Середа, 30 Вересня 2020 р.
13 Березня 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ

Продовжуємо публікацію спогадів Едуарда Пилиповича Сікори, який народився 10 листопада 1926 року в місті Ка­м’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині – селище імені Смирнова) в будинку свого діда Карла Миколайовича Дембицького. Початок – у «Подолянині» від 7, 14 та 28 лю­того.

Мамина сестра Антоніна Водинська, Едуард Сікора та (ліворуч) його мама - Ада Стрілецька. Фото 1936-1937 роківУ сьомому класі українську літературу викладала молоденька, повненька та дуже симпатична молода жінка на ім’я, здається, Ліда. Від неї на кілометр поширювалася якась невидима аура. Нас, чотирнадцятирічних хлопчаків, при її появі охоплю­вало незрозуміле хвилювання.
Дуже хотілося доторкнутися до її білого тіла. А вона, як навмисне, одягала білу напівпрозору блузку, крізь яку вгадувалися незвичайно красиві, білі, як мармур, і повні груди. Будучи класним керівником, вона часто виводила нас на природу в міський парк. Розкішні величезні дуби, липи, м’яка та ніжна трава. Сяючий, сонячний літній день. На галявинці, підібгавши під себе ноги, сидить наша спокуслива «українка» та щось розповідає.
А навколо неї ми, зачаровані й закохані. Мені здається, що вона відчувала, який вплив чинила на нас, і це їй подобалося. Розпочата війна зруйнувала цей чарівний міраж.
Директор школи – повний і кучерявий Шварцман. Він зумів евакуюватися до Ташкента й тому уникнув долі більшості своїх земляків.
Завуч – товстий, маленький і лисий Шпіцберг. З ним пов’я­зана одна подія, яка коштувала мені багатьох переживань і гірких сліз. У четвертому чи п’ятому класі, під час великої пере­рви, ми, як завжди, грали у дворі. Був березень, світило сонце, танув сніг. Як тут було не пограти в сніжки. Ось і я зліпив із мок­рого снігу важку сніжку, озирався навколо і вирішував, куди б її запустити. В цей час на ганок ви­йшов завуч і стояв, мружачись від яскравого світла. Його голова, велика, лиса та кругла, як куля, виблискувала на сонці. Не знаю, що змусило мене жбур­нути в нього цю злощасну сніжку. Раніше говорили «біс поплутав». І потрібно було такому стати­ся – сніжка потрапила йому точно в лоб. Що тут почалося! Ме­не звинуватили в зловмисному та спла­нованому хуліганському акті. Перед усім класом ганьбили та знищували. Веліли без мами в школу не приходити. Дорого обі­йшлася мені ця сніжка!
Не пам’ятаю, як у першому-­четвертому, але в п’ятому-сьомому класах я встигав посередньо. Любив географію та історію. З решти предметів були, в основному, трійки. Найгірше було з поведінкою. Значно пізніше, під час однієї з відпусток, на горищі, серед старих газет і журналів, я знайшов свій щоденник за шостий клас. Суцільні підчищення та виправлення, вирвані аркуші. Невже мені тоді здавалося, що ці хитрощі залишаться непоміченими? І ще. Що ж було на вирваних сторінках, якщо залишені записи класного керів­ника були приблизно такими: «поламав класну дошку та двері», «побився на перерві», «брав участь у колективному викраденні класного журналу». І після кожного такого запису – наполегливе запрошення батькам прибути до школи. Тепер уже не згадати реакцію мами, але, мабуть, діставалося на повну програму. А один випадок настільки ґрунтовно врізався в пам’ять, що навіть через шістдесят років пам’ятаю його в деталях.
У нашому класі було декіль­ка учнів, так звана «камчатка», у яких, як і в мене, були проблеми з поведінкою. Це Вітя Люткевич, Боря Лотоцький, Вова Жуковський, Женя Лискун, ще хтось. Ми не були малолітніми злочинцями або запеклими хуліганами, а являли собою типових розпущених і шкодливих хлопчаків. Ми часто дошкуляли вчителям, порушували шкільну дисциплі­ну, були надмірно балакучими й галасливими, вступали в суперечку з учителями, а тим, яких найбільше не любили, влаштовували різні дрібні капості. А оскільки таких порушень ставало все більше, то, щоб виявити постійних і злісних порушників, наш класний керівник Матвєєв завів спеціальний зошит, для збереження ушитий у класний журнал, в який щодня записувалися всі зауваження з поведінки. При цьому попередив, що тих учнів, у яких за чверть буде понад десять зауважень, виключать зі школи. За нашими підрахунками, цей рубіж подолали шість учнів. Особисто в мене було близько 20 зауважень, а у «чемпіона», здається, Лотоцького – понад 100. Наближався кінець чверті, тож серед нас почалася паніка. Після кількох екстрених нарад було розроблено генеральний план викрадення і знищення цього шкідливого документа. Було призначено виконавців, кожному розписано, що і як робити.
