Вівторок, 26 Травня 2020 р.
7 Лютого 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ

Кам’янчанин Едуард Пилипович Сікора, внук засновника хутора Дембицького (нині селище Смирнова) Карла Дембицького, нині живе в Харкові. Там 2005 року він видав російською мовою в двох частинах свої спогади та роздуми «Про час і про себе», присвятивши їх пам’яті своєї мами – Ади Карлівни Стрілецької (уродженої Дембицької). Зі згоди автора передруковуємо фрагмент спогадів Едуарда Сікори в перекладі українською мовою, взявши початковий, кам’янецький, відтинок його життя – 1926-1941 роки – його з’яву на світ на хуторі Дембицького, пізніше проживання в передмісті Кам’янця-Подільського – селі Підзамче, та навчання в третій школі в Круглому провулку на Польських фільварках.

Автор спогадів Едуард СікораУ передмові до спогадів Едуард Сікора чітко, по-військовому, зазначає:
«Кожна людина зазвичай проживає два життя. Одне – реальне, з радощами та стражданнями, інше – вигадане, в мріях і фантазіях. Дуже рідко, коли ці два життя або їх часові відрізки збігаються, людина відчуває щастя. У мене вони не збіглися, хоча в деякі періоди здавалося, що щастя поруч. Мрії і фантазії є нематеріальними категоріями, найчастіше не збігаються з реаліями звичайного життя, тому про цей бік свого життя згадувати не буду. Інша справа – живе й реальне життя. Коли людина наближається до його завершення, то зазвичай і виникає бажання будь-яким способом підвести його підсумки. Таке бажання не оминуло й мене. Тим паче, що мені завжди хотілося залишити на папері пам’ять про себе та близьких мені людей.
Отже, рішення взятися за ці нотатки було даниною давній мрії, і роблю це з таких причин:
– по-перше, і це найголовніше, хочеться залишити після себе хоч якийсь слід, щоб не піти безслідно з пам’яті нащадків. Так пішли мої батьки, їхні батьки, інші предки. Не стане мене – і пам’ять про них зникне назавжди. Суджу по собі. Коли були живі мама й інші найближчі родичі, я сприймав їх поруч із собою, як щось непорушне та навічно дане. Мені здавалося, що вже їх то знаю досконально, що мені все ясно й зрозуміло. Напевно, тому і запитань не виникало. Як гірко я помилявся! Їх не стало. І з кожною миттю вони все далі та далі відходять у минуле, і пам’ять про них тьмяніє. І до сліз стає прикро, що свого часу не розпитав маму і не дізнався того, чого вже ніколи не дізнаюся;
– по-друге, хочу, щоб мої діти і внуки взяли мій приклад і продовжили написання родоводу і, в свою чергу, залишили нащадкам відомості про своє життя, про свої справи та про той час, в якому їм довелося жити.
У цих нотатках ставлю перед собою завдання розповісти про час, в якому жив, про події, в яких брав участь, про своїх батьків, які дали мені життя та допомогли стати людиною, про місто, в якому народився і виріс, про друзів-товаришів, які наповнювали і прикрашали моє життя».
Перший розділ спогадів на­зивається «Дитинство». Він охоп­лює період від народжен­ня (10 листопада 1926 року) до того часу, коли Едуард Сікора став першокласником (1 вересня 1934 року), та має такий план розповіді: «1926 рік – яким він був? Мої батьки. Хутір Дембицького та його околиці. Трагічна доля батька. Вітчим Георгій Леонідович Стрілецький. Хутірське дитинство з його радощами й печалями».
Ось і самі спогади:
«Народився я 10 листопада 1926 року в місті Кам’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині селище імені Смирнова) в будинку мо­го діда Карла Миколайовича Дембицького.
1926 рік. Яким він був, цей рік? Щоб уявити собі той час, я переглянув підшивки газет за 1926 рік.
– СРСР урочисто відсвяткував де­в’яту річницю Жовтневої революції. У Москві відбувся парад військ московського гарнізону. Парад приймав народний комісар військових і морських справ Климент Ворошилов. На трибуні мавзолею Йосип Сталін і, поки ще живі та при владі, Олексій Риков, Микола Бухарін й інші його друзі та соратники. У Харкові, тодішній столиці України, на мітингу виступили Лазар Каганович, Микола Скрипник та інші.
– На п’ятнадцятій партійній конференції ВКП(б) Йосипу Віссаріоновичу Сталіну влаштовано овацію із загальним вставанням, чим покладено початок його особистого культу.
– Прийнято рішення про будівництво Дніпрогесу.
– Помер «залізний Фелікс» – Фелікс Едмундович Дзержинський.
– Чисельність населення СРСР становила 145 мільйонів осіб.
– В армію призиваються особи 1904 року народження.
– У театрі Мейєрхольда йдуть вистави «Мандат», «Великодушний рогоносець» та інші.
– У кінотеатрах йдуть фільми
«Пат і Паташон», «Абрек Заур», «Про­цес про три мільйони».
– За один долар США дають 1 кар­бованець 94 копійки.
