ГАВРИЛІВЦІ. Псаломщик Александрович

Ми в номерах газети від 12, 19 і 26 червня та 10 липня почали розповідати про село Гаврилівці, розташоване між містом Кам’янцем-Подільським і містечком, а нині знову селом Жванцем. Сьогодні продовжимо нашу розповідь і, скориставшись матеріалами Державного архіву Хмельницької області та публікаціями «Подільських єпархіальних відомостей», розповімо детальніше про одного з псаломщиків Миколаївської церкви в Гаврилівцях.

ХТО ТАКИЙ ПСАЛОМЩИК?

Крім священника, який був настоятелем храму, в церкві обов’язково ще діяв його помічник – псаломщик. Енциклопедичний словник, видавцями якого були Фрідріх Брокгауз й Ілля Єфрон, писав 1898 року, що псаломщик – це звання церковника, затверджене російським синодом 16 лютого 1885 року. Всі дати тут і далі наведено за старим стилем (юліанським календарем), який був чинним у Російській імперії, складовою частиною якої була Подільська губернія.
Коло обов’язків псаломщика визначено 16 квітня 1869 року журналом присутності у справах православного духовенства. На обов’язок псаломщика, під на­глядом священника і за його розпорядженням, покладено читання та спів під час церковної служби, супровід священника при відвідуванні парафіян для виконання духовних треб і все письмоводство церкви та парафії. Псаломщик вів метричні книги про народження та смерть, книги для запису повінчаних шлюбом, сповідні розписи, клірові відомості з докладним позначенням усіх даних щодо храму, про кількість землі, склад бібліотеки, а також дані про родини всіх членів причту.

ПСАЛОМЩИК АЛЕКСАНДРОВИЧ

У Миколаївській церкві села Гаврилівці псаломщиком майже чотири роки, із 14 січня 1895 року до 5 листопада 1898 року, був Семен (а по-церковному Симеон) Александрович.
Клірові відомості про церкви Кам’янецького повіту за 1887 рік (дані зберігаються у фонді Подільської духовної консисторії Держаного архіву Хмельницької області) повідомляють таке: Симеон Якович Александрович народився 1 вересня 1842 року в селі Наливайківка Балтського повіту Подільської губернії в родині священника. Наливайків­ка – це частина села Бондурова (нині село Бандурове Гайворонського району Кіровоградської області).
«Парафії та церкви Подільсь­кої єпархії» за 1901 рік подають, що село Бондурова розташо­ване на низовині, яке перети­нає річка Яланець. Навесні та восени з цієї річки й боліт, утворених нею, піднімаються шкідливі випари, що викликають різні хвороби. Грунт чорноземний. Село отримало назву, як каже переказ, від імені першого поселенця Бондура, який мав тут хутір. Потім тут оселилися ще два козаки – Наливайко та Гудим, володіння яких ділилися річкою Гнилою. Тому тут утворилися три суміжні поселення: Старо-Бондурова, Наливайківка та Гудимківка. Ці поселення до 1845 року мали особливі церкви та причти й були самостійними. Ось і в церкві села Наливайківка служив священником батько Семена Яків Александрович. Пізніше він був священником у селі Хоньківці Могилівського повіту, де й помер 29 грудня 1863 року, коли сину Семену виповнилося 19 років.

