П'ятница, 10 Липня 2020 р.
6 Березня 2020

РОДОВІД ДИТЯЧОЇ ПИСЬМЕННИЦІ З КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО

Наталя МанасеїнаДитяча письменниця Наталя Манасеїна (1869-1930), яка народилася в Кам’янці-Подільському, нині напівзабута. Єдина солідна енциклопедична публікація про неї – це стаття на півтори сторінки Олександра Стрижєва та Олексія Любомудрова, що побачила світ 2005 року в Москві у другому томі тритомного біобібліографічного словника «Російська література XX століття. Прозаїки, поети, драматурги».
Тож розповімо про нашу землячку детальніше.

МАМА ПИСЬМЕННИЦІ

Олександр Стрижєв та Олексій Любомудров починають стат­тю про Наталю Іванівну так: «Батько – чиновник, мати – зі збід­нілого польського роду. Дитинство Манасеїна провела на хуторі поблизу Кам’янця-Подільського серед первозданної природи, в оточенні простих людей, зайнятих селянською працею. У пам’яті залишилися розповіді батька, Івана Васильовича Махова, про Японію, де той побував у складі посольства, про плавання на фрегаті «Діана», спогади матері про Київський інститут шляхетних дівчат. Із трирічного віку жила з матір’ю в Старій Руссі. У п’ятирічному віці самостійно навчилася читати «по господарському каталогу». Улюблена книга в дитинстві – «Щастя християнського життя», кот­ра визначила надалі власні творчі настрої Манасеїної».
Стара Русса – це старовинне, відоме з 1167 року, місто у Новгородській губернії Російської імперії, а нині – у Новгородській області Російської Федерації.
Мама Ольга Анатоліївна Ски­біцька (у заміжжі Махова) 1860 року зі срібною медаллю закінчила Київський інститут шляхетних дівчат. Це був дев’ятий випуск цього закладу, а Ольга Скибіцька була восьмою із 62 випуск­ниць.
У січні-березні 1909 року в пер­ших п’яти числах дитячого журналу «Стежинка» (в оригіналі – «Тро­пинка»), що видавався в Санкт-­Петербурзі, Наталя Манасеїна надрукувала автобіографічне оповідання «Мамине дитинство». Далі, 1909 та 1914 року, воно вийшло окремими книжками з підзаголовком «Оповідання (у другому виданні – повість) з інститутського життя» та позначенням: «Присвячую моїй матері». І в журналі, в книжках ілюстрації належать художниці Агнесі Ліндеман.
У «Маминому дитинстві» письменниця згадує Кам’янець-­Подільський. Вона пише від імені матері: «У п’ятнадцяти верстах від Кам’янця-Подільського, де жили мої батьки, був бабусин хутір. Бабуся, мати мого батька, жила там зовсім одна. Їй було нудно, і вона впросила моїх батьків віддати на час мене їй». Як називався хутір, Наталя Манасеїна не вказує.
В іншому місці, теж від імені мами, розповідь йде про Старий бульвар, який займав Вірменський бастіон та тягнувся далі, вниз, та неназвану річку Смот­рич: «Няня, від якої залежали наші прогулянки, раптом вирішувала, що можна й удома посидіти. Коли ж збори приходили до благополучного кінця, нас, причепурених і стомлених, вели показати матінці, а потім уже виводили на бульвар. Бульвар був розташований на горі та йшов уступами. Ми гуляли завжди нагорі, але манила нас його нижня частина, що спускалася до річки. Річка була вузенька, з жовтуватою брудною водою. З неї навіть не можна було пити, але потрапити до неї нам здавалося блаженством і це блаженство було нам не бачити».
Згадується губернський центр і в епізоді під час навчання Ольги Скибіцької в інституті шляхетних дівчат: «Я була вихованкою на державному кошті. За тодішніми інститутськими правилами таких, як я, відпускали на літні канікули з особ­ливого дозволу. Батьки мої про такий дозвіл не клопоталися. Жили во­ни далеко від Києва, ви­їжджати з Кам’янця-Подільського було важко. Батько був пов’язаний службою, мати будинком і дітьми, яких додавалося з кожним роком. Мене треба було привезти з інс­титуту та доставити назад. Залізниці тоді не було, і така подорож була дуже сутужною та коштувала дорого».

