Понеділок, 23 Листопада 2020 р.
4 Вересня 2020

СПРАВА ПРО АНТОНІВСЬКЕ ЧУДО

27 вересня 1924 року в Кам’янці-Подільському в Шевченківському театрі (нині міський Будинок культури) розпочалася виїзна сесія Подільського губернського суду, яка розглядала справу про Антонівське чудо. Дуже детально цей процес висвітлювала київська газета «Більшовик», яка надіслала до Кам’янця свого спеціального кореспондента Ішина (цілком можливо, що це псевдонім). Пропонуємо читачам публікації «Більшовика», подаючи їх відповідно до сучасного правопису. Початок у газеті від 28 серпня.

ОПОВІДАННЯ ПРО «ЧУДО»

Кость Зерлюк – високий, худий, тримає в руках якісь папери, рішуче підходить до кафедри та розповідає судові справжнє оповідання про «чудо».
– До «чуда» ходив тричі, але нічого не бачив. Навколо колодязя було видно натовп. Співають, чути голос: «А образ куди». Бучко сповідав людей у хаті, «схожій на церкву». Стоять коло верби, згадують Божу матір, ангелів.
– А царя Миколу?
– Теж, тільки, як дійшли до цього місця, хор затягнув октавою нижче, на кінці все голосніше. Сам я теж підтримував про себе співи.
Після цієї невеликої передмови Зерлюк починає розповідати про «чудо».
– Був на ярмарку в Миньківцях. Балакали, що освятили колодязь. Казали, що бачили у ньому жінку, всю в чорному, з розпущеними косами. Пішов сам, щоб переконатися. Приходжу і бачу: натовп, сонце пече. Душно, але треба дотовпитись. Бачу, жінки починають скидали із себе хустки, накривають колодязь, підсувають голову і дивляться. Дійшла черга й до мене. На колодязь накинули брезент. Дивлюся, в очах темно, але нічого не видно. Плюнув.

НА ХАТНІ ВИТРАТИ

Павло Сливко – районний стохатник, як урядова особа, він перевіряє поміж натовпом документи, а як батрак і бідна людина – торгував свічками коло колодязя, щоб мати на хатні витрати. Коло колодязя він бачив, як Краєвська зняла з верби 40 шмат­ків полотна. Бачив, як п’янствували коло колодязя. Казав, що й на вербі сидить Богородиця.
– Скінчилося «чудо», – каже він, – скінчилися й розмови про церкву.

ЗАВОДСЬКИЙ

Яким Онищук – єдиний робітник на лаві підсудних. Працював на шкіряному заводі. Величезний, увесь у поросі, сопе, задихається, ніби на нього наклали цілу купу цегли.
Живе в одній хаті з Хавроною Онищук. Каже, що до неї приходив Бучко і розмовляв з нею про збудування церкви. Приходила й Зінківська і розказувала про чудеса, видавала себе за пророчицю, водила людей в поле і говорила їм промови.
Бучко казав, що бачив Божу матір у колодязі.
Сам він «до чуда» ніякого діла не мав.
– Адже ж заводський.

МАХТОДЬ ЛИСИЧУК

Допитують далі обвинувачених. Перед судом проходять центральні постаті процесу, ініціатори й організатори «чуда» – «члени криничного комітету», церковні діячі села Антонівки.
Махтодь Лисичук – тип сільського громадянина. Серйозний, все обличчя його – турбота. Розкладає цілу купу записок. Все це – рахунки сум, що зібрані членами церковної ради, списки комітетчиків і таке інше. Сам він голова автокефальної громади. Насилу вимовляє: «Автокефальної».
– Зібрано 132 карбованці дрібними і 7 карбованців 50 копійок полтинниками.
Довго і нудно «відчитується» перед судом цей церковний «гос­подарник».
Знеохочу відповідає на принципові й по суті запитання членів суду.
– Чи казали Ви, що радянська влада гнітить народ непосильними податками?
– Ніколи. Це тільки несповна розуму та контрреволюціонер міг так говорити.
Суд знову повертається до цифр.
– А скільки всього грошей зібрано?
Лисичук чухає потилицю, мнеть­ся і відговорюється загальними реченнями.
– Члени релігійної комісії ро­зібрали по п’ять аршин ману­фактури, рушники, решту від­дали на якусь виставу. Всього зібрано 450 карбованців, що переховувались у різних осіб.
– Значить, – резюмує прокурор свідчення Лисинчука, – справа йде не про Бога, а про парафію?
– А чи не совісно Вам, – питає громадський обвинувач товариш Гоца, – що через Вас обдурено тисячі бідних селянок: голодні й босі йшли в Антонівку за сотні верст.
– Совісно, – тихо каже Лисичук, опускаючи голову.

