ЖИТТЯ, ПОКЛАДЕНЕ НА ВІВТАР БАТЬКІВЩИНИ

Революційна хвиля, що прокотилася Україною на початку ми­нулого століття, захопила у круговерть подій не тільки революціонерів і політиків, але й людей, далеких і від революції, і від політики. І цих останніх лихо торкнулося найбільше, оскільки вони не були до нього підготовлені. Багато хто з них заплатив найдорожчим – життям. Одним із багатьох був викладач Кам’янець-Подільського державного українського університету (КПДУУ) Микола Любичанківський.

ХАРАКТЕРИСТИКА ВІД ОГІЄНКА

Після його загибелі Іван Огієнко, що був тоді ректором університету, в листі до військового Міністра Української Народної Республіки (УНР) із клопотанням про пенсію вдові писав (у цитаті збережено тодішній правопис):
«Асистент по катедрі зоольогії К.П.Д.У.У., старшина Військ У.Н.Р. Микола Григорович Любичанківський, після здобуття українськими республіканськими військами Кам’янця-Подільського, вступив в їх лави, і 24 червня б. р. його було забито більшовиками під с.Супівкою, Могілівського повіту. Молодий К.П.Д.У.У. в особі М. Г. Любичанківського втратив особу, яка подавала великі надії стати цінним вченим, а дружина його Надія Любичанківська і двоє маленьких дітей втратили підпору свого життя. Тому ласкаво прошу Вас, високоповажний Пане Міністре, про покладення дружині небіжчика, поклавшого життя своє на вівтар Батьківщини за добробут її, пенсії».
Навмисно наводимо без змін повний текст звернення ректора, щоби стало зрозумілим, звідки з’явилася така, на перший погляд амбітна, назва статті. За апос­тольських часів усі, хто постраждав за Христа, заносилися до списків святих уже в силу їх подвигу – очищення мученицькою кров’ю, навіть коли про їхнє життя не було нічого відомо. Якщо виходити з таких міркувань, то ім’я Миколи Любичанківського повинно назавжди зберегтися в пам’яті сьогоднішнього і прийдешніх поколінь українців. Хоча він прожив не так уже й довго і не встиг зробити багато для своєї країни.
Про життя та діяльність Миколи Григоровича відомо мало, лише з його Curri­culum vitae (в перекладі з латини «перебіг життя»; це стислий опис біографічних даних, набутих кваліфікацій і професійних навичок; один з основних документів при поданні на вакантне місце роботи, стажування чи навчання) та дуже нечисленних архівних довідок.

НАВЧАННЯ

Народився Микола Григорович 14 трав­ня 1884 року в місті Брацлав (тоді – один із повітових центрів Подільської губернії; нині – селище міського типу в Немирівсь­кому районі Вінницької області) в родині священника, який правив у селі Джулінки, що на Поділлі (нині – Джулинка – село в Бершадському районі Вінницької області). Середню освіту отримав в Уманській урядовій гімназії, скінчивши її 1903 року.
Того ж року вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Московського університету. Із січня до серпня 1905 року слухав спеціальні курси у Львівському і Цюріхському університетах. Улітку 1907 року працював на Севастопольській біологічній станції Імператорської Академії наук, а улітку 1909 та 1910 років – на гідробіологічній станції відділу іхтіології Московського товарис­тва акліматизації тварин та рослин.
27 травня 1911 року Микола Любичанківський закінчив Московський універ­ситет із дипломом першого ступеня.

РОБОТА

Улітку того ж року, за дорученням відділу рибництва та рибальства Депар­таменту землеробства та землевпорядкування (як член відділу іхтіології Московського товариства акліматизації
тварин та рослин), досліджував стави Московської губернії. Влітку 1912 року його запрошено працювати лаборантом Дніп­ровської біологічної станції у Києві.
Із 1912 до 1915 року працював під доглядом професора Олексія Миколайовича Сіверцова або Сєверцова (1866-1936) в Інституті порівняльної анатомії Московського університету.
В цей же час був учителем і в різні періоди 1911-1915 років викладав:
1) географію та природознавство у Торговельних класах Московського товариства розповсюдження комерційної освіти;
2) природознавство у восьмих класах чоловічої гімназії Страхова у Москві;
3) географію та природознавство у жіночій гімназії Гронковської;
4) природознавство та географію у чоловічій гімназії Шамоніної.

ВІЙСЬКО

У січні 1915 року цивільний етап життя Миколи Любичанківського завершився: він вступив до війська. По закінченню прискореного чотиримісячного курсу Павловського піхотного училища Любичанківський, скоріше за все, опинився на фронті. Про військову діяльність його на фронтах Першої світової нічого не відомо. Але у травні 1917 року він носив звання підпоручика і командував сьомою ротою Виборзького фортечного полку. Це відомо із виписки з метричної книги за 1917 рік про народження у Миколи Гри­горовича і його дружини Надії Василівни 24 травня доньки Олени, де вказані звання і посада батька.
У березні 1918 року його як вчителя було звільнено з військової служби. А це вже був час революційних буревіїв. Працевлаштуватися, навіть тимчасово, демобілізованому з війська науковцю чи викладачу було практично неможливо. Тим більше, знайти постійну роботу в сфері освіти. Тому він переїздить до батьків в Джулінки, де забезпечує собі та родині життя тимчасовими заробітками.

