Четвер, 28 Березня 2024 р.
20 Березня 2020

ЕПІДЕМІЇ І КАМ’ЯНЕЦЬ

Декілька століть тому епі­демії хвороб, які залишали по собі тисячі жертв, були справжньою бідою Поділля. Народ називав їх «мором», «заразою» або просто «повіт­рям». Так, повітря, завдяки котрому ми живемо, тоді було синонімом захворювань настільки страшних, що смертельних. У середньовічній пісні про святого Флоріана спі­валося:

«Повітря собі літає –
й багатьом життя відбирає.
Руські краї ним палають,
Сусідів застерігають».

Відомий краєзнавець межі ХІХ-ХХ століть, доктор Антоній Ролле підрахував, що в період із 1467 по 1813 рр. Кам’янець страждав від епідемій декілька десятків ра­зів. Лише у XVIII ст. подільська столиця пережила кілька вели­ких епідемій.
Заразу, чи, якщо хочете, «за­разу», найчастіше привозили до Кам’янця купці зі Сходу або солдати російської, шведської або турецької армій. Імунітет, анти­тіла? Ні, середньовічні епідемії про таке не чули: хвороби часто повертали в ті самі місцевості по другому чи навіть третьому ко­лу. Посполиті могли захистити себе від епідемії лише в один спосіб – тікаючи з рідних домі­вок у за­ражених селах та містах у глухі ліси чи на далекі луки. А коли поверталися додому, часто все ж заражалися мором – і сумна історія починалася спочатку.
І якщо в селах «повітря» лютувало не дуже сильно, міста з їхніми крам­ницями, міграцією населення та скупченнями людей були в значно гіршій ситуації.
У розпал епідемій у містах вводилися заборони для в’їзду гандлярам із заражених місцевостей. «Червоний код небез­пеки» 300 років тому влада Ка­м’янця вмикала у разі, коли декілька кам’янецьких садиб були охоплені хворобою. Цього цілком вистачало для впровадження карантину і за­борони чужинцям в’їжджати в місто. Для цього на Польській та Руській брамах ставили охоронців, до подільської столиці запрошува­ли додатково лікарів, а будинки, де жили нещасні хворі, ізолювали. Для цього іноді комендант фортеці використовував сили замкового гарнізону. Інколи доводилося тримати ізольовани­-ми цілі квартали або вулиці. Та­-кі засоби були дієвими: декіль­-ка разів епідемії мору в місті бу­ли подолані без великих жертв.
У час карантинів місто завмирало, а люди, позбавлені доходу від торгівлі, зубожіли. Карантини часто супроводжу­валися голодом. Але бунт проти військових законів був собі дорожчим. 1730 р. кам’янчани написали скаргу на тодішнього коменданта фортеці Флоріана Шиллінга через те, що він за­боронив на час «повітря» в місті діяльність міського суду та сей­мика передсеймового (щось на кшталт ради районних депутатів того часу).
1719 р. зараза в місто примандрувала зі степової части­ни України. Епідемія спочатку охопила Жванець – місто-порт на кордоні з Туреччиною. Там із «повітрям» боролися радикально: заражені будинки просто спалювали. Народ сподівав­ся, що з початком зимових хо­лодів епідемія піде на спад. Та не пощастило: мор дійшов до Кам’янця. Міська шляхта на зібранні 21 вересня 1719 р. в уні­сон молила вищі сили про позбавлення міста від епідемії та зібрала на нагальні потреби 1000 злотих. Нагальними потребами перед страшною хворобою були визнані меси в усіх храмах міста. На це й пішли гроші. На якийсь час навіть здалося, що молебні допомогли: кількість хворих зменшилася. Та хвороба заатакувала знову. І не лише місто – все Поділля.
23 лютого 1720 р. рукописна кам’янецька газета повідомляла, що «цього тижня вісім сіл, у тому числі Могилів, були «заповітрені». З цих сіл два знаходяться неподалік від Жванця. В Хотині від «повітря» полягло 5000 тур­ків і по селах незмірно люду».
У міс­ті з приходом весни з’явилися нові вогнища захворювання – поблизу Польської брами. Всім жителям тієї дільниці (тоді їх було небагато) наказали перебратися з домівок на сусіднє поле. Повертатися додому мож­на було, лише відбувши цей карантин, щоб хвороба не атакувала знову. Кожні три дні солдати проводили рейди всіма дільницями міста і сусідніх фільварків. Наприкінці червня епідемію визнали як таку, яку подолали, і в місті знову запрацювала єзуїтська школа, закрита до того на карантин. Хвороба ще декілька разів нагадувала про себе в лис­топаді 1720 р., але її спалахи були вже далеко від Кам’янця.
Новий небезпечний подарунок із Запорізької Січі з’явився у липні 1721 р. і знекровив місто серйозно. Під час того мору померли всі вікарії кафедрально­-го костелу, котрі рятували хворих. І знову з епідемією боролися молитвами – цього разу з ініціативи римо-католицького єпископа Стефана Рупневського. Та хвороба не здавалася. Новий її виток почався в травні 1722 р., коли епідемія охопила не лише Поділля, а й Галичину.
1730 р. «повітря» лютувало в Хотині, скосивши там кожне десяте життя. Інфекціям човни та мости не потрібні, тож невдовзі епідемія перебралася на наш берег Дністра, знову в бідолашний Жванець. У місті відразу задумалися про превентивні заходи – і вони подіяли: того року мор Ка­м’янець не зачепив.

