Субота, 26 Вересня 2020 р.
31 Січня 2020

ПОДІЛЛЯ

1930 року побачила світ збірка нарисів молодого письменника Семена Скляренка «Три республіки». Один із нарисів, «Кам’яне місто», присвячено Кам’янцеві-Подільському. Його ми надрукували в «Подолянині» 24 січня. Сьогодні вміщуємо нарис «Поділля». Передрукуємо його, зберігаючи особливості тодішнього чинного правопису. Пояснення у квадратних дуж­ках – редакційні.

Семен СкляренкоНа пні трава схне. Надходить осінь. То були дні веселі, луги прикрила трава мереживом, впало золоте листя на землю, пожовтіли, почервоніли луги, паутинням смутку – бабиним листом заповились.
Високим шпилем гуркотить поїзд, реве він серед піль [полів], і кінь немов пробує поїзд наздогнати, розбиті, довгі ноги смішно викидає наперед. Але куди йому?.. Поїзд вже реве десь біля нової станції, і над тихим полем виразно чути крик-стогін журавлиний. Пекуче осіннє сонце горить високо вгорі, немов свою неминучу смерть почуває, і намагається запалити землю, зсушити-зав’ялити трави. А, проте, скоро кінець. Як не буде весело грати сонце, як не палитиме воно землю, а незабаром прийдуть дощі, намочать стерні, чорну ріллю й свою силу землі віддадуть.
В осінні дні минаю я села подільські. Бідне Поділля придністрянською смугою, там малі врожаї, лісів немає і рубають тепер лісові ділянки 1938 року, бідне Поділля, бо вкрай залюднене більш, аніж у Бельгії, немає місцевої промисловости, немає торгівлі.
Але й багате Поділля! Підсоння [клімат] тут гарне для культури виноградної лози, інтенсифікація сільського господарства відкриє нові можливості й збагатить край, великі перспективи повстають перед вів­чарством, а до того, подільські глини, мабуть, чи не найкращі глини з усієї України. За дослідом художньо-промислової школи в Ка­м’янці [яку очолював Володимир Гагенмейстер] ці глини витримують 1300 градусів, а тому цілком придатні для виробу кам’яного коштовного посуду, дренажних рур [труб] тощо.
Минаємо села, гупають токами ціпи, у високі засіки зерно-самоцвіт сиплеться.
60 відсотків господарств на Поділлі не мають реманенту та робочої худоби (в інших місцевостях України відсоток цей не сягає 40-50). Медом-молоком пливуча країна, але бідна ще вона сьогодні, важкий шлях перед нею.
За селами – степ. На степу – «товт­ри». На півдні біля Чорного моря та над Дніпром високі могили в степу (а чи могили то – ніхто не знає) прозивають «кучугурами», над Уралом «сопками», а на Поділлі то «товтри».
Давно те діялось, в ті часи, коли після доби льодовиків океани всі землі вкрили. Тоді тут, де тепер Поділля, було море. Серед моря ви­никли коралеві острови. З цих ост­ровів через десятки тисячоліть ви­никли товтри. Весь край подільський вкрили товтри, степи, луки, ниви. У товтрах контрабандники                                        переховуються, минають митниці, манівцями та лісами везуть від кордону жужелицю [нагар] від холод­ного вогню Европи. Багато контрабандників є поблизу кордону. Часом за сотні верстов від кордону ловлять контрабандників.
– Уночі їхали, а вдень ховалися у товтрах. Як ніч, – далі.
Контрабанда – велике зло. Вона гальмує роботу кооперації, порушує торгівлю, ховають товтри конт­рабанду: трикотин, шовкові панчохи, фільдеперсові речі, камінці до запалок, шерсть, пудру, духи та різні мастики – брудними руками через Поділля несуть контрабандники жужелицю Европи.
Але не тільки контрабандники потайними стежками проходять через кордон. На заході Поділля – червоний кордон і через нього пере­ходять ті люди, які вірять, що «Ex orientem lux» [латинський вислів: світло зі Сходу] і кому кортить після моторошних ночей побачити ранок на радянській землі.
Радісно тоді вони вітають кожного, повними (повні радістю) очима дивляться на світ, радісно йдуть і весело оповідають, а в їх очах – жах минулого:
– По той бік тяжко! Румуни задушили. Мов би в темному льоху жили, світа не бачили й свята не знали. Поневірялися ми, жінки наші роботу сльозами кропили і навіть діти наші помирали в тяжких муках. Чим мала дитина винна перед паном, що вона йому зробила, або могла зробити? Але пани часом перед найтяжчим гріхом не зупиняються, життя забирають і в дорослих, і в дитини малої, що нічого не розуміє. І вже не сила нам далі терпіти, ми пригадали старі, заскорузлі слова «Ex orientem lux», ми не віримо, що зі сходу іде світло христової науки, ми навіть в Христа не віримо, але твердо знаємо, що на сході загорілася нова провідна зірка, й ми на ту зірку йдемо, як ті, що загибають у великому морі, йдуть на світло маяка «Ex orientem lux».