РАНІШНЄ ЗАСІДАННЯ 1 ЖОВТНЯ. СТЕПАН БУЧКО

Свої свідчення Бучко починає знаменитою ерою оголошення «чуда». Каже, що працював у Новій Ушиці як страховий агент.
З вікна своєї канцелярії бачив, як йде народ до Антонівки. По­радився з жінкою та вирішив і собі туди йти на «богомілля». Як людина культурна, він раніше, ніж подивитися у колодязь, вирішив довідатись про історію «чуда» з першого джерела його і пішов до Хаврони Онищук. Та зробила на нього враження ненормальної.
Одержавши інформацію, Бучко ледь світ пішов до колодязя подивиться і побачив чотири зірки, що мигають, «розпливаються, а потім знов з’являються».
Те, що він побачив уранці, Бучко вважав за чудо. Довго Бучко розказував суду можливість «чуда» таким «науковим» засобом:
– Я зву чудом те, чого не можна собі пояснити. Наприклад, те, що на єврейську паску завше бува дощ. Головне, – каже Бучко, – це внутрішня віра в людини. Тоді вона усе зможе побачити.
Далі Бучко розказує, як він організував автокефальну церк­ву в Антонівці. Різницю між останньою і старослов’янською церквою Бучко бачить в тому, що ідеологія української церкви, мовляв, ближча до народу.
Прокурор товариш Яценко нагадує Бучку про зв’язок автокефальної церкви з петлюрівщиною, про те, що на Поділлі автокефальна рада благословляла банди Гальчевського, Березовського та інших, що з ними Бучко, коли був начальником районної міліції, сам вів озброєну боротьбу.
Далі з допиту виявляється цікаве минуле Бучка.
Скінчив учительську школу. Був секретарем волосного земельного суду. Урядовцем старої армії. Потім начальником районної міліції, комендантом базару, страховим агентом.
На запитання, що примусило його йти в попи, Бучко зразу не може дати певної відповіді. Каже, що пішов у попи через те, що вірував і шукав для себе шматок хліба. Великим авторитетом у селі він не користувався, бо «нема пророка на своїй батьківщині».
Чи говорив він із Кам’янець­ким архієреєм про «підвищення релігійності в масах і, зважаючи на це, потребу використати «чудо» з колодязем – він не пам’ятає. Відкидає, що Антонівське «чудо» давало йому прибутки.
Громадський обвинувач то­вариш Гоца зацікавився тим, що підсудний Бучко сказав, що «чудо кінчається».
– А хіба воно сезонне? – питає він, – і що Ви взагалі звете чудом?
– Усяке «надприродне» яви­-ще, – відповідає Бучко.
Далі виявляється, що Бучко мав «намір» стати за вчителя, бо він «самотужки вивчив фізику,
гігієну та педагогіку» й уважає, що цілком придатний бути за радянського вчителя.
Що ж до його негативного ставлення до слов’янської церк­ви, то це пояснює те, що вона мало проповідує про «моральне життя». Ідеологія української церкви, мовляв, поступовіша й полягає в намаганні наблизити людей до «найвищого земного блага».
Низкою запитань товариш Гоца з’ясовує, що Бучко признався, що вся гра в Антонівське чудо – це звичайний обман.
– Чому ж Ви, «поступовий» пас­тирю, про це не заявили своїй парафії?
– Коли б я їм усе пояснював, – каже Бучко, – вони, «селяни», не хтіли би мати мене за священника.
– Тоді який же з Вас «народолюбець»? Ви скоріше народогубець, – уточнює громадський обвинувач відповідь Бучка.
Цікаві відповіді Бучка на запитання прокурора товариша Яцен­ка, що пробував виявити його справжню політичну фізіономію.
– Чи всяка влада від Бога?
– Не вірю.
– Але ж у Євангелії сказано.
– Не «підготувався» до такої відповіді. Уважаю себе не за «вічного» священника.
– Чому Ви не молитесь за Червону армію, як раніше молились за «христолюбиве воїнство»?
– Ще нема спеціальної молитви, і ніхто не примушує, як раніше.
– А за Радянську владу Ви молитесь?
Виявляється, що Бучко сам написав постанову про обрання його за священника Антонівської парафії.
Один з оборонців здіймає клопотання перед судом приєднати до справи документ, що церкву в селі Антонівці заре­-
єстровано. Прокурор товариш Яцен­ко заперечує проти цього; він вказує, що Радянська влада нікого не обвинувачує за орга­нізацію церкви.
Для суду потрібен інший до­кумент: про утворення Антонівського «чуда».
Суд не погодився на клопотання оборонця.