– В Англії проявилася новинка – безрейковий трамвай (тролейбус).
– В Італії – фашистська диктатура Беніто Муссоліні.
– У Польщі – диктатура Юзефа Пілсудського.
– У Німеччині при владі президент Пауль фон Гінденбург.
– В Англії править король Георг V.
Мама Едуарда Сікори - Ада Карлівна Стрілецька (уроджена Дембицька, у першому заміжжі Сікора)1926 рік. Ще десять років тому в Росії правив цар Микола II. Ще свіжа в пам’яті людей страшна Перша світова війна, ще страшніша – громадянська, революційні бурі 1917 року, кривавий червоний терор. Тільки шість років тому на Поділлі закінчилися бої громадянської війни – в Кам’янці-Подільському з 1918 до 1921 року вісім разів змінювалася влада. Ще витає в повітрі нудотний запах крові мільйонів жертв, ще прокидаються від страху та жаху тисячі й тисячі людей при будь-якому стукоті або шереху. Ще зовсім недавно було пограбовано, принижено та спустошено мого діда Карла Дембицького. Тільки що звільнено з в’язниці моїх матір і батька. Смутний і страшний час!».
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Сучасні українські історики говорять не про громадянську війну в Україні, а про російсько-українську війну, адже в Україні була законна влада, не більшовицька й не біла. Ще одне: влада в Кам’янці-Подільському, якщо зважати на зміни українського правління (Українська Центральна Рада, гетьманат Павла Скоропадського, Директорія Володимира Винниченка та Симона Петлюри), змінювалася не вісім, а одинадцять разів.
Продовжимо спогади:
«1926 рік. Хоча і свіжі ще в пам’яті людей голод, холод, арешти, тортури, розстріли, епідемії, вбивст­-
ва, грабежі, проте життя брало своє і потроху налагоджувалося, люди сяк-так звикали і пристосовувалися до нових умов і порядків, заліковували тілесні та душевні рани.
Ось у такому непростому році з’явився на світ я, Едуард Сікора, син 20-річної Ади Дембицької та 32-річного Пилипа Сікори. Народився в сім’ї, яка виникла зовсім випадково під впливом бур революції та громадянської війни. Якби не ці катаклізми, навряд чи доля звела б в одну сім’ю представників зовсім далеких один від одного станів. Але подули зовсім інші вітри, і все змішалося на нових шляхах-дорогах.
Пилип Георгійович Сікора – мій батько. Народився 1895 року в селі Пудлівці під Кам’янцем-Подільсь­ким у селянській родині. За спогадами родичів і розповідями мами, був дуже доброю, привітною та доброзичливою людиною. Після закінчення технічного училища працював на заводі будівельних матеріалів Карла Дембицького, де виготовляв черепицю. Виношував плани сколотити капітал й організувати своє виробництво, але революція та громадянська війна поламали його надії і плани. Працюючи на заводі та часто буваючи у Дембицьких, познайомився з Адою Дембицькою та 1924 року одружився з нею.
Ада (Аделя, Аделаїда) Карлівна Дембицька – моя мама. Народилася 1 березня 1906 року в Кам’янці-Подільському. Була першою дитиною Марії Новодворської і Кар­ла Дембицького. Народилася в забезпеченій, інтелігентній і релігій­-ній сім’ї. Люблячі мати та батько, виховання в строгих моральних і релігійних традиціях, матеріальний достаток, можливість отримати хорошу освіту – все це обіцяло гарні перспективи. Здавалося, що сама доля підготувала їй безхмарне та щасливе життя. Якою ж несправедливою і гіркою виявилася її доля!
Вступила до Маріїнської жіночої гімназії, але закінчити її не змогла через революцію та громадянську війну. Однак, навіть не здобувши атестата зрілості, була досить грамотною людиною. Жила з батьками і молодшими сестрами на хуторі Дембицького. Із захопленням згадувала, яким цікавим і щасливим було її дитинство.
З початком Першої світової війни, а особливо революції, в їх будинок прийшли незліченні нещастя, страждання та втрати. 1919 року від тифу померла її мама. Батько, Карл Миколайович, був зайнятий порятунком залишків зруйнованого господарства, тому вся турбота про малолітніх сестер лягла на її худенькі плечі. Час був складний і важкий. Але ж вона була ще зовсім молодою, а молодість, як відомо, легко, без проблем, долає будь-які складнощі й труднощі й швидко заліковує душевні рани. Зустріла та полюбила Пилипа. Здавалося, що все найгірше залишилося позаду, а попереду тільки щастя та радості. Але доля розпорядилася інакше.
Із заміжжям на неї накотилася нова хвиля горя та страждань. Через те, що брати Пилипа, Тимофій і Никифор, воювали з більшовиками, молоду сім’ю, відразу ж після повернення з РАГСу, заарештували. Після утримання впродовж декількох місяців у Кам’янець-Подільсь­-кій тюрмі, їх відправили під конвоєм до Катеринослава (пізніше Дніпро­петровськ, а тепер Дніпро). По дорозі Ада захворіла на тиф. Її наголо постригли, а потім висадили, а точ­ніше, викинули з поїзда десь під Уманню. Підібрали жалісливі люди і виходили. Послали звісточку в Кам’янець. Карл Дембицький приїхав і на підводі відвіз її додому.
