П'ятница, 29 Березня 2024 р.
13 Вересня 2019

ПЕРШІ КРОКИ ЕЛЕКТРОМЕХАНІЧНОГО ЗАВОДУ

Цього року Кам’янець-Подільський електромеханічний завод – ювіляр. 60 років, із 1959-го, це підприємство відоме своєю продукцією. Ми ж пригадаємо його перші кроки.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Так, випуск продукції елект­ромеханічного заводу почався 1959 року. А саме підприємство засновано на рік раніше. 28 лютого 1958 року управління маш­енерго Вінницького раднаргоспу (своєрідне територіальне міністерство, утворене в часи Микити Хрущова) видало розпорядження №35 «Про організацію в місті Кам’янець-Подільський електромеханічного заводу».
Передусім для нового підприємства потрібні були приміщення. Їх досить швидко відшукали в Музейному провулку (нині вулиця Францисканська). Цими приміщеннями стали споруди колишнього Кармелітського монастиря. 7 травня 1958 року Кам’янець-Подільський міськвиконком ухвалив:
«1. Затвердити акт комісії від 1 березня 1958 року про передачу та прийняття будинків і споруд колишнього Кармелітського монастиря для розміщення в них електромеханічного заводу.
2. Вказані в акті будинки та приміщення (загальна площа – 3038,03 квадратних метрів, балансова вартість – 860361 карбованець 26 копійок) передати з балансу міського комунгоспу на баланс електромеханічного заводу».
Половина виробничих площ заводу була, м’яко кажучи, мало­придатною для виробництва через занизьку стелю, погане освіт­лення, вузькі коридори. Не було технологічного зв’язку між цехами та дільницями, оскільки цехи довелося роздроблювати на кілька дільниць, розташованих у різних, не зв’язаних між собою приміщеннях.
Не мав завод і жодної перс­пективи розширитися внаслідок будівництва нових корпусів на наявній території, адже доводилося зважати на те, що підприємство розмістили в пам’ятці історії. Як писав довголітній директор електромеханічного Іван Риба, «завод було затиснуто з усіх боків: із заходу – стрімкою скелею, із сходу – вулицею, з півночі – житловими будинками, з півдня – сквером».
Планово-економічне управління Вінницького раднаргоспу визначило для заводу на 1959 рік план виробництва низьковольтної комутаційної апаратури. Обсяг реалізованої продукції мав становити 37,7 тисячі карбованців, середньорічні основні виробничі фонди – 189,4 тисячі карбованців, середньорічні оборотні засоби – 137,8 тисячі карбованців.
До кінця 1959 року було виготовлено 3800 реостатів РСП-1 на суму 17,8 тисячі карбованців. Середньомісячна зарплата одного працівника становила 76 карбованців 30 копійок.

ЧОТИРИ ДИРЕКТОРИ

Першим директором заводу був Діонісій Ткачук. Правда, очолював він електромеханічний завод недовго – всього три роки. Коли Подільський раднаргосп ухвалив створити в Кам’янці-Подільському кабельний завод, Діонісія Миколайовича кину­ли на прорив – призначили директором нового підприємства, а електромеханічний завод очолив Семен Переяслов. Обидва директори мали великий виробничий досвід. Правда, і другий директор пропрацював усього три роки.
Зате третій директор – Іван Риба – очолював електромеханічний завод майже два десятиліття (від грудня 1965 року до червня 1984 року). Рекордсменом виявився четвертий директор – Леонід Дьяконов, який 1984 року очолив завод.