Горять надією очі перебіжчика після тяжких днів, після поневіряння, тяжкої роботи, втечі через кордон, коли листя кущів брязкотіло так, немов зброя вартового руму­на – йому кортить спочити, заснути, бачити сни про свою сьогодні замучену, але в майбутньому радісну визволену країну.
– Там ще багато є братів! У тюрмах, в’язницях, кам’яних мішках багато їх щоночі помирають від руки панської. Тут гарно.
Перебіжчик раз-у-раз повертається назад до кордону, поглядає, немов боїться, що рука жандарма сягне сюди, знов над ним нависне. Через червоний кордон тікають від батога, від тюрми, від кайданів важких [Насправді, інший приклад. Май­бутній художник Борис Курліков разом із товаришем Сергієм Біликом надумали тікати з тоді румунського Хотина до СРСР, щоб жити в «соціалістичному раю». Уночі 28 червня 1939 року вони переплили Дністер. У Кам’янці радянські прикордонники арештували хлопців. Бориса засудили до трьох років виправних таборів].
Багато своєрідного та цікавого є в побуті подільських сіл. Саме тоді, коли я був у селі Мукші [точніше: у Великій Мукші, нині – Велика Слобід­ка Кам’янець-Подільського району], там помер один старий чоловік. Обмили його, одягли, на лаву поклали і до ночі читали над ним псалтир, дяк співав над ним молитви.
Тільки ніч прийшла, пішли геть всі старі з хати, а замість їх прийшли парубки та дівчата. Принесли са­могону, поклали мертвого під лаву, щоб нікому не заваджав, і завели співи веселі та горілчані танки до самісінького ранку. Цілувалися, жартували, немов би в хаті й не було мертвого.
Тільки на Поділлі зберігся цей звичай, через сотні літ він перейшов і до наших днів. Ще тоді, коли в уяві людей смерть не була тією смертю, яку ми тепер знаємо, а коли люди вважали, що смерть – то є тільки перехід до нового стану, може навіть до кращого, тоді над мертвим не личило тужити, плакати, а навпаки, треба було над ним співати, радісно виряджати померлого у нову путь, до нового кращого.
Ніхто на Поділлі, і старі, й молоді не знають, чому в деяких селах є звички молоді збиратися та розважатися над померлим. Для них то є тільки традиція, що прийшла від батьків і яку треба зберігати для своїх онуків.
Ще один малюночок з побуту. На Поділлі, а особливо в прикордонній смузі є багато поляків. Польські селяни – люди релігійні й щирі прихильники старого закону. Часом трапляються такі випадки, така вірність віковим традиціям, вірність старому побуту, що тільки дивуєшся. У селі Кисілівці, Орининського району [нині – село Киселівка Кам’янець-Подільського району], в польській родині було дві дочки. Меншу дочку сватали, а старшій нікому
було й гарбузів давати, бо свої гарно родили. І от зарозумілі, зашка­рублі в старому законі батьки почали думати, як врятувати від без­честя меншу дочку? За законом меншу дочку батьки не повинні віддавати, коли старша ще дівує. І надумали старі. Менша дочка взяла шлюб тільки в загсі, але до костьолу, як до місця, де закон треба остаточно закінчити, вона не пішла. Так і живе записана в загсі менша дочка з своїм чоловіком, батьки її та й все село вважають, що вона заміж не виходила ще, та ждуть часу, коли старшій дочці гарбуз репне, піде вона до костьолу, а за нею й менша дочка.
Що то старий закон?! Живучий він на Поділлі.
Гарно ходити від села до села. Гостинні люди подоляни, радо вітають і тепло виряджають. Осінь поклала відбитку й на село: жовто-гарячий берестовий лист на шлях лягає, купається в холодній воді соків, крутить листями вихор по вулиці. Натанцювалися молоді над померлим, коли прийшов ранок, знову заплакали-заголосили жінки в хаті, довго тужили молодиці та приказували, догоріли страсні свічки над холодним трупом. А тоді запрягли воли в сани (а на вулиці тепло-теп­ло), поставили домовину в ящик саней. Ішли воли розлогою вулицею, сани полозами дряпали суху дорогу, порох здіймався стовпом, вкрив обличчя померлого сірою плівкою. Ішли воли розлогою вулицею, а волам на роги почепили калачі й стрічками роги пов’язали.
Падав лист берестовий на вулицю, купався лист у ставках, вітер листом бавився.
Старе Поділля на волах хоронить старовину свою. Поділля прощається з минулим, нову сторінку перегортає у книзі життя свого… Медом-молоком пливуча країна – Поділля.

