Субота, 11 Липня 2020 р.
14 Лютого 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ

Продовжуємо публікацію спогадів Едуарда Пилиповича Сікори, який народився 10 листопада 1926 року в місті Кам’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині – селище імені Смирнова) в будинку свого діда Карла Миколайовича Дембицького. Початок – у «Подолянині» від 7 лютого.

Георгій Леонідович та Ада Карлівна Стрілецькі, 1934 рік«Жити було дуже важко. Щоб хоч якось звести кінці з кінцями, мама стала працювати на черепичному заводі. Тримала корову. Пропрацювавши два роки на заводі, влаштувалася секретарем-друкаркою у ветеринарному технікумі.
Саме тоді до неї посилено став залицятися Георгій Леонідович Стрілецький. Мама була красивою жінкою, тому шанувальників, що про­понували руку та серце, було багато. Обрала Стрілецького. 1933 року вони розписалися. Георгій Леоні­дович або Жорж, як називала його мама, працював бухгалтером в якійсь артілі та непогано заробляв. Жили на хуторі.
Хутір Дембицького розташовувався в одному кілометрі на північ від Кам’янця-Подільського, на розвилці шосейних доріг Голосків – Нігин. Він був садибою з цегляним п’ятикімнатним будинком, господарськими будівлями та великим садом. Поруч із колодязем, на в’їзді в садибу, росла височенна пірамідальна тополя, яка служила своє­рідним орієнтиром. Її було видно задовго до появи на горизонті самого хутору. Навпроти цього хутору, якраз на розвилці, розміщува­лася шляхова дільниця із сім’єю дорожнього майстра.
При в’їзді в місто, ліворуч, добре видно було похмуру квадратну будівлю в’язниці, а праворуч розкинулося, огороджене кам’яним парканом, старовинне польське кладовище з костелом і каплицею».
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Своєрідність в’їзду до Кам’янця-Подільського відзначив 1865 року в подорожніх нотатках «Подоль» автор, позначений як І-тов: «Якщо під’їжджаєте до міста поштовою дорогою з Києва, місцевість йде вгору. Вам указують: ось і Кам’янець! Але ви бачите тільки близько від дороги велику чотирикутну будівлю. Наблизившись, читаєте: «Тюрма». В’язниця затуляє красу цілого міс­та. Навпроти тюрми розташоване кладовище, яке повинно нагадувати в’язням про загробне життя».
Продовжимо спогади Едуарда Сікори:
«У моїй дитячій уяві кладовище було таємничим і лякливим місцем зі страшними мерцями та привидами. Деякі дорослі часто використовували цей дитячий страх із виховною метою. Насправді ж, кладовище було дуже тихим і затишним. Воно стало ідеальним місцем для заспокоєння та роздумів. Величезні розлогі дерева, тінисті, посипані піском алеї зі зручними лавками, повиті плющем склепи й надгробки. Окремі пам’ятники були справжніми витворами мистецтва. Мені запам’ятався чийсь надгробок у вигляді згорбленої фігури Христа, який несе хрест. Виготовлений із монолітної брили сірого граніту, він височів над іншими пам’ятниками. Також запам’ятався надгробок знаменитого історика та лікаря Юзефа Ролле у вигляді величезного куба з чорного мармуру. У 1930-х роках усі пам’ятники було зруйновано або підірвано, а склепи та могили спустошено й спаплюжено. Щоб «гідно» продовжити розпочаті злодійства й вандалізм, місцева влада влаштувала відразу ж за огорожею цвинтаря місце для зливу нечистот, які вивозилися з в’язниці бочками та виливалися на грунт. Ці «млинці» висихали на сонці та «пахнули» на всю округу.
Між хутором і кладовищем простягався великий луг, на якому пасли місцевих корів. Посередині луки було невелике болітце, яке замерзало взимку та слугувало нам, пацанам, катком. На ньому я опановував мистецтво катання на саморобних ковзанах, прив’язаних до валянків.
У базарні дні, рано-вранці, ще затемна, оголошуючи повітря беканням, рохканням, іржанням і муканням, повз хутір тяглися на базар під­води з худобою, сіном, зерном та іншими продуктами селянської праці, а до полудня поверталися назад. Виїхавши з міста, вони, зазвичай, зупинялися в посадці навпроти хутору для відпочинку та обіду. Годували коней, самі смачно їли домашній хліб із салом і цибулею, запиваючи водою з нашого колодязя. У мене бігли слинки. Мені здавалося, що немає на світі нічого смачнішого від скибки свіжого житнього хліба із соковитою цибулиною. І це бажання так виразно виражалося на моєму обличчі, що жалісливі селянки від жалю пригощали мене: «Бідна зголодніла дитина, їж, доню, їж». Називали мене так тому, що в дитинстві я мав довге світле волосся і був схожий на дівчинку.