КАМ’ЯНЕЦЬ НА ПОДІЛЛІ

Без сумніву, він знав про наміри Кам’янецької міської громади та наукової громади Києва створити у губернському центрі Поділля університет. Такий висновок можна зробити з того, що іще за п’ять днів до затвердження Павлом Скоропадським рішення про відкриття університету Любичанківський подає прохання до ректора про призначення його на посаду лаборанта при кафедрі зоології. Прохання було написане 1918 року в Джулінках.
До нього додавалися:
1) сurriculum vitae (тобто автобіографія);
2) копія диплома;
3) друковані наукові твори.
Твори такі:
1) «К биологии прудов» в «Трудах гидробиологической станции на Глубоком Озере», т.3;
2) «О некоторых редких коловратках в Юго-Западном краю России» Ibid (тобто там же) т.4;
3) «Предварительный отчет по исследованию прудов Московской губернии
в целях рыболовства и рыбоводства»
Ibid т.4.
Вже після офіційного відкриття університету він приїздить до Кам’янця-Подільського і подає повторне прохання, в якому пише:
«Маю за честь просити прискорити розгляд мого прохання про посаду ассістента (лаборанта) при катедрі зоольогії в дорученому Вам Університетові. Неозначене становище змушує мене через причини матеріальні обтяжувати себе лекціями в середніх школах, що знов таки буде перешкоджати продовженню моєї наукової освіти.
24 жовтня 1918 р.».
Незабаром (15 листопада 1918 року) він отримав посаду молодшого асистента кафедри зоології фізико-математичного факультету, яким керував професор Петро Бучинський. Посадовий оклад Любичанківського як асистента становив 1425 карбованців, що дало йому змогу деякою мірою подолати скруту, в якій до того опинився він та його родина. Він одразу ж включився у роботу із розбудови факультету й університету.
У книзі спогадів «До історії Кам’янець-­Подільського Інституту Народної Освіти» Володимир Геринович пише:
«Отже перш всього мусимо сказати, що з початку формування факультету, себто з осені 1918 року, факультет мав лише одного професора П. М. Бучинського та двох асистентів: М. Любичанківського і М. Вікулу та біля 50 слухачів».
Фактично вони втрьох почали розбудовувати фізико-математичний факультет, оскільки основна маса викладачів, запрошених на роботу, почала прибувати до Кам’янця тільки на початку 1919 року. Вражають об’єм робіт і темпи їх виконання. Доводилося приймати і розміщувати студентів, підшукувати й обладнувати приміщення для занять і проведення експериментів, читати лекції, підбирати навчальну літературу та писати її, зважаючи на нестачу наявної.

У ВІЙСЬКУ УНР

Уже до початку першого семестру 1920-21 року на фізико-математичному факультеті працювали 14 кабінетів, викладалися 29 предметів, почали навчання 902 студентів, була зібрана досить велика наукова бібліотека. Але побачити плоди своєї праці Миколі Григоровичу не судилося. Взявши відпустку на час літніх вакацій на два місяці, він у травні 1919 року вступив до війська УНР.
Що спонукало його на цей вчинок, навряд чи можливо з’ясувати. Відомо, що під час відрядження до Одеси для закупівлі навчальних посібників він був пограбований. Можливо, бажання допомагати урядовим військам швидше привести до ладу країну, де він бажав займатися наукою і виховувати майбутніх науковців, й підштовхнуло його до цього кроку. А, скоріше за все, він, досвідчений офіцер, не зміг залишатися обабіч від військових дій, які, на його думку, наближали світле майбутнє його країни.
З огляду на те, що Любичанківський узяв відпустку лише на вакації, він був упевнений у поверненні до роботи в найближчий час. Але вже 24 червня того ж року він загинув. Повідомлення про це від священника села Супівка Могилівського повіту (нині – село Барського повіту Він­ницької області) дійшло до університету другого вересня. В ньому ж зазначено, що похований Микола Любичанківський у містечку Снітків (нині – село в Мурованокуриловецькому районі Вінницької області; із села до районного центру – 21 кілометр).
Спроби віднайти могилу, на жаль, не є успішними. Вшануймо пам’ять Миколи Любичанківського в рік 100-річчя від дня його смерті. Відрадно, що стаття про нього письменника з Хмельницького Василя Горбатюка є в багатотомній «Енциклопедії сучасної України».

Валентина СТЕЛЬМАХ,
заступник директора Національного природного парку «Подільські Товтри».

