Понеділок, 28 Вересня 2020 р.
10 Липня 2020

ВСТУПНИЙ ЕКЗАМЕН БУВ ПОЧАТКОМ

Спогади переносять мене далеко в минуле, яке майже зримо повстає нині переді мною, бо найсуттєвіші спомини пам’ять зберігає аж до кінця нашого свідомого перебування у цьому земному, лише єдиному світі.

Галина КраєвськаПриємно теплим, радісним і сяючим літнім днем я стояв у черзі на складання іспиту з російської мови і літератури. Хвилювання холодним тремтінням перекочувалося у стиснених грудях. Нарешті я опинився за столом навпроти екзаменатора. На мене лагідним поглядом дивилися очі жінки, яку я бачив уперше. Не знав я тоді, не міг у ті хвилини передбачити, що погляд цей залишиться при мені на довгі роки.
Перед нами лежав кинутий мені моєю долею екзаменаційний білет, згідно з яким я мав охарактеризувати роман Льва Толстого «Война и мир». Мені здавалося, що довготривале вислуховування відповідей абітурієнтів мало би викликати у членів комісії певну байдужість до того, що відбувається у цей момент. Але в моє­му випадкові все було навпаки. Як у мене, так і у жінки, що, усміхаючись, дивилася мені у вічі все тим же поглядом, моя розповідь викликала жвавий інтерес.
Отже, пора сказати, що вступний екзамен до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту в мене приймала Галина Мефодіївна Краєвська. Пізніше я довідався, що й твір за п’єсою Олексія Горького «На дне», який мені довелося писати на іспиті з того ж таки предмету, перевіряла теж вона.
Таким чином, період від вступного екзамену до випускного був заповнений присутністю незабутньої людини, покликання якої полягало не тільки у виголошен­ні лекцій із-за науково урочистої кафед­ри. Адже поза тим немало часу вона проводила зі студентами, займаючись речами, які ніколи ніким не оплачувалися. Крім окремого курсу російської літератури, вона вела драматичну студію, підтримувала й навчала поетів-початківців. Галина Краєвська володіла тонким естетичним чуттям, особливо чуттям поезії, сприймала її з надзвичайною проник­ливістю, бачила в ній неабияку приваб­ливість, духовну глибину. І це даровано не кожному. А її драматична студія дала духовну путівку в життя не одному її від­відувачеві. Дехто з них підіймався навіть вище планки самодіяльного мистецтва, виходячи на рівень кіноакторів.
Сталося так, що найближчими до неї студентами було нас троє: Олег Лисенко, Борис Тресер і я. Можливо, тому, що на філологічному факультеті навчалися зде­більшого дівчата. Ми часто бували у неї вдома. Ще в той час жила її мама. Кіль­ко­ма роками пізніше ми довідалися, що мама Галини Мефодіївни була двоюрідною сестрою дружини Петра Болбочана, ві­домого військового діяча армії Української Народної Республіки. Цікаво було послухати з уст безпосереднього свідка тих часів про стосунки, які панували в уряді нової української держави.
Нас приваблювала привітна атмосфера її квартири, незвичайна ерудиція гос­подині, яка вражала нас незрівнянною обіз­наністю з літературою. Філологами, а може, якоюсь мірою акторами, ми зали­шались усе життя. А життя йшло далі своїм нестримним безкомпромісним шляхом. Колишніх друзів доля розлучила на мить, а потім на роки, а потім і назавжди.
З Галиною Мефодіївною я залишився один. Наші стосунки на рівні викладача і студента переросли в дружбу. Іноді мені здавалося, що це було навіть вище дружби, що вона була не то моєю старшою сестрою, не то прихильною тіткою. Я став постійно бувати в неї. Ми розмовляли, ділилися враженнями, читали вірші, розглядали різні питання науки, якій ми присвятили себе. Вона дуже хотіла, щоби я працював в інституті, та вплив певних недоброзичливців, що займали посади, завадив здійсненню наших намірів.
Якось вона сказала мені: «Едуарде Костянтиновичу, а чому це ми спілкуємось не рідною мовою, ми ж українці».
І рідна мова ще більше зблизила нас. Пам’ятаю, з яким ентузіазмом вона зустріла проголошення самостійної України. З того часу ми стали політиками. Розмови на політичні теми займали все більше часу. Для своєї вже вільної країни хотілося зробити більше і більше. В інституті Галина Мефодіївна перейшла на безплатне читання курсу історії зарубіжної та української культури. Але це тривало недовго. Роки диктували свої правила, й сперечатися з ними було неможливо. Роботу довелося залишити.
Зовні на моїх очах відбувалися зміни, яких годі було уникнути. Невблаганний час робив іншими її очі, погляд. Вона час­тіше й частіше скаржилася на своє здоров’я. На столі з’явилися флакончики з ліками, коробочки з пігулками. Нерідко в кімнаті я заставав лікаря, коли він виписував рецепт і заглядав у руки хворої жінки, чи, бува, не підкине вона щось зі своїх збережень. Я не міг нічим допомогти, хіба що ходив до крамниці по продукти, за якими вона мене несміливо посилала і при цьому ніяково вибачалась.
Може, раз на місяць, а може, й частіше до неї із Хмельницького приїздила Галина Гірник, дружина відомого поета Павла Гірника, лауреата Шевченківської премії, з покійною матір’ю якого Краєвську зв’язувала давня дружба. Обидві були переповнені взаємною повагою одна до одної, обидві ставилися одна до одної з почуттям сердечності та доброти. Коли ж настав критичний момент, Галина прибула до Кам’янця на довший період. Одного разу вночі перед світанком вона зателефонувала до мене і повідомила: Галини Мефодіївни вже немає.
Нам довелося зайнятися похороном і всіма процедурами, які в таких ситуа­ціях передбачені. Все було організовано як слід. Залишилися лише горбик землі і пам’ять про дорогу для нас людину. Особисто для мене це була втрата ні з чим незрівнянна і, крім того, втрата того спілкування, яке вже неможливо було пізніше знайти.
Я знову і знову згадую той часовий відтинок від вступного іспиту до моменту прощання. Нас залишила людина, яка всю себе віддала служінню людям, справі навчання і виховання молодого покоління, в якому бачила продовження свого життя.

Едуард КРИЛОВ, Кам’янець-Подільський.