ДІД ПО МАМИНІЙ ЛІНІЇ

Батьком Ольги Скибіцької та, відповідно, дідусем Наталі Манасеїної був Анатолій Павлович Скибіцький. Він служив у Подільській казенній палаті губернсь­ким скарбником, мав досить високий клас чиновника – статсь­кого радника (п’ятий із чотирнад­цяти в «Табелі про ранги»). Бу­ли в нього й нагороди: орден святої Анни другого ступеня, бронзова медаль на Андріївській стрічці в пам’ять війни 1853-1856 років, яку ще називали Кримською, знак за 25 років бездоганної служби.
Анатолій Павлович був дво­рянином Подільської губернії Ушицького повіту, належав до третьої категорії: тих, що набули дворянський титул під час цивільної служби. Віднесення Анатолія Павловича Скибіцького до дворян відбулося 24 грудня 1852 року за старим стилем. Цього ж дня ухвалили вважати дворянами й п’ятьох його дітей: Павла, Петра, Ольгу (маму письменни­-ці Наталі Манасеїної), Олександ­ру та Марію. В «Маминому дитинстві» є розповідь про Петра (він 1869 року закінчив Миколаївське інженерне училище за першим розрядом, випущений підпоручиком в п’ятий саперний батальйон) та Олександру (Сашу), яка 1862 року теж закінчи­-ла Київський інститут шляхетних дівчат, правда, набагато гірше, ніж два роки тому сестра – на 46 місці із 57 випускниць, дуже погано їй давалась арифметика.
13 червня 1866 року став дворянином брат Ольги Григорій. Народження Гриші теж згадано в «Маминому дитинстві». Оля тоді вчилася в інституті й брата не бачила. Дворянами стали і молодші брати Ольги: 7 вересня 1866 року – Федір, 12 жовтня 1872 року – Михайло, – яких уже в «Маминому дитинстві» не названо.
В автобіографічному оповіданні письменниця пише, що в її батька та матері було 16 дітей, во­на ж була п’ятою, проте в обох ви­даннях «Списку дворян, внесених до дворянської родовідної книги Подільської губернії» (1897 та 1913 року) вказано тільки вісім дітей-дворян.
Як свідчить адрес-календар Російської імперії, який видавався щороку в Санкт-Петербурзі, Анатолій Павлович Скибіцький був губернським скарбни­-ком Подільської казенної палати в Кам’янці-Подільському понад чверть століття: вперше його зга­дано на цій посаді в адрес-календарі на 1842 рік, а востаннє – в адрес-календарі на 1867 рік. Правда, у випусках за 1842-1845 роки його помилково замість Анатолія названо Антоном, але надалі цю недбалість виправлено. Зростали й чини Анатолія Павловича: титулярний радник (дев’ятий клас), колезький асесор (восьмий клас), надвірний радник (сьомий клас), колезький радник (шостий клас, із 17 жовтня 1853 року) й, нарешті, статський радник (п’ятий клас).

БАТЬКО ПИСЬМЕННИЦІ

Тепер розповімо про батька та ще одного діда письменниці, скориставшись статтею Тетяни Кирпиченко в збірнику «Книжкові свідки минулих часів». Іван Васильович Махов (1820-1895) був службовцем департаменту Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі, а потім письмоводителем російського імператорського консульства в Хакодате. Він також є автором першої російської книги, виданої в Японії.
Іван Васильович прибув до Японії разом із батьком 11 червня 1859 року. Тут він постійно вів щоденник, а замітки про своє життя в Хакодате, підготовлені на основі цих записів, посилав для публікації у «Морський збірник» і «Північну бджолу». В них досить красномовно описано повсякденне життя російського консульства та мешканців Ха­кодате, зокрема екзотичні для росіян розповіді про проведення дитячих свят у місті, про тортури та страти в Хакодате.
Сприяючи побажанням японців вивчати російську мову, намагаючись розширити їхні знан­ня про російську культуру, Іван Махов задумав створити бук­-вар. Такий підручник на почат­ку 1861 року підготовлено та на кошти автора видано невеликим на­кладом. На титульному аркуші зроблено напис про те, що це подарунок російського чинов­ника японським дітям. Тепер ця книжка стала бібліографічною рідкістю. В Японії буквар Махова проголошений культурною па­м’яткою міста Хакодате.
Про обставини знайомства Іва­на Васильовича Махова з Ольгою Анатоліївною Скибіцькою та про їх одруження ми даних, на жаль, не маємо.