ЖИТТЄПИС СЕМЕНА СКЛЯРЕНКА

Подаємо розповідь про письменника, базуючись на статті, підготовленій 2016 року відділом культури й туризму Черкась­кої райдержадміністрації.
Семен Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівка на Черкащині. Батько – Дмитро Скляренко – був стерно­вим на кораблі, згодом став начальником пристані, мати – Євдокія Стоянова – була з роду збід­нілих дворян, закінчила Золотоніську гімназію і мала дип­лом учителя. Але вчителювала лише два роки – народила п’ятьох дітей, отож усе життя була домогосподаркою. Помер Дмит­ро Скляренко 1919 року від тифу, залишивши Євдокію із чотирма дітьми (старший помер). На той час родина мала свій будинок, який майже задарма придбали 1914 року в поміщика, який ви­їжджав за кордон. У спадок Скля­ренкам дісталося і піаніно. Семен Скляренко самотужки вивчився грати на цьому інструменті. Від матері йому і сестрам дістався хист до музики, любив співати.
Євдокія Федорівна добре знала українську, російську і навіть французьку та німецьку мови, багато читала. Діти Скляренків вважалися освіченою, прогресивною молоддю.
Семен Скляренко навчався в місцевій школі, потім – у Золотоніській гімназії. Уже тоді він багато читав, захоплювався літературою. А пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті «Голос труда» надруковано його перший твір – вірш «Гімн праці». У перші роки радянської влади Скляренко вів активну просвітницьку роботу.
Після закінчення гімназії наприкінці 1919 року юнак повертається до рідного села, працює як бібліотекар, учителює, організовує драмгурток, водночас друкується в періодичній пре­сі. Його поезії, нариси, оповідання публікуються в київсь­ких газетах «Більшовик», «Селянська газета», альманасі «Вир революції». У Прохорівці Семен Скляренко доклав багато зусиль, щоб уберегти бібліотеку Ми­хайла Максимовича, зберегти дуб Шевченка.
1921 року Прохорівський комнезам посилає Скляренка вчи­тися до Київського політехніч­ного інституту, а через пів року його призивають до лав армії. Відслуживши, Скляренко з осені 1924 року живе в місті Єгор’євську Мос­ковської області, де завідує клубом, керує культвідділом ради профспілок.
1926 року, повернувшись в Україну, працює відповідальним секретарем окружної газети «Ра­дянська думка» в Черкасах. 1927 року Скляренко переїздить до Києва, працює в республікансь­ких газетах і журналах.
У прозі Скляренко активно виступав із 1930 року, видавши понад 60 книг оповідань, нарисів, повістей і романів. Зокрема, «Вітер з гір», «Десять ченців», «Три республіки» (1930); «Водники-­ударники» (1931); «Домаха Завгородня» (1934); «Пулино-Гута» (1935); «Оповідання про почуття» (1936); «Радість людського існування» (1937); «Завжди разом» (1942). На 1930-ті роки припадає низка більших прозових творів Скляренка виробничої темати­-ки, зокрема, роман про побудову Дніпрельстану «Бурун» (1932).
У роки Другої світової війни Скляренко був військовим кореспондентом, нагороджений орденами і медалями. На цей час припадають його повісті з воєнної тематики: «Україна кличе» (1943); «Подарунок з України» (1944); «Рапорт» (1945); «Орлині крила» (1948).
У 50-х роках Семен Дмитрович – секретар Спілки письменників України. 1954 року вийшов його роман «Карпати».
Найвищим досягненням у твор­чості Скляренка стали історичні романи про період зміцнення і розквіту Київської Русі – «Святослав» (1959) та «Володимир» (1962).
Як зазначив письменник, «значну роль у зверненні до часів Київської Русі відіграли враження дитинства і юності… Я знав, що напроти рідної Прохорівки стояла Родня, місто-фортеця, збудоване тисячу літ тому, ще з дитинства я чув багато легенд, казань, переказів про Родню. В Прохорівці колись жив щирий друг Тараса Шевченка Михайло Максимович, в бібліотеці його було зібрано безліч книг про Київську Русь та її історію. Бувши ще гімназистом, я багато разів заглядав до бібліотеки Максимовича, де з рук сина його, Олексія Михайловича, одержав і прочитав силу-силенну книг про нашу сиву старовину. Враження ці жили в моїй душі, довго просились на папір. І от той час, коли живе почуття любові до величних часів у житті наших пращурів перейшло на папір, хоч для цього мені довелось немало років вивчати все, що стосується життя народу, його боротьби й перемог, культури, побуту, звичаїв різних верств населення тих далеких часів».
Трилогію з історії Русі, а саме роман про Ярослава Мудрого, письменник не встиг написати:
7 березня 1962 року романіста не стало. Семен Дмитрович встигнув написати лише кілька глав третьої книги «Ярослав».
Крім літератури, Скляренко захоплювався живописом. У київській квартирі не було ні дорогих меблів, ні килимів, за­те всі стіни прикрашали чудові картини. Збирав також у свою велику бібліотеку стародруки.
Семен Дмитрович любив садити дерева. Дуже радів, коли вони починали буяти. Іноді йому вдавалося покозакувати в заплавах рідного Дніпра: своєю моторкою, на борту якої красувалася назва «Еней», допливав до Прохорівки. Жив у наметі, вудив рибу, варив юшку.
Дружиною Скляренка була Ольга Павлівна, донька священника. Познайомився з нею Семен Дмитрович в одній з редакцій, де вона працювала стенографісткою. Ольга вправно друкувала на машинці, досконало володіла українською і російсь­кою мовами, вміла редагувати. Вона швидко навчилася читати нерозбірливий скоропис свого чоловіка, допомагала йому правити рукописи, сама їх передруковувала, була не тільки дружиною, а й другом-порадником, помічницею. Разом вони переклали багато книжок, виданих російською мовою.