План хутору Дембицького на зйомці 1937 року. На ньому позначено: №1 - ділянка Карла Дембицького - 0,47 гектара, №2 - ділянка Ади Стрілецької - 0,42 гектара, №3 - ділянка Софії Дембицької - 0,42 гектара, №4 - ділянка Антоніни Водинської - 0,18 гектара. Загальна площа - 1,566 гектараЯ поїдав це частування з великим задоволенням. І це при тому, що вдома завжди було достатньо їжі – у нас була своя корова, багато птиці, свій город і сад. Мама варила різноманітні варення, випікала смачні пиріжки, пончики та коржики. Я дуже любив вареники з виш­нями і сиром. Через це доводилося страждати від переїдання. Улюбленими були пиріжки, вареники, кор­жики, галушки на молоці, макарони з різними добавками, а варенням об’їдався до нудоти. Терпіти не міг парне молоко, сирі яйця, борщ і котлети. Відраза до сирих молока та яєць збереглися донині, а борщ і котлети з часом полюбив.
Наша квартира складалася з двох кімнат і маленької кухоньки, вікнами виходила на затишну галявину, оточену чагарниками бузку та жас­мину. У другій, більшій, половині жила мамина сестра Софія (Зося) з дітьми Тадеушем (Тадзиком) та Іриною, а також дідусь Карл зі своїм сином від другого шлюбу Казимиром (Казиком).
Мої стосунки з Казиком і Тадзиком будувалися за віковим принципом. Казик був старший за мене на чотири роки, тому ставився до мене зверхньо й іноді ображав (одного разу навіть засипав очі піском), за що карався мамою. З віком наші стосунки вирівнялися та стали по-­справжньому родинними. З Тадзиком усе було інакше. Незважаючи на те, що я був старшим за нього на три роки, ми дружили, разом гралися, часто сварилися й мирилися. Навіть були таємно закохані в одну дівчину – Валю, дочку дорожнього майстра.
Дуже погано пам’ятаю появу в нашому будинку Георгія Леонідовича Стрілецького. Був він з голеною наголо головою, в хромових чоботях і галіфе, в косоворотці, підперезаний тонким паском. Курив цигарки, які тримав у металевому порт­сигарі. З його появою наше мате­ріальне становище поліпшилося – він приносив і привозив продукти. Часто приїжджав на бричці, іноді зі знайомими. Вони обідали і випивали. Мені навіть запам’яталося прізвище одного з них – Кулагін, такий же наголо поголений, як і Георгій Леонідович.
Вітчим ставився до мене нейтрально, не хвалив і не сварив. Я йому платив тим же. Одного разу, не пам’ятаю за що, він заліпив мені ляпаса і сильно нам’яв вуха. Через це у нього була серйозна розмова з мамою, після чого він ніколи більше не підіймав на мене руку.
Якось, коли він, будучи в сильному напідпитку, спав, я витягнув із його штанів портсигар із цигарка­-ми і, хвастаючи перед пацанами, став курити одну за одною. І докурився до найсильнішого отруєння. Пам’ятаю, що мені було погано, і ме­не довго відкачували. Тяга до паління надовго покинула мене – став курити тільки після 20 років.
Я був вгодованим хлопчиком, і тому, напевно, всі родичі ласкаво називали мене «Бебко». Особливо відповідав цьому прізвиську взимку, коли на мене надягали стільки одежинок і закутували так, що було видно тільки ніс й очі. Одного разу, гуляючи в такому вигляді та наминаючи булку з варенням, привернув увагу нашого бичка, у якого тільки що прорізалися ріжки. Він кинувся на мене. Я намагався задобрити його булкою, але він, не спокусившись частуванням, узявся буцати мене, перекочуючи по снігу. Цей випадок дуже яскраво закарбувався в моїй пам’яті.
Коли підріс, то це прізвисько автоматично перейшло в «Едко», приклеївшись до мене на все життя. Так називала мене мама, Жорж і всі найближчі родичі.
Мама та Жорж працювали, тому для ведення господарства та догляду за мною була найнята домашня робітниця Маруся – неграмотна, червонолиця та небагатослівна, але дуже працьовита й сумлінна селянка з Пудлівців. І зовнішністю, і звичками вона сильно нагадувала персонаж служниці з фільму «Весілля Бальзамінова». Жила у нас на становищі члена сім’ї. А оскільки я був дитиною розбалуваною, неслухняною та пустотливою, то, щоб не заважав по господарству і далеко не відлучався, вона прив’язувала ме­-не за ногу до важкого обіднього сто­лу. Таке приниження особистості тривало, поки не пішов до школи. Мама знала про ці екзекуції, однак, незважаючи на мої скарги та сльози, схвалювала їх. Доводилося мені також стояти в кутку. Особливо бо­ляче й прикро було, коли ставили на горох або кукурудзу.