ПОРТРЕТ БУЧКА

Бували такі городовики. Скине «форменного» кашкета, за­мішається в натовпі – і такий смиренний, хреститься, навіть сльози витирає (особливо на похороні).
Автокефальний Антонівський піп Бучко – такий самий смиренний. Чуприна рівно підстриже­-на. У руках м’який попівський капелюх, у чоботях і в куртці. Не то ама­тор-мисливець, не то сільський дяк, що попав до міста.
Коли що говорить, жмурить очі, маленькі, як у миші. Вперто дивиться в одне місце. Часто, занадто часто, посміхається; і тоді насмішка, слизька й солоденька, розпливається по його жовтому, пергаментному обличчю такими самими «бульками», як ті «зірочки», що він «бачив» у «чудесному», Антонівському колодязі.
І тільки Бучко посміхнеться, як уся та чернеча смиренність, як тінь, зникає з його обличчя,
і перед нами типовий дрібний і плюгавенький чинуша.
Уся його релігійна містифікація й «висока», як він висловлюється, ідеологія автокефальності спадає, і з-під неї виступає дрібна хлестаковщина базар­ного коменданта (його остання служба).
Важно не те, що Бучко плутається в своїх попівських знан­-нях, що він не читав «житія святих» і не досить знає церковні канони. Подібно до того екстерна, що сфальшував чужий «атестат зрілості» й удає собою «магістра формації», Бучко так само за­готував постанову громади й звав себе «радянським попом». Оце й є характерна риса хлестаковщини найновішої формації. Обурює до того ж той спокій, із яким Бучко говорить про свою культурно-освітню роботу на селі, той незахований цинізм, із яким він розгортав радянську газету, щоб довести, що й більшовики вважають «чудо» за можливе, і навіть посилався на ЦК Комуністичної партії.
Це вже сучасне. Це особлива політична фармазонщина. Правда, судові вдалося одержати від Бучка цінне зізнання:
– Пішов у попи, щоб мати кусок хліба.
І тут же на запитання прокурора, чи хрестився він, коли побачив «чудо», Бучко, тихенько хіхікаючи, говорить:
– Ні.
Сміється він тихенько, так начебто липкий пісок пропускає крізь пальці, нервово знизуючи плечима. І тоді вже перед нами не піп, навіть не страховий агент, а той самий «смиренний» городовик, якого ми впізнавали по синіх штанах, по характерній тупості поліцейської фізіономії.
Бучко, у попівській рясі, із українським молитовником і радянською газетою мало придатний, щоб бути політосвітнім робітником у селі.

ВЕЧІРНЄ ЗАСІДАННЯ 1 ЖОВТНЯ. МИХАЙЛО ЯЩУК

Михайло ЯщукНизенький, з розкуйовдженою чуприною на голові. Просто не відповідає. Сперечається, «безпорадно» розводячи руками. Він – церковний староста й найактивніший член «криничного комітету».
Ухиляється відповідати на запитання, чи бачив він сам «чудо». «Інші» казали, що бачили в колодязі якусь «гарну особу», що сиділа на престолі.
Голова, товариш Горчинсь­кий, нагадує йому, як він, Ящук, говорив тим, хто зібрався біля колодязя, що «чудо» по цілій Україні – це «наука для більшовиків», і що «радянська влада душить народ непосильними податками».
– Боже борони, – так, начебто відскочивши від кафедри, «заперечує» Ящук.
Зважаючи на безсумнівні докази, Ящук примушений признатися, що йому «доводилося» збирати гроші біля колодязя.
– Не валятися ж їм, – каже він.
Далі Ящук каже, що тільки на одну реєстрацію Антонівської церкви члени церковної ради потратили 500 карбованців золотом, але справді вся реєстрація коштувала 72 карбованці. Без ніякого обліку тратилися гроші за акафісти, їх замовляли в одного тільки священника і платили по 150 карбованців на день.
Прокурор, зробивши підсумки зізнанням Ящука, запитує його:
– Отже, біля колодязя роби­лося шахрайство й здирство?
– Брали по совісті, – усміхаючись, відповідає Ящук.