ДО ПСАЛОМЩИКА

Семен Александрович не від­разу став псаломщиком. Після закінчення курсу наук у вищому відділенні Шаргородського духовного повітового училища він вступив у службу в Кам’янці-Подільському до Подільської духовної консисторії 4 листопада 1864 року, тобто, через рік після смерті батька. Через п’ять років, 27 листопада 1869 року, на прохання Семена Александровича його переміщено на службу в Подільське дворянське депутатське зібрання. Як бачимо, він робить не духовну, а світську ка­р’єру. Указом Сенату від 14 лютого 1874 року за №631 Семена Яковича проведено в губернсь­кі секретарі зі старшинством з 4 листопада 1871 року (тобто, рівно через сім років від початку служби).
Губернський секретар – це чин 12-го класу у цивільній службі Російської імперії. Всіх класів було 14, найвищий – перший. Відзнаки свого чину губернські секретарі носили на петлицях (поздовжніх чи поперечних погонах) з одним просвітом, де було розміщено по дві зірочки. Також на петлицях та погонах розміщувалися арматура (емблема) відомства, до якого належав чиновник.
Згідно із резолюцією Подільського губернатора від 13 листопада 1880 року Семена Александ­ровича переміщено на службу в штат канцелярії Подільського губернського правління, його відряджено для занять у розпорядження Балтського поліцмейс­тера. За резолюцією того ж гу­бе­рнатора, що відбулася 22 трав­ня 1882 року, відповідно до прохання, Семена Яковича звільнено від служби, про що видано йому з Подільського губернського правління атестат від 19 червня 1882 року за № 3191. Подільським губернатором тоді був дійсний статський радник Леонід Олександрович Милорадович.

ДУХОВНА КАР’ЄРА

Щось не заладилось зі світською кар’єрою, тож Семен Якович повернувся на духовну стезю. Правда, невідомо, що він робив аж чотири роки (з 1882 до 1886).
6 жовтня 1886 року преосвященний Анатолій (у миру Олександр Андрійович Станкевич), єпископ Балтський та вікарій Подільської єпархії, направив відставного колезького секретаря Симеона Александровича псаломщиком у село Струньків Гайсинського повіту (нині це Гайворон – місто районного значення, адміністративний центр Гайворонського району Кіровоградської області України, який утворився внаслідок злиття трьох сільських населених пунктів. Це Гайворон, Струньків і Струньківський Ташлик). Колезький секретар – це в Російській імперії цивільний чин десятого класу в Табелі про ранги. При бездоганній службі він давався через три роки після чину губернського секретаря. Відзнаки свого чину колезькі секретарі носили на петлицях з одним просвітом, де були розміщені вже не дві, а три зірочки.
Менше ніж три місяці був у Струнькові псаломщиком Си­меон Александрович. Напри­кін­ці 1886 року, а саме 29 грудня, переміщено, відповідно до їх­ньо­го прохання, псаломщиків Гайсинського повіту: села Струнь­ко­ва Симеона Александровича та села Поліамполя Саву Остовсь­кого один на місце іншого. Нині Поліамполь – це село Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області.

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Неповний рік служив у По­ліамполі Семен Якович. Далі знову було губернське місто Ка­м’янець-Подільський. 24 жовт­ня 1887 року переміщені, відповідно до прохання, з передмістя Кам’янця-Подільського Руських фільварків псаломщик-диякон Дмитро Шероцький і з Гайсинського повіту села Поліамполя Симеон Александрович один на місце іншого. Скоро дияконом став і Семен Якович. Його у цей сан 31 січня 1888 року висвятив преосвященний Донат (у миру Микола Ілліч Бабинський-Соколов), єпископ Подільський і Брац­лавський. Диякон (від грецького слова «служитель») – так називаються особи, які проходять церковне служіння на першому, ниж­чому ступені священства.
Рік прослужив Симеон Александрович у Покровській церкві Руських фільварків. 18 листопада 1888 року єпископ Подільський і Брацлавський Донат перемістив його, відповідно до прохання, до Предтеченської церкви Кам’янця-Подільського (так званого Старого собору).
Сім років був на службі в губернському місті Симеон Александрович. 17 листопада 1894 року його перемістили з Предтеченської церкви Кам’янця-Подільського на місце псаломщика до Успенської церкви міста Летичева.

