Вівторок, 26 Травня 2020 р.
28 Лютого 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ

Продовжуємо публікацію спогадів Едуарда Пилиповича Сікори, який народився 10 листопада 1926 року в місті Ка­м’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині – селище імені Смирнова) в будинку свого діда Карла Миколайовича Дембицького. Початок – у «Подолянині» від 7 та 14 лютого.

Приступаємо до викладу розділу «Школа», який охоплює події з 1 вересня 1934 року, коли Едуард Сікора пішов до першого класу третьої школи на Польських фільварках, до 22 верес­-ня 1941 року. Як відомо, цього дня почалася війна з німцями.
Едуард Пилипович називає її, згідно з радянською історіографією та нинішньою російською, Великою Вітчизняною війною, сучасні ж українські історики надають перевагу терміну «німецько-радянська війна», яка є складовою частиною Другої світової війни. План цього розділу автор спогадів дає на початку: «Школа №3 на Польських фільварках. Перші дні в школі. Вчителі та однокласники. Шкільні будні – захоплення, інтереси, успіхи, пустощі й гріхи. Арешт мами. Переїзд на Підзамче. Нові сусіди та нові друзі. Полонені польські офіцери в Кам’янці-Подільському. Останній мирний день перед Великою Віт­чизняною війною».
Отже, Едуард Пилипович згадує:
«1 вересня 1934 року мама відвела мене в школу. День був сонячним і теплим. Йшли пішки. Мама несла мій ранець і букет квітів. Біля школи повно народу – ошатні першокласники з татами й мамами, учні старших класів, учителі. Багато квітів і піонерських галстуків. Хтось виступав із поздоровленнями і напуттям. Було урочисто та шумно.
Школа №3 – українська десятирічка на Польських фільварках. Будівля школи – двоповерхова під червоною жерстяною покрівлею, з великими вікнами та просторими світлими класами. Під вікнами великі й густі кущі бузку. Шкільний двір засаджено деревами. Є металева огорожа на цегляних стовпах. На подвір’ї школи великий невпорядкований туалет, не дуже чистий, який завжди погано пахне. Через дорогу невелика одноповерхова цегляна будівля шкільної бібліотеки, в якій було кілька класних кімнат. Поруч зі школою – висока, струнка та світла Георгіївська церква, яка діє. Мені запам’ятався великодній вечір, коли ми, школярі, штовхалися серед людей, які вірили, та вели себе не дуже пристойно».

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Третя школа, в якій вчився Едуард Сікора, а перед тим фольклористка Тамара Сис-Бистрицька та письменниця Ольга Мак (Петрова), розміщена у Круглому провулку, 5. Нині це приміщення належить Кам’янець-Подільсь­кому коледжу культури та мистецтв. Історію навчального закладу можна почерпнути з даних Державного архіву Хмельницької області. Спочатку це було Ка­м’янець-Подільське п’яте однокласне міське парафіяльне училище, яке містилося в най­ма­ному приміщенні в Старому міс­ті на Тринітарській вулиці. Його відкрили восени 1897 року. Згодом для училища збудували власне приміщення на Польських фільварках. Навчання в новому будинку розпочалося 8 жовтня 1912 року. Пізніше училище називали Пироговським на честь видатного лікаря Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), який у 1859-1862 роках опіку­вався Київським навчальним округом.

«Від хутору Дембицького до школи протяглася пряма дорога, вимощена бруківкою. Вулиця спускалася майже до самої річки. До війни вона називалася вулицею Ворошилова, а після війни – Суворова та була продовженням Нігинського шосе. Згодом, без ремонтів, дорога пе­ретворилася на моторошний тракт з ямами і вибоїнами. Будь-який візок, проїжджаючи по ній, створював такий шум і гуркіт, що в пору було затикати вуха».

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Вулиця Суворова до 27 грудня 1961 року була вулицею Ворошилова, а ще раніше – Рикова. Давні назви вулиці – Старопоштова та Геор­гіївська.