ДОПИТ ПІДСУДНОЇ ЗІНКІВСЬКОЇ

Пророчиця Ярина ЗінківськаСкидається на стару черницю. Біля колодязя проповідувала про «чудо» й провадила контрреволюційну агітацію. Вона повагом, докладно, з «натхненням» розповідає, як її Онищук розказувала про «чудо».
– Опустила Онищук відро в колодязь і побачила там «сяйво». Потім сама Богородиця показалась така гарна, як панна. І сказала панна: «Я – цариця небесна. Піди поклич священників, хай освятять воду, хай дорогу священникам вистелять квітками.
Я звідціль піду, бо тут брудно».
Сама Зінківська Богородиці не бачила. Їй здалось тільки, що бачила запалену свічку, яка «стояла просто на воді». Признається, що, вірячи всією душею й усім серцем, вона «пояснювала» людям значення «чуда» й проповідувала, як жити по «християнському плану». Виявляється, що Зіньківська не тільки проповідувала, але й збирала гроші серед прочан із «громадським спис­ком», і що «люди» їй сказали: «Ось збудуємо церкву, то Вас не забудемо».
– Це так нібито подяка, – сама пояснює свою думку «пророчиця» Зінківська.

РАНІШНЄ ЗАСІДАННЯ 2 ЖОВТНЯ. УЗЯВ ПРИ СВІДКАХ

Підсудний Горбатюк – старос­та автокефальної церкви. Хоче довести, що його роль біля колодязя була невеличка.
– Бачив, як падають свічки, й підіймав їх.
Коли почув про «чудо», у нього «серце сокрушилось». Пішов подивитись на «чудо», але дорогою побачив, що в мисочці лежать гроші. Узяв їх «при свідках». Потім почав наводити порядок біля колодязя. Горбатюк казав, що «чудо» – це «загибель для біль­шовиків». Проте з’ясовується, що він під час розподілу землі одержав від радянської влади п’ять десятин.
Підсудний Семен Сливка – високий, рудий, увесь подібний до соняшника; довго скаржив­ся перед судом, що священник Бучко не заплатив йому за те, що він кілька разів перевозив його речі, що систематично його піддурював. Сливка тут же на суді називає Бучка «обманщиком»; підсудна Краєвська плаче й каже, що й її Бучко увесь час дурив.

«А Я НІЧОГО НЕ БАЧУ»

Підсудна Марія Ткачук говорить про те, як дуже вона хоті­ла побачити «чудо» і про це молилася. Онищукова їй говорила: «Ось-ось, дивіться», а я, – каже Ткачук, – нічого не бачу. Збирала гроші на акафісти, але не знаю, чи служив їх священник. Разом із Зіньківською була в «делегації», що ходила до священника просити освятити колодязя.

П’ЯНІ МОРДИ

Підсудний Кравчук хотів подивитись на «чудо», але, каже, не міг протиснутися до колодязя. Проте при колодязі вартував. Збирав пожертви. Вночі прийшли до нього миньківецькі священники «з п’яними мордами»
і вимагали грошей для «своєї» церкви. Не дав.

КАВУНИ, СВІЧКИ, ПІВКАРБОВАНЦІ

Підсудні Роман Милькевич, Захар Милькевич, Прокопчук бачили жваву торгівлю біля колодязя. Продавали кавуни, свічки. Разом із цим ці самі крамарі збирали гроші на збудування церк­ви. Брали виключно срібло: карбованці, півкарбованці та дрібні. Радянських грошей зовсім не брали. Самим чудом дуже мало цікавились. Гарно заробили й на кавунах та свічках.

(Закінчення буде).
Публікацію підготував Олег БУДЗЕЙ.