Субота, 18 Січня 2020 р.
8 Листопада 2019

НЕ ПРОСТО ШКОЛА, А РІДНИЙ ДІМ

30 жовтня 2019 року Кам’янець-Подільська міська дитяча художня школа (ДХШ) святкувала славний ювілей – п’ятдесят років із часу заснування. Цього дня у Виставковій залі на Соборній відкрилася виставка «Мистецьке древо», де представлено твори професійних митців – випускників ДХШ.
Уро­чистості продовжились у міському Будинку культури (МБК).

Катерина Дегтяр у МБК. Фото Петра Iгнатьєва, випускника ДХШОсновоположником художньої освіти в Кам’янці-Подільському був В’ячеслав Розвадовський (1875-1943). Він 1905 року заснував рисувальні класи – першу та єдину в дореволюційний час селянську художню школу в Україні. У грудні 1908 року на їхній базі утворено художньо-промислову навчальну майстерню, яку очолив Микола Роот (1871-1960). Розквіт художньої освіти на Поділлі здійснив Володимир Гагенмейстер (1887-1938) та його Кам’янець-Подільська художньо-промислова школа.
Далі була художня студія в Палаці піонерів, відкрита 1952 року. Всі 17 років, аж до заснування ДХШ, нею керував Дмитро Брик (1921-1992). Він та Збігнев (у побуті – Сергій) Гайх (1923-2016) у Київському будинку літераторів 1967 року представили свої твори на виставці «Архітектурні та історичні пам’ятки Кам’янця-Подільського». Ними зачарувався знаменитий український графік Василь Касіян (1896-1976) і, по суті, став хрещеним батьком художньої школи в місті над Смотричем, відкритої 1969 року.
Першим директором ДХШ дуже недовго був Володимир Антонюк. До речі, він із США вітав викладачів й учнів школи з ювілеєм. Справжній розквіт «художки» стався у 1970-1978 роках, коли заклад очолював Юхим Попсуй (1919-1978), не художник, але людина з великим партійним досвідом. Директорами ДХШ далі були: 1978-1986 роки – Лариса Заярна; 1986-1991 – Катерина Дегтяр; 1991-2000 – Володимир Павлович (1947-2014); 2000-2011 – Тетяна Щербина. Із 2011 року школу очолює член Національної спілки художників України Олена Савчук.
Ювілярів вітали міське начальство (Дмит­ро Васильянов, Вадим Савчук, Альона Кузема), колишні випускники (заслужений діяч мистецтв України Євген Голубенко, заслужений художник України Тетяна Павлик (Шумелда) та інші). Через зайнятість не зміг зі Львова прибути заслужений художник України Сергій Іванов.
Євген Голубенко у МБК. Фото Петра Iгнатьєва, випускника ДХШБули вітання від колег з інших мистецьких і навчальних закладів. Видав­ництво «Аксіома», яке очолює Віктор Паньков, видало книжку «50 років у творчому вирі», авторами-упорядниками якої є Катерина Дегтяр та Олена Савчук. Із цієї кни­ги наведемо спогад художника Ми­коли Рябого (випуск 1974 року, викладач Аркадій Данилюк):
«…Малювати мені подобалось… Прочитавши оголошення на щиті про набір учнів у художню школу, пішов з батьком здавати документи. Було два екзамени – по рисунку і живописі. Перший екзамен в найбільшій кім­наті по живописі. Як зараз пам’ятаю – синій бідон з яблуком. Малюю, як можу, стараюсь. Але в ході роботи виявилось, що взяв не простий, а хімічний олівець. Біжу до­дому, залізаю через кватирку… Але здав…