Коротенько план виглядав так. На уроці геометрії (вчителька Ганна Марківна) я повинен був екстрено попроситися в туалет і, при виході з класу, спіткнутися й упасти. За нашими при­пущеннями, Ганна Марківна зобов’язана була підбігти та надати мені допомогу. І поки вона мене рятуватиме, «камчатка» викрадає зошит. Перед уроком гео­метрії змовники пересіли на пер­ші парти та приготувалися.
Відчувши недобре, Ганна Мар­ківна не випускала класного жур­налу з рук. Перед кінцем уроку, схопившись за живіт і скорчившись від «болю», я попросився вийти. Безжальна Ганна Мар­ківна навіть не подивилася на ме­не. Тоді я встав і демонстративно попрямував до виходу. Не доходячи двох кроків до дверей, «спіткнувся» і впав. Ганна Марківна зі зловтіхою буркнула «так тобі й треба» і, розкривши журнал, почала писати чергове зауваження. Пролунав дзвінок про закінчення уроку. Ми обступили Ганну Марківну та хтось «із наших» шпигнув її величезним дерев’яним циркулем у бік. Во­на зойкнула і, схопившись за хво­ре місце, випустила журнал. Зошит миттю вирвали з класного журналу. Через декілька хвилин він лежав на дні дворового туалету.
Але найцікавіше в цій історії сталося пізніше. Ганна Марків­-на підняла дикий крик: «бандити», «хулігани», «мішігіни» і ще якісь слова по-єврейськи. З’явив­ся директор, класний керівник, учителі. Директор заявив, що ніхто з класу не вийде, поки не будуть названі організатори і не буде повернуто зошит. Клас мовчав. Через деякий час дівчат відпустили, потім випустили відмінників і піонерів-передовиків. Залишилося 6-7 учнів. Пізній вечір. Нас завели до кабінету директора й оголосили, що якщо до ранку не буде зошита, то в третій школі нам більше не вчитися. Похнюпивши голови, ми вийшли зі школи. Що робити?
На вулиці темінь, мороз, холодно. Увійшли в туалет, а там ще темніше – жодна лампочка не світить. У когось знайшлися сірники, і ми стали палити папір. Пробували дістати зошит дротом. Нічого не виходило, оскільки він примерз. Врятувало те, що в кочегарці працював родич одного з штрафників. Він зглянувся і, розібравши дощаний настил, спустився по драбині на дно та дістав зошит. При цьому моторошно матюкався. Зошит виглядав неестетично – мокрий і смердючий. Як могли, ми на­магалися надати йому пристойного вигляду – сушили, гладили праскою, обприскували одеколоном. До початку занять зошит був в учительській. Думаю, що практичної користі він принести не міг, оскільки розібрати написане не змогли б навіть криміналісти. У підсумку, головний «злочинець», здається, Лотоцький, був умовно виключений на місяць, а іншим поставили річне «незадовільно» з поведінки з найкатегоричнішими попередженнями.
Можна багато розповідати про всілякі витівки, про нестримні фантазії та вигадки підлітків. Так завжди було та буде, поки будуть школи, шкільні заняття, а хлопчакам буде по 10-14 років. Адже дитячу й підліткову енергію дуже важко та складно утримати в обмежених рамках.
Крім пустощів, моє шкільне життя було заповнене багатьма хорошими й цікавими заняттями. Найголовніше – я набирав­ся знань і першого життєвого до­свіду. Мені дуже подобалося роз­глядати географічний атлас і гло­бус, представляти, як живуть лю­ди в тій чи іншій точці землі. Цьому сприяли пригодницькі кни­ги Майна Ріда, Жуля Верна, Едгара По, Даніеля Дефо та інших. У мріях я зазнавав аварії кораб­ля та жив на безлюдному острові разом із Робінзоном Крузо, з Жаком Паганелем й іншими мандрівниками шукав капітана Гранта, переживав неймовірні пригоди та бився за справедливість в одних лавах із героями Жуля Верна, Майна Ріда, Джека Лондона. Я жваво уявляв собі пампаси й савани, джунглі й пус­телі, морські простори та коралові атоли. Придумав для себе гру – вичитавши випадкову географічну назву, по пам’яті знаходив її на географічній карті й описував. У багатьох випадках мені це вдавалося.
Інтерес до географії підштовхнув до філателії. Цьому сприяло і те, що колекціонування, як епідемія, охопило в нашому класі всіх поголовно. Чого тільки не збирали. І фантики (в основному дівчата), і сірникові етикетки, і поштові листівки. У дівчаток у моді були рукотворні альбоми, куди подруги писали вірші та побажання. Але збирання марок, безумовно, було вищим класом, свого роду аристократизмом. Ду­же скоро у мене зібралося досить багато найрізноманітніших марок. Я їх купував у кіосках, обмінювався з колекціонерами, лазив по горищах будинків і в родичів у пошуках старих конвертів. Збирав усе підряд. Пристрасть до колекціонування марок у мене збереглася на багато років. Навіть під час війни в Авст­рії, 1945 року, я активно займався їх пошуками. Коли підростав син Ігорьок, я подарував йому свою колекцію, проте запалити в ньому інтерес до колекціонування не зміг.