«На захід від школи, відразу за городами та рідкісними будинками, починалася скельна стіна до річки Смотрич заввишки близько 10-15 метрів. Скорочуючи свій шлях до школи, я часто підіймався по цій крутій скелі, чіпляючись за вузенькі виступи. Дивно, що жодного разу не зірвався. Але це було пізніше, коли ми жили на Підзамчі.
А поки щодня, пішки, я долав довгий і виснажливий шлях. Перший рік у школу мене водила ма­ма, а, починаючи з другого класу, ходив самостійно. Повертаючись додому, брів повільно і довго. Щоб скрасити нудний час у дорозі, йшов зигзагами, з одного боку вулиці на інший, не замислюючись над тим, що вдвічі подовжую свій шлях. При цьому сильно страждав від голоду. Доводилося задовольнятися прісними й несмачними ягодами глоду, по-місцевому «мамалига», запилені кущі якого росли вздовж дороги. Щоранку мама вкладала в мій ранець булку з маслом і нелюбимою котлетою, але ще вранці, по дорозі в школу, я викидав цей бутерброд у кущі.
Перші дні в школі були для мене не стільки цікавими, скільки лякливими. Я потрапив в незнайомий і небезпечний світ. На хуторі я спілкувався з одними і тими ж пацанами, інтереси яких майже у всьому збігалися з моїми. Кожен день був таким же, яким був і вчора, і позавчора, і рік тому. А тут – натовп незнайомих, галасливих, задиристих хлопчаків і сміхотливих та плаксивих дівчат, які не змовкали ні на хвилину. Я соромився, цурався всіх, виглядав лякливим щеням, якого відірвали від мамки. По суті, так воно й було.
Незабаром, після початку занять, у класі визначилися лідери та ізгої. Лідери – два або три перерост­ки. Верховодив серед них Вова Жуковський, який був на голову вищим за всіх першокласників. Стабільний двієчник і хуліган, він скрізь і в усьому підкреслював свою перевагу в силі. Особливо діставалося сором’язливим і несміливим. Він же придумав «ялинку», інакше кажу­чи, темну. Вибиралася жертва і по команді Жуковського «іменинни­кові» на голову накидалося чиє-небудь пальто, і всі починали штовхати, бити і стусати нещасного.
Кілька разів улаштовували «ялин­ку» й мені. Було до сліз образливо. Але я терпів і не скаржився. Не­нависть до кривдника росла і накопичувалася. Одного разу, як зав­жди, проходячи повз мене, Жуковський «з’їздив» мені по потилиці. І ме­не прорвало. Я кинувся на нього. Забувши про страх, почав бити його руками й ногами. Якимось чином у мене в руках виявилася учнівська ручка, якою я кілька разів тицьнув його. Жуковський злякався і ганебно втік. Відтоді скінчилося його самодержавство, з повною втратою авторитету. Мене стали поважати. З’явилися приятелі: Вітя Люткевич, Боря Лукасевич, Давид Коен, Борис Нетреба.
У нашому класі хлопчиків і дівчаток було приблизно порівну. Крім вищеназваних хлопців, у класі вчилися Борис Лотоцький, Адам Семаш (кульгав на одну ногу), Дмитро Єрмаков, дорослий Вовка Жуковський, Женя Лискун, Вова Наумов, Ліда Степанова, Ніна Біллер, Віра Садовнича, Таня Чек, Таня Фомічова, Лора Богдан, Глаша Апостолова, Наталя Возницька та інші.
Вітя Люткевич, на прізвисько «ка­бан», був вгодованим і пустотливим хлопчиком. Він брав активну участь у всіх витівках. Одного разу прилаштував голку в учительський віденський стілець таким чином, що при саджанні на нього, під вагою тіла, сидіння прогиналося, голка висовувалася і боляче колола. Не пам’ятаю, хто з учителів постраждав, але шум був великий. Через багато років ми випадково зустрілися. Вітя перетворився на вели­кого та повного чоловіка. Він довго розповідав, що закінчив Київську сільськогосподарську академію, що вдало одружився на багатій доньці професора й успішно робить кар’єру.
Боря Лукасевич. Чорнявий невисокий хлопчик. Запам’ятався своєю вертлявістю та вмінням «виходити сухим з ​​води». Жив поруч зі школою в невеликому та доглянутому будинку, у дворі якого росли різноманітні та красиві квіти. Закінчив технічний вищий навчальний заклад. Жив і працював інженером на заводі котельного обладнання в Подольську, під Москвою.
Давид Коен. Маленький, чорненький і тихий єврейський хлопчик. Ми здружилися на грунті колекціонування марок. Його доля мені невідома. Якщо не встиг евакуюватися, то, найімовірніше, загинув у 1941-1942 роках від рук нацистів.
Боря Нетреба. Круглий відмінник. Був постійним живим прикладом для всіх нас, простих смертних. Потрібно віддати йому належне – він ніколи й нікому свою перевагу не нав’язував. Був чуйним і надавав допомогу тим, хто відставав. Під час окупації міста німцями його батько заплямував себе співпра­-цею з окупантами, тому відразу після звільнення сім’я Бориса зникла з Кам’янця-Подільського. Ходили чут­ки, що він закінчив Київський університет.
Дмитро Єрмаков. Довготелесий і неохайний. Жив поруч зі школою. Після школи ніде не навчався і все життя безвилазно жив у Кам’янці-­Подільському.
Віра Садовнича. Тиха і невисока дівчинка з русявими косами і прос­теньким личком. Відмінниця. У неї я був довго і таємно закоханий. Думаю, що через її зразковість.
Таня Чек. Дівчинка з не за ві­ком розвиненим бюстом. Ми, хлопчаки, цю її особливість постійно три­мали в полі зору і, при першій на­годі, намагалися перевірити на дотик. А вже міркувань щодо її до­свіду та гріховності, в чому ніхто не сумнівався, було більш ніж достатньо.
Глаша Апостолова. Витончена, висока, жвава і весела. Стала особ­ливо популярною після відвіду­ван­ня школи її братом – курсантом льот­ного училища, ще недавно був учнем десятого класу нашої школи. Ми ходили за ним натовпом, захоп­люючись і заздрячи.
Лора Богдан. З товстою косою, обмотаною навколо голови. Була вихованою і старанною. Жила в центрі Польських фільварків у невеликому кам’яному будинку з ажурним ганком.
Прізвища та імена більшості учнів пам’ять не зберегла. Що вже тоді говорити про осіб і характери. Проте дехто з них, коли напружував пам’ять, спливали з далекого минулого. Багатьох уже немає серед живих, інші сильно постаріли. На початку вісімдесятих, під час відпусток, зустрічав Семаша, Єрма­кова, Фомічову. Старі, пошарпані життям, котрі доживають свій вік. Боляче й гірко дивитися. Тому, намагаюся не думати про нас сьогоднішніх, а викликаю з пам’яті тих, передвоєнних, 13-14-річних хлопчиків і дівчаток, які дивилися на світ очима, що сяяли, та вірили в безхмарне щастя.
Прийшов час, коли шкільне життя стало для мене звичним. Від сором’язливості та несміливості не залишилося й сліду. Все частіше виникали випадки пустотливості та непослуху, а щоденник ряснів трійками та двійками, зокрема з поведінки. Маму викликали в школу, і я отримував прочухана. Щоб якось зацікавити мене та змусити краще вчитися, мама йшла на всякі виверти – вмовляла, лякала, карала і, нарешті, придумала матеріальне заохочення: п’ять карбованців за п’ятірку, чотири – за четвірку. Спочатку допомагало, але незабаром усе поверталося на круги своя.
І кілька слів про вчителів.
Рачинська Лідія Валентинівна, класна вихователька в першому – четвертому класі й наша друга мама. Добра, уважна й турботлива. Жила на Польських фільварках в старому, довгому та низенькому будинку під гонтовою покрівлею.
Ганна Марківна. Викладала математику. Дуже товста і буркотлива єврейка з характерною містечковою мовою.
Володимир Матвєєв. Історик. Класний керівник у п’ятому та шос­тому класах. Молодий і червоно­щокий. Це він червоним чорнилом розмальовував мій щоденник і наполегливо викликав батьків до школи.
Василь Петрович Марчак, на прізвисько «Васька – Петька». Читав українську мову.
Галина Михайлівна Шмідт. Викладала географію. Молоденька, худенька. Одного разу, коли ми зай­малися у флігелі, в темному коридорчику її обняв переросток Жу­ковський, за що отримав по голові класним журналом.
Гурфінкель. Учитель співу, скрипаль. Дуже старий, немічний, із сильно згорбленою спиною.
Володимир Миколайович Слєдніков, на прізвисько «Кларнет». Старенький, щупленький, з сивими бакенбардами, підусниками та довгими звислими вусами».