ПИСЬМО В РЕДАКЦИЮ

Друкуємо лист до редакції, підписаний скороченням «А. Ч. С. Б.» та вміщений у газеті «Подолянин» №318 від 29 жовтня (11 листопада) 1911 року. Також із цього числа подаємо місцеву хроніку.
Милостивый государь, господин редактор!
Не откажите поместить на стра­ницах вашей газеты следующее письмо к отцам депутатам епархиального съезда.
На страницах местного органа «Подолия» очень часто помещались заметки и передовые статьи по поводу тех или иных вопросов, подлежащих обсуждению на епархиальном съезде: но никто не уделил нескольких строк изображению печального положения многих семинаристов, которое достигло крайней степени и на которое необходимо обратить серьёзное вни­мание. Правда, духовенство на прошлом съезде пришло на помощь, ассигновавши около двух тысяч рублей на содержание бедных воспитанников, но такая сумма не может удовлетворить нужд этих воспитанников. Приходит на помощь и Иоанно-Богословское братство, но и этой помощи, выражающейся обыкновенно в крохотных размерах, совершенно недостаточно.
Среди семинаристов много детей бедных псаломщиков, а также и детей небогатых крес­тьян, положение которых весь­-ма незавидное. Почти всякий (из бедняков) поступивший в се­минарию, с первого же класса предоставлен исключительно самому себе, своим ограниченным силам, и все шесть лет учения ему приходится проводить в голоде и холоде.
Многие воспитанники, не имея возможности жить близко к семинарии, живут очень далеко, на Подзамче, Белановке и других местностях, где нанимают невзрачные углы. Питаться приходится им чем Бог послал. Считают блаженством, если придётся набить желудок остатками от семинарского стола. Об одежде и обуви и говорить уже не приходится. Бедняки тоже не имеют ни книг, ни пособий, которые приходится им каждый раз одалживать у «счастливых» товарищей. Тесная товарищеская жизнь сплоченной семьи семинаристов приходит на помощь беднякам-товарищам, но не все ею могут пользоваться. Многие стараются собственным трудом зарабатывать «кусок хлеба», но это их стремление не увенчивается успехом, так как репетицию в последнее время очень трудно добыть. Некоторые получают гроши за переписку бумаг и страховых бланков, хотя эта переписка требует больших трудов и занимает много драгоценного времени.
Так живут бедняки-семинаристы, так проводят они лучшие дни своей жизни, того периода человеческого возраста, того счастливого времени, когда человек развивается физически и духовно.
Бедуют бедняки.
Придите же, отцы, на помощь питомцам духовной школы и дайте им возможность подготовиться к великой работе на благо народа.

МЕСТНАЯ ХРОНИКА АНТИСАНИТАРИЯ

На Польских фольварках Базарная площадь представляет из себя общий сорный ящик. Поч­ти за каждой деревянной лавкой устроены отхожие места, благодаря чему по всему базару раздаётся страшное зловоние.
Базарный проулок весь покрыт сором, который, по-видимому, лежит ещё с прошлого года. Помои выливаются не в бочки, как это должно быть, а на ули­цу, откуда текут вниз по сторонам мостовой в реку. Спрашивается: где санитарная комиссия?
Помощником пристава первой части Новицким был произведён осмотр дворов по Поч­товой улице, причём за крайне антисанитарное состояние этих дворов составлены протоколы десяти домовладельцам.
Интересно знать, где наша санитарная комиссия?

ОСМОТР ПАРИКМАХЕРСКИХ

Вчера приставом третьей час­ти совместно с врачом Нейманом был произведён осмотр салонов для стрижки и бритья.
Оказалось, что все салоны не исполняют обязательных постановлений городской думы и некоторые содержатся неопрятно.

УБИЙСТВО ЗА НЕОСТОРОЖНОСТЬ

На днях, как уже сообщалось, в предместье города Стенках произошёл пожар. Огнём уничтожены как жилые, так и нежилые строения пяти домохозяев. Причины пожара, как выяснилось, неосторожное обращение с огнём Владимира Вольского, мальчика двенадцати лет. Владимир искал в своей конюшне яиц и по неосторожности бросил спичку, отчего и начался пожар. За это Вольский верёвкой стал бить своего сына и бил его до тех пор, пока тот не скончался. Видя, что он убил сына, Вольский стал кричать и просить прощения. 25 числа мальчик похоронен, а по делу производится властями следствие.

ПЬЯНСТВО ПО УЛИЦАХ

Наши некоторые улицы и площади превращаются постепен­но в кабаки. Массовое распитие казённого вина производится совершенно открыто. На углу Петербургской и Ярмарочной, а также и Московской вино рас­пивается беспрепятственно с утра до ночи. Тут же сидят бабы с корзинками и продают пироги и огурцы.
И там можно наблюдать ежедневно такие картины; из казёнки или рейнского погреба выходит нищий и прямо направляется к бабе. Возле её корзинки выбивает пробку, а баба услужливо предлагает пирожок. После выпивки посудина идёт бабе, как мзда за закуску.

УТОПЛЕННИК

27 октября извозчик второй биржи Мендерецкий при переезде речки Смотрич на Русских фольварках попал на глубокое место. Мендерецкий, держась за экипаж, спасся, а его седок Дыдевич, житель местечка Карвасар, утонул. На крик сбежались прохожие и полиция, которые вытащили труп Дыдевича.