У ГАВРИЛІВЦЯХ

14 січня 1895 року диякона Успенської церкви міста Летичева Симеона Александровича переміщено, за розпорядженням єпархіального начальства, на місце першого псаломщика в село Гаврилівці Кам’янецького повіту.
Опис церков Кам’нецького повіту, зроблений 1897 року, зазначає, що псаломщику Мико­лаївської церкви в Гаврилівцях Симеону Александровичу 55 років, що він читає і співає дуже добре, чудової поведінки, має сріб­ну медаль у пам’ять про російського імператора Олександ­ра III.
Той же опис подає склад його сім’ї. Дружина Анна Іванівна має 44 роки. Син Георгій, 13 років, навчається в Кам’янецькому духовному училищі за кошти батька. Крім того, при батькові перебувають дев’ятирічна донька Наталія та п’ятирічний син Євген.
Церковним старостою тоді був 58-річний селянин Тимо­фій Іванович Антощук. Уперше обрано його 13 грудня 1884 року, а 19 ве­ресня 1897 року затверджено на п’ятий трирічний термін. Очевидно, моторний був староста в Гаврилівцях.

СВЯЩЕННИК

Хоч Симеон Александрович і не закінчив Подільської духовної семінарії, а тільки Шаргородське духовне училище, все ж він мав непогану практику псаломщика впродовж 12 років. Тож 5 листопада 1898 року після перебування псаломщиком у Гаврилівцях йому представлено місце священника в селі Антополі Ямпільського повіту. Звичайно, що Семена Яковича піддали випробуванням в екзаменаційній комісії, які він успішно витримав. Нині село Антопіль входить до Томашпільського району Він­ницької області.
13 квітня 1902 року «Подільські єпархіальні відомості» по­відомили, що за ревне виконання пастирських і вчительських обов’яз­ків священника Антополя Симеона Александровича нагороджено набедреником. Той має вигляд тканинного дов­гасто­го прямокутника (плата), в центрі якого зображено хрест. Набедреник носять на довгій стрічці на правому стегні.
Помер священник Симеон Алек­сандрович в Антополі 18 квіт­ня 1904 року на 62-му році життя. На його місце 2 серпня того ж року призначили священника Григорія Порубиновського, який не мав місця.
За указами синоду від 19 і 28 лютого 1905 року, даними на ім’я його преосвященства Парфенія (у миру – Памфіла Андрійовича Левицького), єпископа Подільського і Брацлавського, призначено від скарбниці пенсію вдові священника Хрестовоздвиженської церкви села Антополя Ямпільського повіту Анні Алек­сандрович з неповнолітніми діть­ми Георгієм, Наталією та Євгеном 100 рублів на рік з 18 квітня 1904 року, часу смерті чоловіка, з виданням її з Ямпільського казначейства.

