НЕЗДІЙСНЕНИЙ ПРОЄКТ

Історія Кам’янець-Подільського учительського інституту (1939-1948 роки) має широку бібліографію завдяки дослідженням Олександра Завальнюка, Олександра Комарніцького та інших, в яких розкрито різні аспекти діяльності вишу в названі роки. Проте до сьогодні залишаються ще не висвітленими деякі доволі цікаві сторінки історії інституту. Серед них – «Проект педагогічного інституту в Кам’янець-Подільську», який мали реалізувати в 1941-1944 роках.

Передісторія розробки про­єкту сягає кінця 1930-х років.
9 квітня 1935 року на підставі роз­порядження наркома освіти УСРР Кам’янець-Подільський державний педінститут було ліквідовано. Приміщення передали військовим, а викладачів і студентів направили на роботу і навчання до більш віддалених від кордону вищих навчальних закладів.
Але через відсутність випусків учителів та за умови інтенсивних чисток і репресій регіон досить скоро відчув серйозну кадрову проблему. Зважаючи на це, уряд вимушений був відступити від раніш прийнятого рішення і навесні 1939 року відкрити в Кам’янці-Подільському учительський інститут із дворічним терміном навчання.
Навчальний заклад не повернувся у своє колишнє приміщення, а був розміщений у Польських фільварках – у приміщенні середньої школи №3 на вулиці Ворошилова, 36 (нині – Суворова, 52). Запрацювали два факультети – історичний і мовно-літературний, відбувся набір студентів. На 1 вересня 1940 року в закладі навчалося 482 студенти.
Разом із тим новостворений інститут одразу зіткнувся з комп­лексом проблем. Матеріальна база не задовольняла й мінімальних потреб: не вистачало аудиторного фонду, кабінетів для викладачів, не було актового та спортивного залів, гурто­житок та їдальня були далеко від навчального корпусу.
Про ці проблеми дирекція інс­титуту повідомила керівництво області та наркомат освіти УРСР. Відповідь не забарилась – наприкінці 1939 року облвиконком включив до п’ятирічного плану (1938-1942 роки) капіталовкладень по народній освіті Кам’янець-Подільської області бу­дівництво приміщень для педагогічного інституту. Зокрема, на 1940-1941 роки запланували будівництво педінституту на 800 місць вартістю 1600 тисяч рублів та гуртожитку на 500 місць вартістю 1000 тисяч рублів.
1940 року проєктному бюро Наркомату освіти УРСР у Києві було замовлено виготовлення проєкту. Роботу доручили архітектору Миколі Сдобнєву, який під керівництвом головного архітектора бюро Йосипа Каракіса до кінця року успішно виконав завдання.
Київський архітектор Микола Сдобнєв тоді був уже доволі до­свідченим фахівцем. За його проєктами збудували чимало об’єктів у Києві: аеровокзал аеро­порту «Київ» (1933-1936 роки, спільно з архітектором Михайловським), школу на вулиці Спаській у Києві (1935 рік) та інші. Серед реалізованих проєк­-тів Сдобнєва найбільш відомим став будинок для кооперативу письменників «Роліт» («робітники літератури»). Будували його у дві черги: спочатку спорудили обсяг уздовж вулиці Михайла Коцюбинського в стилі конструктивізму (архітектори Кричевський, Костирко, 1930-1934 роки), потім прибудували домі­нуючу наріжну частину в класичному стилі (архітектор Сдобнєв, 1936-1939 роки). Цікаво, що у різні часи у цьому будинку мешкали близько 130 літераторів,
а нині він є пам’яткою архітек­тури та абсолютним рекордс­меном в Україні за кіль­кістю меморіальних дощок на
фаса­ді – 29!
Керівник проєкту Йосип Ка­ракіс – відомий у СРСР архітектор, який народився та виріс на По­діллі. Із 1931 року він викладав у Київському інженерно-будівельному інституті, водночас працював у різних архітектурно-проєктних установах. Зокрема, у 1940-1941 роках Каракіс обіймав посаду головного архітектора проєктного бюро нар­ко­мату освіти УРСР. Серед довоєнних проєктів зодчого – Цент­раль­ний будинок Червоної армії у Києві (1931), будинки Червоної армії у Вінниці (1935) та Новоград-­Волинському (1936), художня школа на вулиці Володимирсь­-кій у Києві (нині – Національний музей історії України; 1939), низка шкільних і житлових будинків у Києві (1934-1941) та ін.
Перед розробкою проєкту були внесені певні корективи до завдання. Як зазначалось вище, спочатку обласне керівництво планувало будувати корпус Ка­м’янець-Подільського педінституту на 800 студентів, але перс­пектива розширення вишу (відкриття нових факультетів) вплинула на зміну вимог до проєкту. Було вирішено спорудити більшу будівлю.