ЗНОВУ В КАМ’ЯНЦІ

У розповіді із Черкас про письменника не згадано його трилогію «Шлях на Київ». У ній Скляренко незаслужено зве­личив Миколу Щорса, чорни­ми фар­бами змалював Симона Петлюру, тож цей твір антиісторичний. Є в трилогії сторінки, присвячені Кам’янцеві. Для прикладу:
«Під вікнами готелю січовики. Щербатий місяць загострив ріжки над Турецькою брамою. В глибокому проваллі стугонить вередливий Смотрич. Спить Кам’янець.
Але не спить Петлюра. Головний отаман не може заснути. В цю пізню годину із колоди, в якій вже кількох карт не вистачає, він хоче витягнути «щасливу» карту. В готелі «Лондон», що стоїть на плацу старого міста, нагадуючи в’язницю, отаман приймає представника шляхти, що прибув з-за Смотрича, пана Жолкевського.
А втім, чи можна назвати це «при­йомом»? Готель – третього класу, загиджений, закурений; всі роз­-коші його – малинова підстілка на підлозі в коридорі та засохлий олеандр в номері 7, в якому сидить Петлюра».
До речі, 1949 року Скляренко знову відвідав місто над Смот­ричем. Місцева газета «Прапор Жовтня» у замітці 14 вересня писала, що в театрі імені Шевчен­-ка (нині – міський Будинок культури) громадськість міста тепло зустріла радянських письмен­ників Семена Скляренка й Олександра Підсуху. Секретар Спілки радянських письменників України Семен Скляренко роз­повів про роботу Спілки та прочитав уривок з роману «Шлях на Київ».