ПЕРША СТАТТЯ

15 травня 1959 року газета «Пра­пор Жовтня» у статті М.Левчука «Стає до ладу новий завод» детально розповіла про наро­дження підприємства. Наведе­мо її:
«На базі колишніх приміщень технічного училища, що розміщені в Музейному провулку №1 над річкою Смотрич, створюється елект­ромеханічний завод.
– Зрозуміло, що передані нам будинки, – розповідає директор підприємства Ткачук, – потребують деякого ремонту та перебудови для того, щоб в них можна було встановити устаткування. В будинку, що напроти входу на завод, розміститься ремонтно-силовий цех. Тут залишилося зробити побілку, засклити вікна і провести монтаж устаткування.
Токар ремонтно-механічного цеху Фогельман, 1959 рік. Фото Андрія ГерасимчукаНаближаються до завершення будівельно-ремонтні роботи в двоповерховому будинку – майбут­ньому головному виробничому корпусі. На першому поверсі буде штампувально-пресувальний цех, а на другому поверсі – складальний, обмотувальний і пакувальний цехи.
Споруджуємо приміщення для гальванічного цеху, в якому виконуватимуться виробничі процеси: цинкування, хромування, нікелювання, фарбування виробів.
Разом із будівельно-ремонтними роботами проводиться монтаж одержаного устаткування. В штампувально-пресувальному цеху встановлюється два кривошипні преси по 63 тонни кожний, револьверний верстат та інше обладнання.
До кінця травня поставник по­винен відвантажити заводу один 35-тонний прес, два 40-тонні преси, вертикально-фрезерувальний верстат, 26 штампів та багато іншої техніки.
При умові нормального постачання підприємства необхідною сировиною випуск продукції розпочнеться з 1 червня. Намічено спочатку ввести в дію складальний цех, який згідно з домовленістю одержуватиме з Ровенського заводу високовольтної апаратури деталі для складання реостатів чотирьох типів. У другій половині червня повністю завершиться монтаж устаткування і почнеться виробництво усіх деталей, необхідних для випуску продукції.
Будівельно-ремонтні та монтажні роботи проводяться тут господарським способом. Більшість тих, що тепер трудяться, залишаться на постійну роботу на заводі.
Заздалегідь подбали про підготовку робітничих кадрів, зокрема провідних професій – штампувальників, складальників, гальваніків та інших. 10 чоловік уже пройшли місячний курс навчання на Ровенському заводі високовольтної апаратури. Колишній офіцер Радянської Армії Шемяков оволодів професією складальника. Набули спеціальностей Мак, Фогельман, Гуменюк, Петрашевський та інші. Ці товариші тепер беруть активну участь у роботах, зв’язаних із введенням у дію цехів і в цілому підприємства.
Лічені дні залишилися до того часу, коли колектив електромеханічного заводу приступить до випуску перших реостатів, включиться в соціалістичне змагання за дострокове виконання завдань семирічного плану».

У ХВОСТІ

У липні 1959 року на пленумі міськкому Компартії України директор електромеханічного заводу Діонісій Ткачук поскаржився на те, що Вінницький раднаргосп погано допомагає новому виробництву в оснащенні його технікою. Із 53 видів устаткування, яке необхідно, одержано лише 6 одиниць, що ставить під загрозу освоєння випуску продукції.
25 грудня 1959 року відбу­-лася XXIV міська партконференція. З доповіддю виступив перший секретар міськкому Григорій Тонкочеєв. Він, зокрема, зазначив, що шість підприємств міста, зокрема електромеханічний завод, не впоралися з державним планом.

СЛОВО ГОЛОВНОГО ІНЖЕНЕРА

Слюсар-інструментальник Валентин Андрійонок, 1963 рік. Фото Андрія Герасимчука21 січня 1960 року на сторінках «Прапора Жовтня» про плани заводу розповів його головний інженер Олексій Макєєв:
«Уже декілька місяців на підприємства і будови країни відвантажується продукція з маркою КПЕМЗ (Кам’янець-Подільський електромеханічний завод). В січні ми повинні виготовити 5 тисяч реостатів. За першу половину місяця їх випущено 2570.
Серйозним завданням, яке стоїть перед нами в поточному році, є освоєння виробництва електромагнітів для гальмуючих пристосувань підйомних кранів, шахтних підйомників.
Ростуть стіни нового приміщення механічного цеху, виробнича площа якого становить 400 квад­ратних метрів. Цех буде устаткований новими пресами, свердлильними, токарними і плоскошліфувальними верстатами, холодновисадочним автоматом.
Намічено також повністю освоїти процес гальванопокриття, а саме: цинкування, хромування, нікелювання.
Багато заходів планується здійс­нити для механізації трудомістких процесів, що сприятиме значному підвищенню продуктивності праці. Велика увага приділятиметься внут­різаводському транспорту. Стануть до ладу електротельфер, підйомник, між цехами курсуватимуть електрокари.
Для механізації складання рео­статів і електромагнітів будуть введені в дію пересувні транспортери і спеціальні стенди. Впроваджується пневматичний інструмент і напів­автоматичне подавання матеріалів при штампуванні деталей.
Цього року на підприємстві ство­рюється конструкторське бюро. Його завдання – поліпшувати конст­рукції основних виробів і розробляти досконалішу технологію і оснащення».