І ЗНОВУ НОВА ЗАРАЗА

Затишшя тривало лише три роки. З Туреччини через Немирів, Вінницю та Могилів на Поділ­ля знову прийшла смерть. У міс­ті видали наказ не пропускати через Кам’янець на Краків жодного купця, котрий їхав із того керунку.
29 серпня 1738 р. почалася нова епідемія. Відомий хронікер XVIII ст., вірменин за походженням Садок Баронч писав, що «…і сусідні села всі заразилися. Вимерло люду багато як з духовного по монастирях, так і світського. Вірмен теж біля ста людей померло, через що народ був наляканий». Львівські газети писали, що в Кам’янці тоді померли 1500 мешканців. Велику смертність підтверджують і метричні записи про поховання в тодішніх кам’янецьких храмах. Хоча на той час уже існувало розуміння небезпеки поховань поблизу святинь (та що там розуміння, була навіть заборона на такі поховання), родини померлих кам’янецьких багатіїв знаходили вічний спосіб забо­рону обминути. Так, хабар, безумовно. Та бідняків ховали за міськими стінами.
Багато хто з містян втік із Ка­м’янця, рятуючись від страшної хвороби. Перед втечею багато хто здавав свої родинні ціннос­ті на зберігання до храмів своєї конфесії. Якщо потім когось із втікачів наздоганяла за містом хвороба, за його коштовний спадок тривали довгі судові про­цеси. Якщо ж спадкоємців не було, речі продавали з торгів, а отримані гроші йшли до міської скарбниці. Ті ж, хто залишився в місті, потерпали від голоду. Рятуючи їх, смоленський сотник Гедімін привіз сюди солоне м’ясо, горілку та інший провіант. За це місто мало йому пізніше відшкодувати 600 злотих.
Рятуючись від зарази, римо-­католицький єпископ Франці­-шек Кобельський навіть переніс богослужіння з кафедрального Петропавлівського костелу в сусідні Зіньківці. Будинки, в котрих померли всі мешканці, оплом­бовували. Слідкувати, щоб їх не грабували, мали міська влада та фортечний гарнізон. Хвороба лютувала
до кінця січня 1739 р.
Епідемія 1748 р. почалася з румунських Ясс та Бендер на Дністрі. В Кам’янці встигли підготуватися ще до спалаху: весь рух суден по річці був заборонений. Береженого Бог береже – і кам’янецька влада ще рік пильно слідкувала за ситуацією. Цеху різників тоді було наказано не забивати худобу, перш ніж спеціалісти-ревізори не переконаються, що тварини не хворі.
Епідемія 1756 р. була масштабною і страшною. Бідувала вся Україна, а спалах у Кам’янці почався навесні в будинку, який належав кам’янецьким єзуїтам. Та вже в квітні хвороба відступила. Місто врятувалося, бо всі будинки із заразою було наказано спалити. Високий рівень тривожності в міщан підтримували новини з Хотина, де щоденно
помирали 20-30 людей.
Наступна небезпечна ситуація була 1759 р. Тоді місто спорядило делегацію, котра мала дослідити ситуацію за кам’янецькими мурами. Так само було зроблено і 1762 р., коли в міс­ті дізналися, що в селах Слобідка та Куча люди мруть від хвороби. Комендант фортеці, війсь­ковий інженер Христіан Дальке наказав посилити варту на всіх міських брамах. Так само вчинив 1765 р. комендант Міхал Кучинський, а ще відправив до Верхняківців (нині це Борщівський район Тернопільщини) декілька фельдшерів. Не менш обережною була влада міста і наступного року, коли зараза знову гуляла Хотином і Жванцем.