У результаті архітектор Сдоб­нєв виконав «Проект педагогічного інституту в Кам’янець-Подільську» на 1320 студентів кубатурою 57 тисяч кубічних мет­рів. Фактично це був не один навчальний корпус, а комплекс споруд.
Під будівництво інституту відвели один із центральних кварталів міста, що з усіх чотирьох боків обмежовується вулицями (нині вулиці Лесі Українки – Князів Коріатовичів – Шевченка – Соборна). На той час квартал пе­ребував фактично без забудо­-ви, адже Олександро-Невський собор, який тут височів з кінця XIX століття, за рішенням радянських органів влади був знищений у 1930-х роках. Разом з тим квартал був важливим для міс­тобудівної ситуації: згідно з планом реконструкції Кам’янець-­Подільського 1937 року, цей квартал уздовж тодішньої вулиці Петровського (нині – Лесі Укра­їнки) був фасадним до запланованої центральної адміністративної площі (нині – майдан Відродження). Отже, за задумом Сдобнєва, споруда новозбудованого педінституту мала стати частиною ансамблю центральної площі міста. Саме тому архітектор приділив велику увагу фасаду головного корпусу, який мав простягатись на 90 метрів на ділянці уздовж теперішньої вулиці Лесі Українки. Уявити місце розміщення головного корпусу в сучасному Кам’янці-Подільському неважко – частково на цьому місці 1960 року спорудили готель «Україна», який нині перебуває у стані реконструкції.
Головний корпус інституту в плані мав форму літери «Т». Переважно корпус триповерховий, і лише його центральна частина (за колонадою) планувалась на чотири поверхи. У верхніх двох поверхах корпусу по головному фасаду запроєктовано ряд аудиторій, на першому поверсі – приміщення для дирекції, канцелярії з бухгалтерією, громадських організацій, бібліотеки, буфету і низку інших приміщень. Цент­ральне місце відводилося головному входу – з помпезною колонадою та внутрішнім двориком за нею. Особливо ретельно зодчий опрацював фасад головного корпусу, виконавши його в класичних формах радянського ампіру, з лаконічним ритмом пілонів, барельєфами та скульпту­рами.
Менше крило головного корпусу, яке розташоване у дворі, – двоповерхове. На першому поверсі запроєктований спортзал, на другому – актовий зал з ест­радою. До крила прибудовано котельню з трубою.
Привертає увагу, що тильний фасад Сдобнєв вирішив зовсім в іншому стилі ніж головний. Архітектор врахував рельєф місцевості та те, що новобудова буде добре проглядатись зі Старого міста та домінувати над горизонтом. Тому тильний фасад він виконав під «кам’янецьку старовину» – рване каміння, псевдовежі по кутах, стилізована під мінарет труба котельні. Розрахунок архітектора зрозумілий. Головний фасад, що виходить на центральний майдан, виконаний у класичних формах модного на той час у радянській архітектурі стилю ампір, відповідає рисам нового соціалістичного міста. Тильний фасад, який добре проглядається зі Старого міста, не містить нових форм, а ніби продовжує мотиви старокам’янець­кої архітектури.
Головний корпус та крило, що примикає до нього у дворі, планувалося збудувати в першу чергу. У другу чергу – праворуч та ліворуч від головного корпусу мали спорудити ще два триповерхові корпуси з фасадами уздовж теперішніх вулиць Соборної та Князів Коріатовичів.
У них планувалось розмістити гуртожиток та нові факультети.
Початок реалізації проєкту було намічено на другу половину 1941 року, остаточне завершення – кінець 1944 року. Будівниц­тво й оздоблення планувалось вес­ти з використанням виключ­-но міс­цевих матеріалів (камінь, цегла тощо). Було визна­чено, що після завершення будівництва у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті працюватимуть п’ять факультетів: історичний, мови і літератури, фізико-математичний, природничий і географічний. Число студентів на всіх факультетах – 1320.
Таким чином, одразу після відновлення 1939 року в Кам’янці-Подільському педагогічного вишу, постала нагальна проблема поліпшення його матеріальної бази. 1940 року архітектором Сдобнєвим під керівництвом архітектора Каракіса був розроб­лений проєкт педагогічного інс­титуту. Проте початок німецько-радянської війни не дав можливості втілити його в життя.

Сергій ЄСЮНІН,
кандидат історичних наук, місто Хмельницький.