ДІОНІСІЙ ТКАЧУК

Про першого директора електромеханічного заводу ми довідуємося з документальної повіс­ті «Веселка на конвеєрах» журналіста Михайла Слободяна, виданої 1998 року та присвяченої кабельному заводу:
«Пам’ятають постарілі завод­-чани перші дні 1962 року, появу нового директора, вже немолодого, огрядного, з виду суворого, але душевно покладистого, вимогливого й відвертого Діонісія Миколайовича Ткачука. Було це 8 січня. Ткачуку дістався ще нерозкушений, досить міцний горішок: і становлення заводу, і його будівництво, і реконструкція, упорядкування, і ще багато дечого, пов’язаного із зростанням виробництва та поліпшенням культурно-побутових умов трудівників.
Для багатьох, в чиєму оточенні ця людина опинилася, вона не становила загадки, була якоюсь мірою знайома з попередньої сумісної праці або через розповіді друзів. Усі напевно знали, що до приходу сюди Ткачук очолював недавно створений в нашому місті електромеханічний завод. Ні, він не проштрафився. Його перекинули на кабельний завод для зміцнення щойно створеного підприємства, яке робить лиш перші кроки. В ньому міське керівництво впевнено: осилить! Тай він сам на засіданнях бюро міському партії на запитання, чи не підведе, відповів: «Думаю, що осилю!».
Відповів за старою звичкою – так, як відповідав колись на фронті і по тому з поверненням до мирної відбудовної праці. Вертаючи мимохіть думкою в минуле, перед ним нараз постав воєнний буревій. Те, зокрема, як почавши війну червоноармійцем і закінчивши старшим сержантом, у найважчу пору сорок першого воював поблизу рідного краю на Південно-Західному фронті, потім боронив Сталінград, визволяв Україну, Румунію, Болгарію. І те, що йому не соромно тепер за себе – подвиг відзначений орденами Вітчизняної війни другого ступеня і Червоної Зірки, медалями.
Поринаючи в автобіографічну далеч, згадав, як до війни працював у рідному колгоспі села Марківці Красилівського району Хмельницької області, як закінчив робітничий факультет при Кам’янець-­Подільському педагогічному інституті, Київський технологічний інс­титут харчової промисловості, а в повоєнний час був головним інженером кількох цукрових заводів, обирався членом Кам’янець-Подільського міськкому партії. На посаді директора кабельного заводу пропрацював ціле десятиріччя, аж до 11 грудня 1972 року і проявив себе енергійним, ініціативним, принциповим керівником, активно й глибоко вникаючи у виробництво і господарську діяльність підприємства. І з виходом на пенсію довгий час не міг розлучитись із заводом – продовжував працювати. Працював, поки важка хвороба зовсім не звалила, не прикувала до ліжка».
Додамо, що Діонісій Миколайович народився 31 травня 1912 року, а помер 11 липня 1980 року, проживши 68 років.