ДОЛЯ ДІТЕЙ

Наталія Александрович училася в 1898-1904 роках у Подільському жіночому училищі духовного відомства в Кам’янці-Подільському (нині тут розміщений коледж харчової промисловості). З кожним роком її успіхи в навчанні були все більшими, а в п’ятому та шостому класах вона зробила справжній ривок.
Ось наочні цифри. 1899 року Наталію Александрович пере­ведено до другого класу, вона закінчила курс на 24-му місці. 1900 року переведено в третій клас, закінчила курс на 26-му місці. 1901 року переведено в четвертий клас, закінчила курс за другим розрядом на 22-му місці. 1902 року переведено в п’ятий клас, закінчила курс за другим розрядом на 21-му місці. 1903 року переведено в шостий клас, закінчила курс за другим розрядом на 15-му місці. 1904 року Наталія Александрович закінчила училище за першим розрядом на 10-му місці. Із 30 вихованок шостого класу 17 зарахова­но до першого розряду, а 13 – до другого. Їм усім видано атестати на звання домашніх учительок.
Згадує її син Григорій Задвор­ний (у спогадах є значні неточності):
«Моя мати, Наталія Семенівна, в дівоцтві Александрович, походила з дворян. Її батько був чиновником у духовному відомстві. Він рано помер, залишивши зовсім без засобів дружину і трьох дітей: старшого Георгія (дядька Жоржа), маму і Євгенія (дядька Женю). Мамі до того часу не виповнилося й восьми років, так що вона батька погано пам’ятає. Бабусі, Ганні Іванівні, довелося виховувати дітей одній, на скромну тоді пенсію за чоловіка.
Утримувати самій усіх дітей бабуся не могла, а тому довелося помістити дядька Жоржа в училище в Києві на казенний рахунок, а маму – в закрите жіноче духовне училище в Кам’янці-Подільському, теж за рахунок держави. Лише меншенький, дядько Женя, залишився при бабусі. Решта приїжджали в сім’ю тільки на канікули.
Мама з ніжністю розповідала мені про бабусю і своїх братів, вона їх всіх дуже любила. Це була дружна сім’я, де кожен дбав насамперед про інших, а лише потім про себе. Любила мама і своє стародавнє місто Кам’янець-Подільський з його непростою історією.
А ось чого терпіти не могла згадувати, так це свій закритий інтернат-училище, де жила на повному пансіоні. Їй на все життя обридла казенно-бездушна, наскрізь брехлива атмосфера, яка панувала там і пригнічувала всякий прояв живої думки та людської гідності.
Найменші спогади про її класних дам, «виховательок», які душили і витравляти, за маминими словами, з вихованок усе чесне і живе, кидало її в дрож.
Віддушиною в цьому її невеселому житті був їхній рідний і небагатий будинок, де вона могла провести літо з матір’ю і братами, в атмосфері любові, взаємної турботи і поваги. Тут можна було відпочити від принижень, а восени – знову на каторгу.
Як же рада була мама, коли вона, нарешті, закінчила це училище і стала самостійною людиною – сільською вчителькою! Отримала місце в школі (здається, в Мурафі), казенну квартиру (кімнату), платню 20 рублів на місяць. Нехай у цій нетопленій кімнаті при школі стояв такий мороз, що панчохи у мами приставали до шкіри і ніяк не віддиралися потім, нехай харчувалася майже одним чаєм, зате вона отримала можливість стати годувальницею всієї родини.
Вона влаштувала дядька Женю, молодшенького, вчитися, допомагала обом братам і незабаром взяла свою маму до себе. Там же на все життя мама нажила ревматизм і відморозила ноги, мучилася через це до самої смерті.
Отже, дівчина стала главою і годувальницею сім’ї, подвижницею вирощування в народі всього найкращого, доброго, цінного, вічного. Мені (звичайно, я не безсторонній) представляється вона в ці роки дуже і дуже симпатичною і милою – сміливою, повною найблагород­ніших надій та ідей, але зовсім не від світу цього стосовно реального життя.
Судячи з розповідей моїх рідних, дядько Жорж був людиною неабиякого розуму та дуже дотепний. Його гумор часто доводив до сліз. Відомо, що його товариші по кімнаті в гуртожитку київського інституту, бувало, виносили дядька Жоржа, разом із ліжком, у коридор, коли вже ставало нестерпно від реготу і був потрібний перепочинок.
Згадуючи все, що знаю про нього, я уявляю собі дядю Жоржа як інтелігентну, дуже благородну та доб­ру, наївну, захоплену наукою і мистецтвом людину. Його любов – народне українське прикладне мис­тецтво. Він один із творців такого музею в Києві, він працював у цьому музеї старшим науковим співробітником. Цим жив і на цьому згорів у таборі незабаром після завершення Вітчизняної війни, об­пльований і обмовлений дбайливцями безпеки нашої.
Лише 1992 року з’ясувалося, що ніякий він не «буржуазний націоналіст», а просто жертва свавілля. Для мене шляхетність, світлий розум, чесність і порядність дядька Жоржа завжди залишалися бездоганними, незважаючи на зведений на нього «органами безпеки» жахливий наклеп».
Зауважимо тільки, що дядя Жорж – це краєзнавець Юрій Семенович Александрович, творчий спадок якого досліджував доктор історичних наук Лев Баженов.

* * *
Автор висловлює вдячність за допомогу в написанні цієї статті кандидатові історичних наук Сер­гієві Єсюніну з Хмельницького, за надані архівні ма­теріали та пра­правнучці Симеона Александ­ровича Марії Невєровій із Санкт-­Петербурга.