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Володимир Миколайович Слєдніков народився 13 липня 1871 року в селі Верхів’я Тотемського повіту Вологодської губернії. Його батько був протоієреєм, настоятелем Вельського Троїцького собору Вологодської єпархії. Володимир початкову освіту здобув у 1878-1883 роках у Вельському міському училищі, далі в 1883-1887 роках навчався в духовному училищі, а в 1887-1893 роках у духовної семінарії (обидва навчальні заклади були у Волог­ді). Вищу освіту здобув у 1894-1898 роках у Київській духовній академії, був кандидатом богослов’я. Тема кандидатського тво­ру: «Служіння пастиря церкви за вченням господа Ісуса Христа та його апостолів». Після закінчення академічного курсу Слєднікова 8 листопада 1898 року призначили учителем латинської мо­ви духовного училища в Приворотті (нині – село Подільське Ка­м’янець-Подільського району). Наказом обер-прокурора священного синоду з 18 лютого 1910 року Володимира Миколайовича перемістили на посаду вчителя російської мови в Кам’янець-Подільське духовне училище. Викладав у школах Кам’янця-Подільського понад 25 років. Помер у травні 1960 року, проживши 89 літ. Перед смертю заповів передати місцевому музею старовинний портрет, який вважав портретом графині Софії Потоцької, на честь якої засновано знаменитий уманський парк «Софіївка». Перевірка реставраторів у Києві встановила, що жіночий портрет, який зберігається в Кам’янець-Подільському музеї, не є портретом Софії Потоцької, а копією картини італійського художника Домініко «Кумська Сивіла».

«Єлизавета Степанівна Кошонько. Викладала фізику. Це була зріла жінка з обмотаною навколо голови русою косою. Її я дуже боявся. Вже будучи офіцером, під час відпустки, відвідав її на Польських фільвар­-ках. Зустріла мене тепло. Згадала. В її очах я побачив приховане здивування, адже пам’ятала мене шибеником, а тепер перед нею стояв дорослий чоловік в офіцерській формі. Пили чай з варенням, згадували шкільні роки. Дивлячись на неї, постарілу та зігнуту роками, зовсім не грізну, мене охопило почуття ніжності й щемливої жалості. Захотілося притулити її до грудей і захис­тити від старості і негараздів».

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Пізніше Єлизавета Степанівна Кошонько була вчителькою фізики в пер­-шій середній школі. У середині 1960-х років серед її учнів був Олександр Новаківський – син найкращого друга Едуарда Сікори Ігоря Новаківського з Підзамча, про якого буде розказано піз­ніше.

(Далі буде)