Едко Сікора в три рокиМайже весь час ми, діти, проводили в нашому саду. Цей сад вартий того, щоб докладніше розповіс­ти про нього. Він складався з двох частин – старого та молодого. Старий був густо засаджений великими яблунями. У ньому завжди було похмуро та сиро, тому популярності він не мав. Зате молодий сад, просторий і сонячний, повний дерев із найрізноманітнішими фрук­тами і ягодами, був місцем, де кожен міг знайти все, що хотів. Збереглися в пам’яті великі, по 400-500 грамів кожне, яблука «фунтовки», не дуже солодкі, але соковиті та свіжі, темно-червоні яблука «циганки» із запашною й ароматною м’якоттю, ранні, червонобокі та дуже смачні груші. І, звичайно, черешні. Вони росли по периметру саду, і було їх дуже багато. Це були великі дерева з товстими гладкими стовбурами, підійматися на які було дуже важко. Однак, коли вдавалося потрапити в їх крони, ми чманіли від задоволення, набиваючи роти смачними ягодами. Відтоді, на все життя, я зберіг любов до черешень. Коли настає сезон, намагаюся, по можливості, наїдатися ними досхочу. Однак таких смачних ягід із мого дитинства ніколи і ніде більше не пробував.
Навколо саду зі сходу та півночі простягалося безкрає поле, засіяне пшеницею. Перед жнивами воно здавалося мені безмежним сонячно-жовтим морем із розсипом синіх волошок і червоних маків. Приго­ломшлива краса!
Якось, з хлопцями, після жнив, збирав колоски на цьому полі. Що спонукало мене зайнятися цією справою, не пам’ятаю. Але збирав з азартом. Дуже смачними здавалися недостиглі солодкуваті зерна пшениці. Така маленька деталь із дитинства.
Поруч із хутором, уздовж двох брудних і непролазних у негоду вуличок, розташовувалося селище під такою ж, як і сам хутір, назвою – «хутір Дембицького». Це селище з’явило­ся внаслідок продажу дідусем Карлом ділянок під забудову. Будува­лася біднота, тому вигляд у селища був жалюгідний – хатки маленькі, з підсліпуватими вікнами та солом’яними дахами. У мене в па­м’яті не збереглося, щоб дружив із ким-небудь із хлопців селища, хоча грав із ними та брав участь у набігах на дідусів і чужі сади.
Кілька разів я хворів і, як говорила моя мама, серйозно та з небезпекою для життя. У Воронежі, у віці двох років, захворів якоюсь страшною малярією, яка змусила маму виїхати в Кам’янець-Подільський. Там же зі мною стався випадок, який безпосередньо загрожував життю. Сусідська корова підчепила мене рогом за сорочечку і, жбурнувши перед собою, кинулася на добивання. На цьому й закінчилося би моє життя, якби не мама, яка встигла, в останню секунду, вихо­пити мене. Я лежав весь закривавлений, але, на щастя, це була тільки кров із розбитого носа.
У віці трьох або чотирьох років захворів на круп».
ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Круп – це синдром ураження верхніх дихальних шляхів, що призводить до набряку слизової оболонки гортані та верхніх відділів трахеї або до перекриття просвіту гортані плівками, що утворились внаслідок окремого патоморфологічного виду запалення – крупозного фібринозного. Це заважає нормальному диханню, приводить до гострої дихальної недостатності. Якщо не відновити прохідність дихальних шляхів, то наступає смерть від асфіксії.
Далі в спогадах Едуард Сікора пише:
«Врятувало те, що мама, тримаючи мене на руках, посинілого від задухи, бігла три кілометри до лікаря Юлія Манасевича. Юлій Осипович був напрочуд доброю, ввічливою та чуйною людиною, прекрасним лікарем. Вдень і вночі, під дощем і в хуртовини, на своєму однокінному візку, або на запряжених санках, поспішав до людей, яким потрібна була його допомога і в кот­рій він ніколи й нікому не відмовляв. З бідних принципово не брав грошей. Істинно народний лікар.
Ось у такій обстановці пройшло моє дошкільне дитинство. Були, напевно, ще якісь події, але пам’ять їх не зберегла. Тепер, коли пишу ці рядки і повертаюся подумки в той далекий час, найсильнішим враженням, найзворушливішим і незабутнім спогадом є мамині ласкаві руки, тепло маминого тіла й тихий ніжний голос, коли вона пригортала мене до себе, заколисувала й умовляла заснути».

(Далі буде)