Крім збирання марок, я звик до читання. Особливо захоплювала мене пригодницька література. Якщо книга заворожувала, то міг читати її, не перериваючись, поки не добирався до завершальної сторінки. Часто читав при гасовій лампі – електрики тоді ні на хуторі, ні на Підзамчі не було.
У четвертому класі мене разом з усім класом прийняли в піонери, пов’язали шовковий червоний галстук із металевою застібкою, а на голову наділи іспанську пілотку з китичкою, що висить. Я дуже пишався, що є піонером і на мені такий шикарний наряд. Почалося шикуван­-ня, лінійки, віддача салютів «Будь готовий!», «Завжди готовий!». Уже не пам’ятаю, яке су­спільне навантаження поклали на мене, але те, як із нас готували атлетів, запам’ятав добре.
Наш фізкультурник відібрав десяток найміцніших учнів і став майструвати з нас піраміди, готуючи до виступу в день якогось революційного свята. Під час тре­нувань усе виходило. Ми жваво піднімалися один на одного і не менш жваво перебудовувалися та стрибали. Відпрацювали декілька композицій. Найбільше вражала така: маленький Давид Коєн на вершині чотириярусної піраміди з червоним прапором у руках.
У день свята, після урочистої частини, почалися декламації, виступи хору, танцюристів і фізкультурників. Зал затемнений і переповнений, сцена яскраво освітлена. Перших дві пірамід­ки ми, під акомпанемент баяна, спорудили легко й швидко. Залишилася найскладніша, чотириярусна. Ми, одягнені в бузкові майки, сині труси та м’які гумові тапочки, стали підійматися один на одного. Я зафіксував свою стійку в другому ряду і підставив плече для третього ярусу. Під бравурний туш того ж баяна Давид зметнув прапор угору.
І раптом піді мною зникла опо­ра – піраміда захиталася і розвалилася. Всі ми дружно впали, утворивши «купу малу». Замість оплесків, після деякого замішання, в залі пролунав сміх і свист. Виявляється, похитнув­ся і не втримав рівноваги учень старшого класу, найбільший і найсильніший із нас. Я пережив почуття моторошної ганьби. Відтоді дуже довго, як вогню, боявся сцени.
У міру того, як я дорослішав і самостверджувався в шкільному середовищі, як знайомився з Кам’янцем і його околицями, як заслухувався розповідями шкільного історика про славні подвиги захисників міста при відбитті татарських набігів, про козаків Хмельницького й уланів Володиєвського, про підземні ходи та зариті скарби, в мені, ще неусвідомлено й безсистемно, зароджувалася й набирала силу любов до рідного міста, до його унікальних пам’яток, до його героїчної історії, зробивши мене на все життя його щирим і відданим патріотом. І те, що все моє свідоме життя пройшло далеко від рідного міста, жодним чином не зменшило моє духовне споріднення з ним.
Гордієнко. Фото 1934-1935 роківКам’янець – прикордонне міс­то. До польського та румунського кордонів не більше ніж 15-20 кі­лометрів, тому військові на кожному кроці. Велика частина Поль­ських фільварків – це казарми, конюшні, гаражі, танкодроми, військові склади. Прямуючи до школи та назад, я щодня проходив ніби крізь військовий стрій. Починаючи від в’язниці та закінчуючи Пушкінською вулицею, праворуч і ліворуч від дороги щось гуло, ревло, повітря було наповнене різноголосим гавкотом прикордонних собак (у двоповерховій будівлі була прикордонна школа), іржанням коней, гучними стройовими командами. Дуже часто, на віддалі, щось вибухало та бухало-ухало так, що земля здригалася. Тому для мене людина у формі була не тільки звичним об’єктом, а й предметом для мрій. Мені хотілося швидше вирости, надіти форму та стати таким же сильним і красивим.
У цей час мамина сестра Антоніна була вже цілком дозрі­лою панянкою, досить симпатичною. У зв’язку з тим, що на хуторі з’явилася наречена, все частіше й частіше тут стали з’являтися військові. Один із них, Олександр Павлович Водинсь­кий, незабаром став її чоловіком. Серед цих військових були знайомі мами та вітчима Георгія Леонідовича. Мені запам’ятав­ся інтелігентний військовий Гордієнко з фотоапаратом, завдя­-ки якому збереглося багато знім­ків тих років, а також майор Некрасов, заарештований незабаром, як «ворог народу». Коли вони приїздили на хутір, то бувало дуже весело. Накривався святковий стіл, влаштовувалися різні ігри, співали, веселилися та фотографувалися.

(Далі буде)