ПРОРИВ

1 травня 1963 року відбулася традиційна демонстрація трудящих. У колоні підприємств першими йшли переможці передтравневого змагання – робітники електромеханічного заводу. Над їхньою колоною майоріли пра­пори і транспаранти, які розповідали про зростання виробництва. Працівники заводу дост­роково виконали план чотирьох місяців, обіцяли зробити все, щоб успішно впоратися з річною програмою, завоювати почесне звання підприємства комуністичної праці.
На міській економічній нара­-ді, що відбулася в травні 1963 ро­ку, директор Семен Переяслов пояснив причини успіху:
«Підвищення продуктивності праці не тільки забезпечує кількісний ріст виробництва, але й має вирішальний вплив на поліпшення економічних показників: зниження собівартості продукції, підвищення рентабельності підприємства. Але тільки при умові, коли продуктивність праці випереджає ріст заробітної плати, можна збільшити розмір нагромаджень на підприємстві. Саме в цій справі на електромеханічному заводі не все було гаразд. Торік план по продуктивності праці на одного працівника виконано на 100,4 процента, а зарплата промислово-виробничого персоналу становила 101,5 процента, що є великим мінусом у господарській діяльності підприємства. Адже державі недодано тільки з цього чинника 4806 карбованців.
Це викликало тривогу в колективі і, щоб це не повторилося, ми вжили низку заходів. Розробили і затвердили на загальних зборах робітників, службовців та інженерно-технічних працівників детальний план організаційно-технічних заходів, заздалегідь почали доводити плани до дільниць по об’єму, чисельності, фонду зарплати і лімітам на матеріали, запровадили план запобіжного ремонту устаткування, ввели прогресивну технологію виготовлення низки деталей, змінили маршрутні карти руху деталей по заводу, створили ремонтне відділення при штампувальній дільниці, запровадили розрахункові норми на виготовлення основних деталей у механічній і штампувальній дільницях. Партійна і профспілкова організації поліпшили організаційну, виховну роботу серед колективу заводу.
Усі ці та інші заходи позитивно вплинули на зростання продуктивності праці. Так, у першому кварталі виробіток на одного працівника дорівнював 108,2 процента, а оплата – 102 процентам. Виробіток на одного робітника відповідно становить 106,2 і 104,6 процента.
Основою росту продуктивності праці є технічний прогрес. Ось приклад. Раніше в нас букса електромагніту виготовлялась із цілої чавунної болванки. Тепер, запровадивши прогресивнішу технологію, почали виготовляти її методом лит­тя під тиском із кольорового сплаву. Це знизило затрати праці на виробництво одиниці продукції в декілька разів. По такій же технології в другому півріччі почнемо виготовляти поршні до електромагнітів, що знизить трудомісткість їх виготовлення більш, ніж на 45 процентів. Або взяти таке. Боковина реостатів виготовлялась так, що витяжку їх робили на пресі, а торцювання на токарному верстаті. Слюсар-інструментальник Биковський вніс пропозицію удосконалити цей процес. Він виготовив суміщений штамп, і тепер опрацювання боковини провадиться одночасно. Це значно підвищило якість деталей, скоротило одну операцію. Відпала необхідність транспортування деталей в механічний цех. Тепер вони зразу ж ідуть на фарбування.
Багато уваги звертаємо також на якість ремонту устаткування і виготовлення технологічної оснастки, ліквідовуємо знеосібку в експлуатації устаткування, стежимо, щоб кожен робітник заводу поліпшував організацію робочого місця. Знання кожним структури неза­вершеного виробництва, його обліку дає можливість раціонально використовувати людські і технічні ресурси для виробництва готової продукції.
Великою мобілізаційною силою в боротьбі за ріст продуктивності праці є технічно обґрунтовані норми. Їх встановлюємо на такому рівні, який перевищує середні показники з таким розрахунком, щоб підтягувати всю масу робітників до рівня передовиків.
Поряд з іншими заходами надаємо великого значення поширен­-ню передового досвіду, розгортанню змагання робітників, спрямо­вуємо їх увагу й зусилля на досягнення конкретних завдань щодо зрос­тання продуктивності праці.
І треба сказати, що все це не пропадає марно. Рік у рік на заводі продуктивність праці підвищується. Її зростання за три роки (1960-1962) становить 27,8 процента, а з врахуванням плану нинішнього року досягне 37,8 процента».