Субота, 31 Жовтня 2020 р.
25 Вересня 2020

НАВЧАННЯ ПО-ЄЗУЇТСЬКОМУ

Напередодні Дня вчителя «Подолянин» згадує, як розвивалося шкільництво в Кам’янці в попередні століття. Сьогодні зупинимося на декількох сторінках історії колегіуму зі стр-р-р-рашною назвою «єзуїтський».

XVII СТОЛІТТЯ: ЄЗУЇТСЬКИЙ – ЗНАЧИТЬ ЯКІСНИЙ

У єзуїтів серед нашого люду погана репутація, але так було не завжди. Протягом довгого часу в Західній Україні слово «єзуїтський» було синонімом не «витончено-знущальному», а «освіченому». Бо єзуїти, на відміну від монахів інших римо-католицьких орденів, не лише проповідували, а й навчали. Саме монахи ордену св.Ігнатія Лойоли давали в ті часи чи не найкращу базову освіту в Європі та й у всьому світі. І відкривали по всій Украї­ні свої навчальні заклади. Перший – у Яро­славі, галицькому місті, котре нині є частиною Польщі. Це сталося 1575 року. У цьому колегіумі здобував освіту Богдан-­Зиновій Хмельницький. Далі були Львів і Луцьк (1608). А вже з 1610 року і в подільській столиці працював єзуїтський колегіум. Пізніше схожі заклади з’явилися в Острозі, Фастові, Переяславі, Барі, Він­ниці, Кременці, Самборі, Станіславові, Житомирі та багатьох інших містах.
Самі ж монахи Товариства Ісуса при­були в місто вперше 1606 р. на запрошення єпископа Прухницького, котрий виділив кошти на будівництво костелу для єзуїтів та приміщення їм під житло. З часом монастир багатів: шляхтичі жертвували ордену земельні наділи. А кошти зі спеціального податку йшли на утримання навчальних закладів.
Кам’янецький колегіум був трикласною школою. Тут, безумовно, навчали грамоті (граматиці) та теології, куди ж без неї. Але з 1612 року до списку предметів додалася поетика. Ще за п’ять років у програмі з’явилася риторика – вміння вести диспути, вкрай популярна в ті роки річ. Із 1626 р. в Кам’янці викладали і царицю наук – філософію.
Єзуїтські колегіуми славилися також своїми бібліотеками. Кам’янецький винятком не був. Початки цій книгозбірні поклала букіністична колекція кам’янецького римо-католицького єпископа Яна Прухницького. У ній були книги на латинці, німецькою та грецькою мовами на різну тематику: зі статистики, поетики, історії, філософії, математики, канонічного права та теології. Здавалося б, із такими багатствами тільки бери і вчися. Та отримувати із цих книжок знання кам’янецьким спудеям заборонила Комісія народної освіти. Різновид міськвно існував уже тоді та займався зайвим цензуруванням джерел знань.

«ЗДАМ КІМНАТУ ДЛЯ КІЛЬКОХ СТУДЕНТІВ»

У колегіум вступали діти з усього Поділ­ля. Не лише шляхтичі – міщани теж. Серед учнів були і представники вірменської діаспори міста та краю. Ті, хто приїжджав на навчання з інших міст, мали собі замороку голови, таку знайому і сучасним студентам: шукали помешкан­ня, які можна було винайняти в місцевих.
За тим, чи умови в орендованих кімнатах і будинках відповідали хоч якимось гі­гієнічним стандартам, слідкували спе­ціальні інспектори. Їх призначав префект з єзуїтської школи. Тут треба пояснити, що в місті, крім колегіуму (аналога сучасного вишу), діяла і єзуїтська школа. Ок­реме приміщення для неї було зведене 1742 року.
Якщо вчитися до колегіуму приїжджав багатий нащадок якогось славного роду, траплялися випадки, коли батьки винаймали дитині такого інспектора на постійній основі – як помічника в новому етапі життя.
Бували і конфлікти. 1729 р. інспектора-візитатора Яна Кожирського не впустила до свого будинку вірменка Барбара Лукашевич. У пані Барбари мешкали сини подільського підчашого Ординського. Лукашевич дверей не відчиняла і казала, що батько призначив для своїх дітей іншого інспектора. Домовласниця доконфліктувалася до суду, котрий відбувався у вірменській ратуші Кам’янця.

