П'ятница, 29 Березня 2024 р.
17 Січня 2020

УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД СИМОНА ПЕТЛЮРИ до КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО 1 травня 1920 року

«Хто бачив або пережив урочисте й величне свято 1-го трав­ня 1920-го року в Кам’янці-Подільському, той не забуде його – як найкращу казку молодости – ціле своє життя… Свято вічно молодої весни, а разом із тим – свято найбільших надій довгоочікуваного відродження розп’ятої України. Свято надій навіть для тих, хто мало вірив у щирість тодішніх польсько-­українських стосунків», – так починається уривок споминів професора Івана Огієнка «Урочистий в’їзд Симона Петлюри до Кам’янця-Подільського 1 травня 1920 року», написаний 2 липня 1935 року та надрукований у п’ятій книжці за 1936 рік місячника «Наша культура», що видавався та редагувався у Варшаві Іваном Огієнком. Цей спогад має підзаголовок «Замість вінка на могилу Головного Отамана Симона Петлюри в десятиліття мученичої смерти Його». Передруковуємо його, зберігаючи особливості мови автора.

«За кілька днів перед своїм приїздом писав мені, як Головноуповноваженому на ще вільних землях України Міністрові, Головний Отаман Симон Петлюра, що в найближчому часі вертається до Кам’янця й осо­бисто відповість мені на всі мої скарги та жалі з приводу того, що тоді в нас робилося. Писав також, що негайно зачне пильну організацію великого Українського Війська, в чім повною рукою допоможуть йому поляки, а також просив мене робити все для відповідної організації розпорошених Міністерств, що найближчого часу розпочнуть свою нормальну працю. Лист був бадьорий, рішучий і переконли­-вий, переповнений світлими надіями. Відчувалося, що нарешті зачинається нова й творча вирішальна доба нашої нещасливої землі.
Я не ховав листа Головного Отамана, – уважав за обов’язок свій перечитати його всім визначнішим особам, що були тоді в Кам’янці, найперше головам наших партій та їхнім ближчим співробітникам, тому зміст лис­та хутко знав цілий Кам’янець майже напам’ять, чого я й хотів. Крім цього, я всім докладно розповідав про найближчі великі проекти уряду (про нього стали вже забувати!), про наші сподівання й прогнози, пильнуючи всіх запалити творчою надією. Особливу увагу звернув я на представників решток нашої адміністраційної влади, нака­зуючи їм витворювати так потрібні нам життєрадісні та творчі настрої серед подільського громадянства, що було тоді надзвичайно збентежене щоденними реальними подіями й сиділо пригнічене на власній землі, немов ті жиди над річками вавилонськими…
Редактор денника «Наш шлях», якому я матеріяльно допомагав тоді, Ілля Косенко працював для цього самого, не покладаючи рук.
Чолові члени партій та вищі урядові особи добре знали мої не рожеві погляди на тодішні реальні стосунки, а тому відразу повірили моїм сподіванкам й хутко перейнялися моїм бадьорим настроєм. В Кам’янці скрізь загуло, як весною в улії. Всі говорили про кінець тодішнього не­зрозумілого стану, всі почали обмірковувати найскорішу ор­ганізацію рідного війська. Всі думки й мрії ввернулися на Київ та на визволення Рідної Землі.
Про польсько-український союз українське громадянство було своєчасно добре поінформоване. Правда, більшість ставилася спочатку до цього союзу дуже критично. Щоб злагодити це, Симон Петлюра прислав із Варшави до Кам’янця Міністра Андрія Лівицького, голову нашої дипльоматичної місії в Варшаві, давши йому завдання прихилити громадянство до польсько-­українського порозуміння. Анд­рій Лівицький добре виконав своє завдання: Українська На­ціональна Рада на зборах 15 березня голосувала за цей союз; цікаво, що на цих зборах ув обороні союзу гаряче виступив галичанин доктор Степан Баран.
Тільки дві партії поставилися виразно критично до того, що робилося: соціялісти-демократи й соціялісти-революціоне­ри, – вони продовжували своє негативне ставлення до тодішніх українсько-польських стосунків. Досить єхидно запитували вони мене, чи я справді вірю в реальне покращання цих стосунків, бо добре знали від мене ж про все, що тоді робилося.
Iван ОгієнкоПодії надзвичайної ваги наприкінці квітня йшли так швид­-ко, що українське громадянст­во справді легко переповнювалось найкращими сподівання­-ми. 21 квітня складено політичну конвенцію між Польщею й Україною, а 22-го її підписали (Ян Домбські та Андрій Лівицький); 24-го підписано додатково військову умову. 25-го польсь­ко-українське військо вирушило на звільнення України. 26-го появилась історична відозва маршала Пілсудського до українського народу, з виясненням цілі походу в Україну й переповнена найкращими обіцянками. Оце те психологічне тло, чому приїзду Отамана так усі чекали, чому покладали на нього такі великі надії.