На екзамені з рисунка малюю разом з ін­шими годинник. Виявляється, що прийняли. Почуття радості і страху, що, може, не справлюсь. Перший вчитель – Войнов – приємна молода людина, худорлявий брюнет, інтелігентний, витончений, уважний, добрий. Зай­маємось навчан­ням у видовженій кімнаті, там же скульптурний клас, вироби з глини. На стінах – начерки хижаків. Рисунок, історію мистецтв у першому класі веде Гайх. Навчання розпочинається з азів. Ділимо лінії без лінійки (!!!) на рівні відрізки, малюємо з натури елементарні об’ємні тіла. Вчитель у кожному бачить творчий потенціал і старається його розкрити. Закликає багато малювати з нату­ри. Рекомендує завести альбоми і відтворювати життя з натури. На якомусь етапі досить швид­ко переходимо від гіпсових тіл і натюрмортів до… портрета. Сергій Казимирович приводить бабусю і пропонує малювати.
Я перелякався, бо був найменший, а в дитинстві кожен рік має вагу.
Якось взимку ми з братом захворіли. Жили ми в бідності. Крім мене, батьків, ще брат із се­строю в одній кімнаті, де пічка – єдина зруч­ність. Хтось стукає, заходить Юхим Васильович (Попсуй) із Сергієм Казимировичем (Гайхом). Я зніяковів від такої зустрічі, ніяк не чекав такої уваги. Яким було моє здивування, коли мені подарували новісіньку коробку фарб «Ленінград», про яку я і мріяти не міг.
В художній школі завдяки зусиллям Юхима Васильовича був створений фонд для допомоги учням, і директор сам, як міг, допомагав молодим талантам як не матеріально, то душевно. Іноді треба було помогти самій школі. Пам’ятаю, що приносили для пічки вугілля.
Навчання в школі розпочиналось о 16 годині і проводилось три рази на тиждень.
В групі було близько десяти дітей, деякі залишали навчання, але більшість продовжували. Учні приходили з різних шкіл, хто з центру, а хто з окраїни міста або із сіл. Вони були різного віку, але те нам не заважало спілкуватись, бо об’єднувало всіх чудове явище – мистецтво. Навчання проводиться на другому поверсі, а на першому – пекарня і, якщо принюхатись, то можна почути запахи тістечок, лакомок, язиків та інших радянських солодощів.
Внизу проживає дід, колоритний чоловік, ро­ків за 80. Його запросили як натуру і малюють разом із власним старовинним кріслом. Дід всім подобається, він не все чує і носить великі рогові окуляри.
Я і тепер думаю: чим була дитяча художня школа для учнів? Це була не просто школа, а рідний дім, де діти від­чували себе як в сім’ї, це як монастир, де релігією в якійсь мірі було мистецтво, а ще для таких як я, це був найкращий період життя і надій».
Ще наведемо спогад, який подала Анна Нанега, учениця 11 класу НВК №17 (2017 рік випуску):
«Пам’ятаєте відчуття, коли ви приносите власне тіло додому з промерзлої вулиці й за­бігаєте у м’якенький та теплючий одяг. Якщо пригадали, тоді вам буде легко провідчувати те­пле повітря, яке начиняє кожну кімнату худож­ньої школи. Цей заклад схожий на маленький живий організм, маму-ссавця, що народжує із дитини цілісну особистість, яка здатна до ана­лізу, оцінювання власної роботи, критичного мислення.
Існують місця, які потужним копняком по твоїх мізках змушують думати й шукати відпові­ді, втілювати аморфні ідеї в реальність. Тут ареал об’ємних людей, вчителів та дітлашні, що дару­ють один одному досвід, взаємодіють системами власного сприйняття реальності. У цих стінах на емоційні страждання тобі ніколи не принесуть порожнечі у відповідь…
Знаєте, якби свобода висловлення своєї по­зиції шукала б квартиру, вона б оселилася тут. Змінюються вчителі, приходять нові учні, хтось тікає, хтось залишається – тримається за пен­злик. Усе рухається та дихає, але є одна надзви­чайно стійка та вагома річ – це до­свід і ма­ленький медовий шматочок світла, який у нас запалює: художка».