ЯК УШПИТАЛЮВАЛИ В КАМ’ЯНЦІ КОЛИСЬ
Як потерпав Кам’янець від епідемій 250 років тому, ми вже розповідали в попередніх числах «Подолянина». Тепер поговоримо про інший аспект тієї ж проблеми – про лікарні та лікарів.
КОЖНІЙ ГРОМАДІ – ПО ШПИТАЛЮ
Де хвороби, там потрібні медичні заклади.
У XVII ст., в дотурецький (тобто до 1672 р.) період, у нашому місті вже було три шпиталі. Шпиталь святого Лазаря виник якраз незадовго до османської навали, а ще були вірменський шпиталь (про нього є відомості з 1614 р.) та заклад при костелі св.Катерини. Останній був чи не найдавнішим: діяв з другої половини XVI ст.
Вірменська лічниця утримувалася за рахунок податків, котрі купці-вірмени сплачували до міської скарбниці. Шпиталь пережив турецьке ярмо – і в XVIII ст. діяв при костелі вірменського святого Григорія Просвітителя. Нині це квартали біля Миколаївської церкви Московського патріархату, пров.Миколаївський. 6. Ліки сюди купці привозили зі східних країн. Опікувалися лікарнею члени братства, яке діяло при храмі. Та вже за декілька десятиліть де й поділася та слава: зменшувалася вірменська громада міста, гіршав і стан закладу.
НАЙКРАЩИЙ НА ВСЕ ПОДІЛЛЯ…
Шпиталь св.Лазаря у XVII ст. вважався найкращим серед міських – і за обладнанням, і за задбаністю. Здавалося б, невелика конкурен-ція – кращий із двох. Та його вважали найкращим і на всьому Поділлі. А це вже серйозніша заявка. Ще б пак: на потреби лічниці йшли кошти з двох сіл – Рачинці та Голозубинці (нині це Дунаєвецький район). Головним завданням шпиталю в той час був догляд і лікування хворих та покалічених солдатів із кам’янецького гарнізону.
Заклад був фактично лікарняним мінімістечком (збудований із дерева шпиталь, мурована каплиця св.Лазаря та комплекс будинків деканату) і розташовувався між вулицями Татарською, Троїцькою, римо-католицьким кафедральним костелом св.Апостолів Петра та Павла й північною частиною польського ринку. Сьогодні на цьому терені розміщена райрада, сквер та дивного вигляду готель. 1741 року заклад відвідав римо-католицький кам’янецький єпископ Вацлав Сераковський. Він залишив далеко не оптимістичний опис комплексу: з п’яти споруд придатною для функціонування була лише одна.
Надія на місцевих спонсорів була майже ілюзорною. Але шпиталю часом надходили пожертви від вірменської діаспори, котру розкидало по різних куточках Європи. Так, 1791 року декан вірменського костелу св.Григорія Просвітителя в компанії з радником Ігнатієм Декаприлевичем та міщанином Григорієм Мисировичем уповажнили ще одного міщанина, Ігнатія Манугевича, до отримання у Варшаві 300 червоних злотих, які на шпиталь св.Лазаря пожертвував канонік варшавського колегіального костелу та королівський капелан Муратович.
У деканаті при шпиталі св.Лазаря була резиденція декана. Ні, з вищими навчальними закладами ця посада тоді жодного зв’язку не мала. Деканат у протестантів, римо- та греко-католиків – це адміністративний округ у складі єпархії чи дієцезії. Православні мають відповідний термін – благочиння. Декан, відповідно, керував римо-католицьким деканатом у Кам’янці. Деканат займав декілька непоганих приміщень на території шпиталю. Найкращу кам’яницю із цих споруд часом здавали в оренду міщанам – кошти були потрібні весь час. «Квартиранти» приносили деканату 36 злотих щороку. Це не рахуючи грошей, котрі надходили з оренди млинів і ставків у Голозубинцях та Рачинцях.
А оренда була чимала – до 4000 злотих на рік.
А ще були гроші за користування полями, а ще чиншові (чиншова шляхта, так звані однодвірці, були верствою вільних селян, котрі платили чинш за користування панськими чи державними землями). Сам же декан із гучним прізвищем Оранський жив за рахунок доходів із землі, яка здавалася убогим верствам населення.