ПІСЛЯ ТУРЕЦЬКОЇ «ПЕРЕРВИ»

У часи турецького панування в Кам’янці (1672-1699) колегія не працювала. Та де їй: у приміщеннях єзуїтського монастиря турки влаштували конюшні. Але щойно місто звільнили від османів, на спорожнілий півострів над Смотричем одними з перших повернулися власне єзуїти. На ремонт понівеченого колегіуму пішов майже рік: уже 1700 року за­-клад відчинив двері для студентів. Кошти на реставрацію надав сам Верховний генерал ордену з Риму. Ректором тоді був Єжи Шорнел (Jerzy Szornel), а навчали учнів поки лише найпотрібнішому – граматиці. (Шкода, що нині далеко не всі користувачі соцмереж вважають цю науку хоча б трохи потрібною).
У перший навчальний рік після відновлення колегіуму студентів до нього ходило зовсім небагато: в Кам’янці й жителів тоді була лише жменька. З 1701 р. справи пішли трохи краще. 1706 року вже наступний ректор, Казимір Твардохлебович, відновив музичну бурсу (отже, така була і раніше – музики в Кам’янці навчали ще з XVII століття) і студентське Братство Провидіння.
Братство братством, давайте краще про музичну бурсу. Для неї при колегіумі був виділений окремий корпус. Керували закладом префекти. Вдалося знайти прізвища лише декількох із них. Наприклад, у 1757-1759 рр. це був Антоній Сопоцинський. А найдовше посаду префекта обіймав Адам Стадницький: у 1746-1748, 1749-1750 та 1765-1767 рр. Останнього префекта бурси Яна Дображинського (1771-1773) чекали непрості часи. Членів Товариства Ісуса вже виганяли з Іспанії та Португалії, а 1773 року сам Папа Римський Климент XIV ліквідував орден. Нема єзуїтів – нема і колегіумів. Ну, і бурси при кам’янецькому. Тому пану Дображинському довелося перекваліфікуватися в кантора (співака) при Петропавлівському кафедральному костелі.
Коли навчання повністю відновилося, в кам’янецькому колегіумі студентів знайомили з граматикою, риторикою, поетикою, теологією, філософією. Два останні предмети мали по декілька підкурсів: наприклад, казуїстична та моральна теологія. У курсі філософії викладали також логіку та метафізику.
Із 1750 р. при монастирі відкрилася перша в місті аптека. А ще при нашому колегіумі діяв театр. Зала для вистав розташовувалася між класами риторики та поетики.

ТІТУШКИ XVIII СТОЛІТТЯ

Під час навчального року тісний півострів міста наповнювався юнацькою студентською енергією. Не завжди зі знаком плюс: хроніки кам’янецьких судів фіксують справи про напади молодиків на міщан і бійки. У січні 1737 року у вір­менському суді міста слухалася справа між представником вірменської на­ції Антонієм Аслановичем і студентами єзуїтського колегіуму Якубом Сильваровським, Миколаєм Комарським, Теодором Гловацьким та Василем Нарожницьким. Студенти стверджували, що Аланович подав на них наклеп. Начебто вони зовсім не нападали на його будинок, не намагалися його підпалити, а потім ще й побили свідка, котрого пан Антоній покликав, сина Аслановича та не зробили якоїсь «шкоди» доньці господаря будинку.
Використовували молодих і запальних юнаків із колегіуму часом і як «тітушок». 1763 р. вдова Яна Каспровича звинува­чувала в суді колишнього бургомістра Кри­ницького в тому, що наслав на її чо­ловіка агресивних спудеїв. Збитий мо­ло­диками Каспрович помер від завданих ран. Суд справу не прийняв: мовляв, мало доказів, що нападників справді найняв Криницький.

ТО ДЕ Ж ЦЕ ВСЕ РОЗТАШОВУВАЛОСЯ?

Будівля історичного факультету К-ПНУ ім.Iвана ОгієнкаВ одному з московських архівів зберігаються документи з кам’янецької єзуїтської колегії. Там можна віднайти і повний список ректорів закладу. Не будемо наводити його цілком: у списку декілька десятків прізвищ. Скажемо лише, що більшість із ректорів були одночасно і викладачами, а декілька виконували ще й інші функції. Приміром, Адам Стадницький у 1746-1761 рр. був професором моральної теології та філософії, префектом шкіл (на той час у місті було вже декілька навчальних закладів), регентом шляхетського конвікту (1767-1768), а після ліквідації ордену Ісуса став священником у кафедральному костелі. У його криптах він і похований. А ректор Фаустин Гродзицький був математиком і видатним єзуїтським архітектором. Саме він вів протягом чотирьох років будівництво у місті нового єзуїтського костелу.
Монастир, костел і колегіум розташовувалися в північно-західній частині півострова. Із храмами ордену в Кам’янці не щастило. Першу святиню зруйнували турки. Наступну звели на старому місці 1717 року. Але храм чомусь був монахам не до вподоби – і поруч із ним у ІІ половині XVIII ст. Товариство Ісуса береться за свіжий проєкт. Закінчити його не встигає – орден розпускають.
Недобудований комплекс ділять між собою міська влада і військове відомство вже Російської імперії, у склад котрої з 1795 р. входило і наше місто. У так і не­добудованому костелі з велетенськими пивницями влаштовують військовий склад провіанту та спорядження, а також артилерійський арсенал. У приміщенні ж колегіуму та старого костелу відкривають повітову школу. З 1833 р. тут діяла чоловіча гімназія. Тепер ми знаємо цю споруду як історичний факультет нашого університету.

Ірина ПУСТИННІКОВА.