НАЙСТРАШНІША ЕПІДЕМІЯ XVIII СТОЛІТТЯ

Та найбільша біда була по­переду. Епідемію 1769-1771 рр. задушити в зародку не вдалося. Хвороба прибула сюди з Вала­хїї на чоботах російських вояків князя Петра Румянцева вже влітку 1770 р. (Щоправда, в одній із варшавських газет за 8 червня 1769 р. пишеться: «У Кам’янці багато помирають, особливо гарнізонні. Вже не можуть тіла помістити на цвинтарі, тож у поле вивозять»). Тодішні джерела плутаються. Де­які повідомляють, що від «повітря» померла майже половина мешканців міста та околиць – близько 30 тисяч осіб. Інші наводять цифру 1805 жертв (149 із них були солдатами). Загалом тоді на Поділлі та Волині померли близько 200 тисяч людей.
Тодішній король Польщі Станіслав Август Понятовський зібрав консиліум лікарів. Було створено протиепідеміологічні інструкції, котрі направили в тому числі й коменданту кам’янецької фортеці Яну де Вітте.
Від зарази місто намагалися рятувати, оточивши його щільним кордоном із солдатів. Ах, яка гірка іронія: саме військові й принесли епідемію в подільську столицю. Після того, як багато хто з вояків заразився, Ян де Вітте віддав наказ відступити солдатам у поле, а у фортеці залишити лише 154 людини під командою полковника Раймунда Бернавського. Сам де Вітте залишався в місті й слідкував за розселенням здорових містян у навколишні фільварки. Хворих тоді згромадили у спеціальному місці біля лісу, залишивши їм провіант. Резервацію оточили військовим кордоном. Після цього Ян де Вітте і сам перебрався зі стражденного міста на Тата­риська, тоді окреме село. Його накази виконували погано: солдати дуже боялися заразитися і часто дезертирували. Комендант намагався зберегти гарну міну при поганій грі й відправляв депеші, що гарнізон його уникнув біди і є здоровим. Епідемія тим часом поширювалася. У міс­ті бракувало лікарів. На прохання коменданта в місто прибув хірург Ян Меєр.
Усі профілактичні засоби виявилися марними: повз місто знову промарширували російські війська, поширюючи нову хвилю епідемії. Навіть пошта, яка прибувала в місто та відсилалася з нього, проходила са­нітарну обробку: її обкурювали димом. Тим, хто залишився в місті, видавали за спеціальни­-ми квотами харчування: крупи, солонину і – знову – горілку. Та частина запасів, призначених для містян, була розпродана, а гроші зникли. Магістрат мав розібратися в ситуації, та невідомо, чи йому це вдалося. Зате вдалося обкласти хворих ще одним податком – проте це була звична міська практика тих часів. На час джуми в місті закри­-ли суди, школи, заборонили цехові зібрання. А для жертв епідемії влаштували окремі цвинтарі. Впоратися з бідою цього разу допоміг зимовий мороз. Із другої половини січня 1771 р. міські інституції запрацювали знову.

Підготувала Ірина ПУСТИННІКОВА
за матеріалами Ренати КРУЛЬ-МАЗУР.
Фото – з інтернету