…ТА ІНШІ СХОЖІ ЗАКЛАДИ
Коли закотилася зірка шпиталю св.Лазаря, настав час шпиталю при костелі св.Катерини. Документи того часу також називають його притулком. Дерев’яне приміщення складалося з чотирьох кімнат, у кожній з яких містилося по два ліжка. Дві «палати» були чоловічими, інші дві – жіночими. Крім того, візитація 1741 р. описує, що в приміщенні були лави, кухонна та пекарська печі, шафи та полиці. Шпиталь володів половиною села Милівці (нині знаходиться у Чортківському районі Тернопільської області). Шпиталю велося незле. А от костелу, при котрому він діяв, аж так не пощастило. 1814 року тодішній кам’янецький єпископ Францішек Мацкевич наказав розібрати вітхий від старості храм, і на його місці почали зводити новий шпитальний корпус.
Греко-католики (читай – українці) міста з 1780-х рр. могли скористатися послугами шпиталю св.Івана при храмі, котрий тодішні документи називають «руською церквою». Ймовірно, йдеться про храм Івана Предтечі, чиї фундаменти нині знаходяться за приміщенням Картинної галереї у Старому місті. Це не перша лікарня для українців у місті: ще у 1609 р. вірменський єпископ Міхно згадував про те, що при русинських храмах Кам’янця є шпиталі.
Столиця Поділля довгий час не могла похвалитися висококваліфікованими медичними кадрами. Крім монахинь, які опікувалися хворими, Кам’янець мав хіба декілька цирульни-ків, котрі при потребі перекваліфіковувалися на хірургів.
НЕВБОГИМ ТУТ НЕ МІСЦЕ
Місто допомагало своїм лікарням, як могло. Надавало, наприклад, їм товари, конфісковані у злочинців чи ремісників, котрі незаконно продавали свої вироби в обхід цехів. За розпорядженням магістрату з 1736 р. половина м’яса, яке конфісковувалося при незаконних оборудках, відправлялася на потреби шпиталів. У XVII ст. на шпиталі традиційно жертвували частину свого доходу жебраки, та через сто років така практика вже майже відійшла в минуле. (Професійний цех жебраків діяв у Сатанові, звідки влітку старці розбрідалися по всьому Поділлю, повертаючись над Збруч у холодну пору).
Коли іноді королівська влада зверталася до кам’янецького магістрату з проханням надати інформацію про джерела фінансування міських лікарень (так сталося, наприклад, у березні 1790 р.), місто переводило стрілки на клір: мовляв, шпиталі – при храмах, тож усі свої питання і скеровуйте до церковників.
Із військовими цей номер не проходив. Тому 15 липня 1791 р. місто відзвітувало цивільно-військовій комісії, що, згідно з її розпорядженням, три будинки в Кам’янці були перероблені під лазарети, а ще один побудували біля військових казарм. Наступної зими точилася холодна бюрократична війна з питання, хто ж мусить поставляти дрова в лазарети – місто чи уряд. Із 1780-х років фортечний гарнізон уже мав власний лазарет.
І шпиталі, і лазарети того часу ніяк не могли впоратися з потоком хворих під час епідемій. Документи епохи не згадують жоден тимчасовий заклад, який би опікувався виключно жертвами пошестей, тож, імовірно, хворі зверталися по допомогу саме у звичайні шпиталі. А от тимчасові споруди аптек («провізоричні шопи») під час морів таки з’являлися.
У часи епідемії шпиталі передусім брали до себе убогих мешканців міста. Інші мусили сидіти вдома – на самоізоляції, як ми сьогодні б сказали. І навіть поза джумою в такі богодільні при храмах потрапити могли не всі. Скажімо, сестри-домініканки могли заопікуватися лише сімома пацієнтами. Ті ж, щоб потрапити на шпитальне ліжко, мали довести, що вони шляхетського походження, сироти, вбогі плюс або немолодого віку, або каліки чи мають невиліковне захворювання. У закладах при храмах часто зупинялися не лише хворі, а й прочани під час подорожей (наприклад, на шляху до Єрусалиму).
Перша міська лікарня, не прив’язана до жодного храму, виникла в Кам’янці 1802 року стараннями Яна Філіпа Фоккельмана, колишнього гарнізонного лікаря та аптекаря. Так почалася нова сторінка в історії кам’янецької медицини.
Ірина ПУСТИННІКОВА.