Я зітхнув повними грудьми: от нарешті настане вже лад. Приїде та людина, що зможе зняти з мене надлюдський тягар обов’язків Головноуповноваженого Міністра, тягар, що я ніс його сам, без жадної допомоги уряду, – ніс серед наклепів, сорому та наруги. Почував себе в тих стосунках, як офірне ягня. Тішив себе на­дією, що докладно, з документами в руках, розповім Отаманові всю гірку правду про стан на українських землях, розповім і відкрию йому очі на реальну дійс­­ність, на гірку правду. Мріяв, що нарешті отримаю демісію, й хоч фізично який місяць спочину, – почував себе над міру перевтомленим.
Почалась урочиста дефіляда всіх організацій перед своїм Вождем. Організація за організацією, школа за школою, урядовці й безконечні маси народу чвірками врочисто й бадьоро проходили коло Головного Отамана, ентузіястично й щиро викрикуючи «Слава!» Музика без кінця грала українського гімна. Симон Петлюра зо всіма вітався по-військовому, хоч якийсь прихований сум і видима заклопо­таність не сходили йому з обличчя. Я мовчки стояв за ним, тільки час від часу даючи пояснення про безконечні дефіляди. А в голові горіла загадочна Петлюрина приказка про наш союз і псувала настрій.
Наближалась друга година, – час обіду за програмою. Я запросив Симона Петлюру до свого приватного (як ректора університету) помешкання, де готовий був обід на 25 осіб, – представників головного політичного світу. На порозі мого помешкання моя дружина Домініка з малими синами Анатолем та Юрком зустріла Головного Отамана хлібом-сіллю й привітала його з при­буттям на Рідну Землю. Цією несподіванкою Отаман був помітно зворушений і сердечно вицілував дітей.
Обід тягнувся до п’ятої години. Присутні були: Андрій Лівиць­кий, Володимир Сальський, Іван Львович Липа, Іван Іванович Коб­за, Софія Федорівна Русова, Люд­мила Михайлівна Ста­риць­ка-­Черняхівська, ад’ютанти Головного Отамана й інші. Вже за другим данням удалося ство­рити за обідом вільний товариський настрій, – добре вино швидко допомогло цьому.
Зачалися спокійні приятельські розмови та врочисті промови й привіти, а в них з’ясовалося багато недоговореного. Відчулися вже й деякі нотки обави нових приятелів – бо ж усі бачили, що в дійсності робилося – але нотки були невиразні й неясні, більше натяками. Усім хотілося вірити, що з поворотом Господаря Держави того більше не повториться. Петлюра спокійно відповідав на це, підкреслюючи, що «війна – то війна», й що з неорганізованих військових випадків не можна су­дити про цілу польсько-українську умову. Петлюра майже не пив, уважно прислухуючись до промов, – говорили ж видатні­ші одиниці громадянства. Не забув виголосити й чемного тоста за господарів хати. Почувалась щира згода зібраних, нічим не закаламучена, – гірка дійсність та зла недоля Батьківщини ба­гато навчили. Тільки один Михайло Корчинський натякнув був занадто прозоро про своє недовір’я. Натяк мало пасував до вро­чистої обстанови, – Симон Петлюра помітно зденервувався й гострою реплікою обірвав Корчинського.
О п’ятій годині Симон Петлюра покинув моє помешкання, досить уже втомлений. Я проводив гостей до авта й бачив, що з-перед університету народ іще не ввесь розійшовся. Цілий Ка­м’янець допізна на різні лади переміркував те, що почув тоді з уст Головного Отамана. Щира надія могучими крильми витала над старезним містом.
А другого дня розпочалися сірі будні. Як було мені призначене, 2-го травня о 10-ій годині був я вже в Головного Отамана з докладом, наладований сотнями актів і донесень з місць. Я найдокладніше розповів Отаманові про дійсну ситуацію українських земель, зайнятих польським військом, густо ілюструючи свою доповідь офіційними донесен­нями з місць та актами забраного й вивезеного нашого майна. На кінці я зложив Петлюрі писане прохання про свою демісію, вказуючи, що на моє попереднє про це прохання, вислане до Варшави, він не відповів.
Довгий і гіркий мій доклад Петлюра слухав спокійно, сумний, як ніч осіння. Не перебивав мені, нічого не питався. Видно було, що думки його йдуть ув іншому напрямі. Я знав, що соціялісти провадили проти мене неперебірливу в засобах шалену кампанію, що Петлюра частинну вірив їхнім наклепам, а тому нещиро ставиться до мене. Цим і пояснюється прикрий інцидент на двірці 1 травня.
– Чого ви всі хочете від мене ? – нервово палячи, став по докла­-ді відповідати мені Петлюра. – Чи думаєте, що я сліпий і нічого не бачу? Але ж пригляньтеся лишень до всього уважніше: чи має­мо який інший вихід із слі­пого вугла, куди загнала нас зла доля? Чи ми самотужки – при нашім розбитті та безсиллі – справді зможемо шо зробити? Чи ви самі добре не знаєте, що з поляками треба бути або приятелями, або ворогами, – невтральними з ними нам бути не можна?