Незабаром повернувся додому і Пилип. Відбулася сімейна рада. Вирішили, що Аді з Пилипом потрібно їхати за кордон, оскільки на батьківщині їх нічого доброго не чекало. Шлях до Америки обрали через Поль­щу. Карл Дембицький, з допомогою знайомих, таємно переправив їх
через кордон в районі Борщева. Перед цим, 1922 року, через це вік­но на кордоні переправили до Польщі і молодшу сестру Ади, Валентину. Перебралися через кордон благополучно та зупинилися у родичів. Подали заяви на отримання віз.
Тато Едуарда Сікори - Пилип Георгійович  СікораОднак їх чекала невдача. З якоїсь причини в’їзд у США та Канаду було припинено на невизначений час. Родичі з самого початку зустріли непроханих гостей не дуже радо, тепер і зовсім висловлювали своє незадоволення зайвими їдцями. Для гордої і дуже делікатної Ади це було занадто. Незважаючи на на­полегливі вмовляння Пилипа, вона була непохитною – тільки повертатися додому. Потрібно сказати, що з самого початку ідея поїхати за тридев’ять земель була їй не до душі. Їхала без бажання, заливаю­-чись сльозами щоразу, коли уявляла собі розлуку з близькими людьми, звичним побутом, рідною домівкою. Незабаром вона опинила­-ся вдома. Через деякий час і Пилип, не витримавши розлуки з дружиною, повернувся до Кам’янця.
10 листопада 1926 року народився я.
Втеча за кордон брата Тимофія і невдала спроба виїхати до Польщі зіграли фатальну роль у подальшій долі батька. 1927 року його знову заарештували та кинули до катівні ДПУ (Державного політичного уп­равління). Я можу тільки здогадуватися, що ці нелюди творили з ним на допитах. Вийшов він із в’язниці фізично та духовно зламаною людиною. Не міг спати, здригався і жахався від будь-якого шереху. Йому здавалося, що за ним стежать, що хочуть вбити і так далі. Після звільнення з в’язниці його заслали до Воронежа, з категоричною забороною будь-коли з’являтися в прикордонній зоні.
Приблизно через рік після мого народження мама переїхала до Воронежа. Вони знімали кімнату в при­ватному будиночку на березі річки. З приїздом мами батько ожив, у його очах знову з’явилося життя. Він весь час возився зі мною, радів, що має сина. Я захворів на малярію. Напади слідували один за іншим. Лікар, що мене лікував, побоюючись за моє життя, попередив батьків, щоб негайно змінили клімат, інакше можуть втратити дитину. Зі сльозами на очах батько змусив маму виїхати до Кам’янця-Подільського.
Незабаром його не стало. Вимушена розлука з коханими дружиною і сином, глибока депресія, щотижневі виклики в ДПУ, безвихідь і розлад психіки штовхнули його на відчайдушний і нерозважливий крок – самогубство. В день святкування річниці Жовтневої революції на березі річки Ворони він облив себе бензином і підпалив. Від нестерпного болю кинувся в річку. Через два дні помер у страшних муках. Своєю жертовною смертю в день
ре­волюційного свята він висловив протест звичаям і порядкам, що панували в країні та ДПУ. Сталося це восьмого листопада 1929 року. Батько був похований на лютеранському кладовищі у Воронежі, яке згодом було ліквідовано разом з усіма похованнями.
Жорстока доля не дала мені можливості усвідомлено відчути його тепло, ласку, силу, не дозволила насолодитися почуттям дитячої любові та обожнювання власного батька. Хоча, напевно, тягнувся до нього, любив сидіти у нього на руках і зворушливо белькотів «тато» або «папа».
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Було лютеранське кладовище і в Ка­м’янці-Подільському, а саме на Підзамчі – при нинішньому Жванецькому шосе. Педагог Тетяна Матвіївна Косарєва пригаду­-вала склепи, написи готичним шрифтом на плитах. У середині 1960-х років на місці лютерансь­кого цвинтаря волюнтаристсь­-
ки було збудовано автозаправ­-ну станцію, відкриту 31 грудня 1966 року. Осучаснена, вона і досі працює на цьому місці. Відомо про деяких похованих на лютеранському кладовищі на Підзамчі. Це присяжний повірений, дворянин Роберт Робертович Фанстіль, який помер 26 листопада 1896 року в Кам’янці-­Подільському від паралічу серця. Це Емілія Ганцова, уроджена Кентманн, дружина підполковника 74-го Ставропольського піхотного полку Олександра Ганцова, яка померла 8 грудня 1896 року теж від паралічу серця. Це дворянка Маргарита-Анна Гричина, уроджена фон Ульріх, дружина мешканця Підзамча Пилипа Гричини, яка померла 7 серпня 1920 року від тифу.

(Далі буде).