ДІД ПО ТАТОВІЙ ЛІНІЇ

Далі розповімо про батька Івана Васильовича Махова, тобто про діда письменниці Наталії Манасеїної по татовій лінії. Василь Омелянович Махов народився 1796 року в сім’ї бідного паламаря села Бобришово Курської губернії Обоянського повіту. Через вкрай мізерні статки батька з великими труднощами йому вдалося 1815 року закін­чити філософський курс наук у місцевій духовній семінарії та стати дияконом в селі Бобришово, а 1823 року – священником се­ла Сковороднево Дмитріос­-ванс­ько­го повіту. Багато років слу­жив він скромним священ­ником, зай­мався бджільницт­вом, щоб ут­ри­мувати велику сім’ю. Після смерті 1849 року дружини вирішив піти в чер­нецтво. Напередодні цієї події він 1852 року відправився в Петербург до сина, який служив в одному з департаментів Міністерства внутрішніх справ.
Тут сталися події, які круто змі­нили його долю. Василь Омелянович Махов був зарахований до братії Олександро-Невської лаври та її намісником відряджений в домову церкву обер-­священника армії та флоту для тимчасового служіння. 1853 року отця Василя Махова призначили священником в похідну церкву на фрегаті «Діана», який споряджався в далеке плавання. З командою адмірала Путятіна він здійснив кру­госвітню подорож, відвідавши Данію, Англію, Ка­нарські та Сандвічеві острови, Америку, плавав біля Алеутсь­-ких і Курильсь­ких островів, в пор­ту Аян схилив до християнської віри 17 кочівних гіляків-ідоло­поклонників; пережив страш­-ний землетрус і цунамі біля берегів Японії, під час якого зруйновано японсь­кі міста і загинув фрегат «Діана».
Екіпажу фрегата вдалося врятуватися завдяки допомозі япон­ців, які переправили російських моряків в Ієддо. Проживши тут пів року, 1 липня 1855 року моряки на найнятому судні відплили до берегів Східного Сибіру. Натрапивши в Охотському морі на військовий патруль англійської ескадри (тоді вже йшла Кримська війна), російські мо­ряки потрапили в полон. Лише 6 грудня 1855 року Василь Омелянович Махов повернувся в Санкт-Петербург.
Але на цьому пригоди отця Василя не закінчилися. Незабаром його призначили настоятелем церкви першого російського консульства в Хакодате (Японія), куди він прибув у червні 1859 року. Часті переїзди із різкою зміною клімату мали згубний вплив на його здоров’я. Вік (йому вже було за шістдесят) і хвороби змусили Василя Оме­ля­новича Махова звернутися з про­ханням дозволити йому повернутися в Росію. 19 грудня 1860 р. він дістався до Санкт-Петербурга, де за розпорядженням Си­ноду був «звільнений на спокій в Курську єпархію». 31 березня 1864 року на 69-му році життя після короткочасної, але жорс­токої хвороби Василь Омелянович Махов помер.
Спогади про свою кругосвітню подорож і життя в Японії Василь Омелянович Махов готував до публікації вже на схилі років. У вступі він пише: «На старості років Господь судив мені здійснити кругосвітню подорож, бачити багато, витерпіти гірке, зберіг мені пам’ять про минуле, чому мені і не розповісти про це вам, мій ласкавий читачу? Прочитайте та старого вибачайте». Спогади і листи, які відправляв Василь Омелянович синові Івану Васильовичу Махову з дороги під час багатомісячної поїздки, показують, «що він був не холодним мандрівником, але допитливим описувачем бачених місцевостей».
Через три роки після смерті батька Іван Махов видав його записки, яким передувала вступ­на стаття з короткою біографією автора.

ЧОЛОВІК

Чоловіком Наталії Іванівни був Михайло Петрович Мана­сеїн, приват-доцент Імператорської військово-медичної ака­демії, доктор медицини, консультант Максиміліанівської лікарні Червоного Хреста, дійсний статський радник. Він походив із спадкових дворян Казанської губернії. Народився 6 листопада (за старим стилем) 1860 року. Закінчивши першу Санкт-Петербурзьку гімназію, вступив на медичний факультет університету в місті Дерпт (нині – Тарту в Естонії), далі 1882 року перейшов в Імператорську військово-медичну академію, яку закінчив 1895 року. Як стипендіата Михайла Петровича призначили війсь­ковим лікарем, із відрядженням до Царськосельського військового шпиталю для виконання ординаторських обов’язків у сифілітичному та венеричному відділеннях.
Помер Манасеїн 13 липня 1917 року в Коктебелі в Криму. Похований там же на Коктебельському кладовищі. Максим Горький писав улітку 1917 року в одному з листів: «Живу на дачі Манасеїна, господар її тільки що помер, а господиня, ймовірно, по­мре сьогодні ввечері». Але Наталія Іва­нівна вижила і прожила ще 13 років. Померла вона теж у Кок­те­белі на своїй дачі 21 травня 1930 року.
Письменник Максиміліан Волошин, дача якого була поруч із дачею Манасеїних, писав в одному з листів із Коктебеля: «Тіль­ки що поховали Наталію Іванівну Манасеїну, яка померла від повторного удару відразу ж після повернення в Коктебель. Негайно після її смерті була зроблена спро­ба місцевою владою заволодіти її будинком і виселити дочку». А в щоденнику Волошин занотував про Ма­насеїну: «Вона страшно поспішала приїхати в Коктебель і померла через три дні після приїзду. Точно для цього і їхала. Її поховали поруч із чоловіком Михайлом Петровичем. «Максе, у мене таке відчуття, що я споряджаю маму в довгу дорогу та відправляю її до тата, як наречену», – говорила донь­ка Катя».