Я вибрав першу конечність, бо на другу в нас нічого нема…
Нервово перейшовся по кабінету.
– Ви всі, – продовжав Петлю­ра, – непотрібно генералізуєте окремі недисципліновані військові випадки. Так, сам бачу, що військові польські низи ще мало поінформовані про те, що робиться зверху для відбудови України, а тому й можливі всякі непорозуміння, навіть дуже нам прикрі. Дійсних планів Пілсудського низи ще не знають, хоч їх і ясно виложив у своїй відозві до українського народу з 26 квітня, – може це військова тактика маршала… А до того – українських поглядів Пілсудського широке польське громадянство не поділяє, тому йому доводиться працювати дуже обережно.
Підійшов до мене й по-товариському взяв мене за руку.
– Дякуємо Вам сердечно за ве­лику, а до того й мученичу пра­-цю Вашу, пане Міністре, на становищі Головноуповноважено­-го, – міцно стиснув мені руку. – Вам щиро подякує народ та історія, бо Ви мужньо й чесно боронили інтереси України, коли мене й уряду не було тут. Самі Ваші офіційні й докладні списки вивезеного майна стануть нам на будуче в великій пригоді. Демісії Вашої не приймаю, бо тепер це була б дошкульна зрада Батьківщини й злочинна дезерція. Мусите й далі пильно працювати, як Головноуповноважений уряду, аж поки наші міністерства не відновляться й не матимуть змоги нормально функціонувати. Прий­міть це, як мій наказ Вам. Іще вчора я йнакше думав, але швид­ко переконався тут ув іншому, і почув про Вашу державну працю багато такого, чого давніше в Варшаві не знав, і що змушує мене тепер ув імени України сердечно Вам подякувати… Я давно знаю, що Ви маєте поважні сумніви, щодо щирости сучасного польсько-українського союзу, – оперті, зрештою, на реальній дійсності, як то видно з Вашого грунтовного сьогоднішнього докладу, – але знаю також, що конечну потребу такого союзу Ви віддавна визнаєте. Розходимось тільки в методах досягнення мети. Хто ж мені допоможе саме тепер, коли розпочинається реальна праця, коли військо пішло вже визволяти Київ? Мо­-же ті, що чистість партійних рука­вичок уважають більшою спра­вою, як визволення Батьківщини? Що не знаходили кориснішої справи, крім боротьби з Вами та доносів на Вас?…
Сумно вертався я додому, незадоволено тримаючи важку теку з присоромленими актами… Знову безконечна праця, – тяжка й відповідальна, та ще й ув атмосфері недовір’я, сорому та підступної кампанії тих, що на все мають найкращі рецепти, але до реальної праці стати не хочуть, – вигідніша роля стороннього критика… А може тепер Головний Отаман підтримає мою працю, й вона не йтиме вже такою тернистою дорогою?..
Але Вождь наказав вартувати на постерунку, – а я звик бути дисциплінованим.
Отаман негайно виїхав на фронт, – військові операції на Київ розвивалися дуже щасливо. Виїхав до Бердичева, де мав відбутися перегляд 6-ої дивізії, та до Вінниці – на побачення з Пілсудським. А в мене знову почалися найсумніші будні, а з ними й незавидна дійсність… Урочиста зустріч Петлюри, овіяна глибокою надією на скоре ви­зволення, позосталася в пам’яті, як солодкий спомин мрійної молодости… Я завзято став за працю, здушуючи в собі розкладовий сумнів, що їв мене, як тяжка хвороба…
Незабаром трапився новий випадок, що яскраво підтвердив головну Петлюрину думку: низи польського війська ще не знали правдивої цілі походу на Київ. Такі випадки безумовно були надзвичайно шкідливі для цілої справи, непотрібно сильно дратували населення й були водою на млин непокликаним крити­-кам та агіторам із ліва. Ось цей ви­падок, – 16 літ минуло з того ча­су, а я пам’ятаю його, ніби вчора він відбувся.
8-го травня польсько-українські війська остаточно зайняли Київ. Блискавкою облетіла Ка­м’янець ця дорога всім вістка, будячи нові сподівання цілої України. Дихалось легко й молодо: втрачена Батьківщина зно­ву з нами. Кінець гнітючій еміграції та нелюдському поневірянню! Запахло рідною хатою й рідними полями…
Несподівано приїздить до мене довудца VII-ої польської дивізії генерал Крайовські й запрошує на врочисте «Те Деум» із при­воду взяття Києва. Поїхав. На Губерніяльній площі купка наро­-ду, головно поляків. На простім голім підвищенні йде відправа. По службі військовий капелян виголошує палке казання. Ще те­пер молотом стукає мені в ушах одне речення з цієї промови (польською): «Білий орел уже над Дніпром, Київ вертає до матері…»
– Що ксьондз каже! (польсь­кою) – голосно вмішується до цього казання почервонілий та зденервований генерал Кра­йовські.
Я спокійно попрощався з генералом Крайовським і зараз таки покинув відправу…».