхів у підвищенні врожайності овочевих культур і винограду».
Такий був час, що без партії ніяк не можна було й кроку ступити.

БАБШИНСЬКИЙ ПРОФЕСОР АЙБОЛИТЬ

Серед уродженців села Бабшин Кам’янець-Подільського району найбільше прославився доктор ветеринарних наук, професор Антон Бурденюк (1910-1986). Він став засновником школи ветеринарних хірургів Білоцерківського національного аграрного університету.
Антон БурденюкАнтон Федорович народився 13 жовтня 1910 року в селі Бабшин тодішнього Кам’янецького повіту Подільської губернії в сім’ї хліборобів. У 1925-1929 роках хлопець навчався у сільськогосподарській школі в Китайгороді, якому випала нагода бути тоді (щоправда, зовсім недов­го – всього вісім років) районним центром. Тут Антон здобув спеціальність агротехніка. Вищу ж освіту він здобув у Київському ветеринарному інституті, який закінчив 1932 року.
Антон Федорович у 1932-1933 ро­ках працював в Овручі (нині один із районних центрів Житомирської області) як ветеринарний лікар районної ветеринарної лікарні. Далі настала пора строкової служби у Червоній армії.
У 1933-1934 роках Антон Бурденюк успішно пройшов її як ветеринарний лікар 14-ї кавалерійської дивізії (тож коні мали кваліфіковану опіку). Того ж 1934 ро­ку, закінчивши армійську службу, Бурденюк зовсім ненадовго повернувся в рідні краї і став працювати ветеринарним лікарем Кам’янець-Подільської районної ветеринарної лікарні.
Бажання вдосконалюватися спонукало Антона Федоровича продовжити здобувати знання: у 1934-1935 роках він навчався на педагогічному відділенні Ленінградського ветеринарного інституту, де здобув спеціальність ветеринарного лікаря-педагога. Після цього розпочалася викладацька стезя Бурденюка: до квітня 1938 року він працював у Черкаському ветеринарному технікумі викладачем хірургії, а в 1938-1941 роках – у Київсько­-му ветеринарному інституті як асистент кафедри хірургії.
У перші дні війни з німцями Бурденюк отримав право на броню, але добровільно пішов на фронт, прослужив усю війну й демобілізувався тільки 8 трав­ня 1946 року. Він служив начальником лікувального відділен­-
ня армійського ветеринарного лазарету, потім – начальником хірургічного відділення, старшим спеціалістом-хірургом
ветеринарного науково-дослідного інституту Червоної ар­мії, був на Сталінградському, Донському, Першому Білоруському, Південно-Західному фронтах.
Будучи військовим ветеринарним хірургом, Бурденюк одночасно вів науково-дослідну роботу й опублікував вісім наукових праць у журналах і війсь­ково-ветеринарних збірниках, а також у співавторстві з Тимо­фієм Нехном видав 1945 року в Харкові брошуру про досвід організації хірургічної роботи польового ветеринарного лазарету. Під час війни Антон Федорович зробив низку раціоналізаторських пропозицій і винаходів, прийнятих і використаних військово-ветеринарною службою, за що командувач Донського фронту маршал Костянтин Рокоссовський оголосив Бурденюку подяку із врученням грошової винагороди. Нашого земляка також нагороджено двома орденами Вітчизняної війни другого ступеня, медалями «За оборону Сталінграда», «За визволення Варшави», «За взяття Берліна» та іншими.
1945 року наказом ветеринарного управління Червоної армії Бурденюка перевели з Берліна до Києва на посаду військово-ветеринарного хірурга Київського військового округу. Одночасно він став працювати у Київському ветеринарному інституті як виконувач обов’язків доцента кафедри хірургії. 1948 року Бурденюк захистив кандидатську дисертацію «Флегмона вінчика у коней», а 1949 року йому надали вчене звання доцента. 1950 року Антона Федоровича обрали завідувачем кафедри хірургії Білоцерківського сільськогос­подарського інституту, а також призначили завідувачем вете­ринарних клінік. У 1956-1959 роках він був деканом ветеринарного факультету.
Лариса Бурденюк-ТарасевичПісля захисту 1958 року ди­сертації про тріщини копитець у свиней як окреме захворювання Бурденюк став доктором ветеринарних наук, а наступного року – професором. Завідувачем кафедри хірургії Антон Федорович пропрацював 25 років, а потім, у 1981-1986 роках, – професором-консультантом.
Бурденюк був відомим у СРСР і за кордоном теоретиком і клініцистом із питань ветеринарної хірургії. Основним напрямом його наукової роботи було дослідження хвороб кінцівок у продуктивних тварин і розробка ефективних методів їх лікування. Він уперше вивчив питання хвороб кінцівок у свиней і створив окремий науково-практичний напрям – хірургія у свинарстві. Крім того, професор Бурденюк був одним із перших авторів праць щодо артрозу у великої рогатої худоби та видових особ­ливостей кістково-суглобової патології у тварин, одним із фундаторів теоретичного і практичного обґрунтування використання лазерного випромінювання для лікування тварин та оперативних втручань.
Помер учений 10 травня 1986 року в Білій Церкві. Стопами бать­ка, щоправда, дещо в іншій га­лузі, пішла його донька Лариса (в заміжжі Бурденюк-Тарасе­-вич), яка народилася 25 червня 1938 року в Києві. 2001 року вона стала доктором сільськогос­подарських наук. Лариса Антонівна відома як авторка низки сортів озимої пшениці, занесених до Державного реєстру, – «Веселка», «Білоцерківська напівкарликова», «Олеся», «Перлина Лісостепу», «Елегія» та інші. Торік вона відсвяткувала вісімдесятиріччя.