Борис САВІНКОВ: «ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ У МЕНЕ ЗАЛИШИТЬСЯ НЕЗАБУТНЄ ВРАЖЕННЯ»

Борис Вікторович Савінков – один із найвідоміших есерів-терористів, активний військовий діяч у період діяльності Тимчасового уряду, борець проти радянської влади, відомий письменник, який писав під літературним псевдонімом В.Ропшин, не розшифровуючи, що означає ініціал «В». У травні 1917 року в Кам’янці-Подільському в Пушкінському народному домі (нині міський Будинок культури) він був делегатом першого з’їзду представників армій Південно-Західного фронту. Борис Вікторович залишив спогади про цей з’їзд, де написав, що про Кам’янець-Подільський у нього залишиться незабутнє враження. Тож висвітлимо детальніше діяльність Бориса Савінкова та його спогади про місто над Смотричем.

ЖИТТЄПИС САВІНКОВА

Для розкриття основних моментів біографії Бориса Савінкова скористуємося статтею доктора історичних наук Валерія Волковинського (1948-2006) у дев’ятому томі «Енциклопедії історії України».
Борис Вікторович народився 19 січня (за новим стилем 31 січня) 1879 року в Харкові у сім’ї судді. Після закінчення 1899 року Варшавської гімназії він вступив до Петербурзького університету. 1901 року Бориса заарештували за участь у соціал-демократичній групі «Робітничий прапор», а наступного року вислали у Вологду (нині обласний центр Російської Федерації). Заслання він відбував разом із російськомовним релігійним філософом українського походження Миколою Бердяєвим, філософом-­марксистом, економістом Олександром Богдановим, радянським народним ко­місаром освіти, драматургом Анатолієм Луначарським.
1903 року Борис Вікторович утік із заслання за кордон, де вступив у бойову організацію Партії соціалістів-революціонерів. Невдовзі він обійняв посаду заступника керівника організації Євно Азефа, який був агентом поліції. Очолювана Савінковим група терористів організувала вбивство міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве, планувала замахи на інших високих сановників Російськоїімперії, але їх не було здійснено.
14 травня 1906 року Савінков прибув до Севастополя, аби вчинити розправу над командувачем Чорноморського флоту віце-адміралом Григорієм Чухніним, який придушив збройне повстання моряків та підписав смертний вирок його керівникам. Поліція відразу заарештувала Савінкова. 18 травня 1906 року військово-польовий суд виніс йому смертний вирок. При допомозі однопартійця Василя Сулятицького, який служив наглядачем у севастопольській військовій в’язниці, Савінкову вдалося втекти. Після втечі він виїхав за кордон, проживав у Франції та Італії, у 1908-1909 роках написав «Спогади терориста», які є одним з найважливіших джерел з історії есерівського тероризму. Під псевдонімом В.Ропшин опублікував 1909 року повість «Кінь блідий» та 1914 року роман «Те, чого не було».
1908 року бойову організацію Партії соціалістів-революціонерів очолив Бо­-рис Савінков, але не зміг її відродити, і 1911 ро­ку бойова організація самоліквідувалася.
У роки Першої світової війни Савінков вступив до французької армії, став війсь­ковим кореспондентом. Після Лютневої революції 1917 року Борис Вікторович брав участь у бойових діях на українських землях – спочатку був комісаром Тимчасового уряду восьмої армії, а потім – усього Південно-Західного фронту; обій­мав посади товариша (заступника) військового міністра Росії, керівника війсь­кового міністерства Росії. Савінков підтримував спроби Верховного головнокомандувача російської армії Лавра Корнілова здійснити державний переворот, встановити військову диктатуру. Борис Вікторович виконував роль посередника між Лавром Георгійовичем та головою Тимчасового уряду Олександром Федоровичем Керенським. Наприкінці 1917 року Савінков брав участь у поході Керенського-Краснова з Пулково (нині у складі Санкт-Петербурга) на Петроград, у формуванні Добровольчої армії на Дону; організував у Москві офіцерський «Союз захисту Батьківщини та свободи». На початку 1918 року Савінков планував здійснити замах на Володимира Ілліча Леніна, який не вдався. У липні 1919 року створений Савінковим білогвардійський «Союз захисту Батьківщини та свободи» вчинив заколот у Ярославлі, Муромі (нині місто Владимирської області), Рибінську (нині місто Ярославської області; усі в Російській Федерації) та інших містах. Після придушення збройного повстання переїхав до Франції, де виступав представником Олександра Колчака, Антона Денікіна та Петра Врангеля в Європі. Під час наступу останнього на півдні України 1920 року сформував у Польщі так звану третю Російську армію (до 80 тисяч осіб). На початку 1920-х років Савінков організовував збройні напади білогвардійців на західні райони СРСР. 1923 року Борис Вікторович опублікував повість «Кінь вороний». 1924 року Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем розробила операцію «Трест», в результаті якої Савінков, коли перейшов 15 серпня 1924 року радянський кордон, був затриманий чекістами. 27-29 серпня 1924 року в Москві справу Савінкова розглядав Верховний суд СРСР і засудив його до смертної кари. Але президія Центрального виконавчого комітету СРСР 29 серпня 1924 року ухвалила рішення про позбавлення Савінкова волі на десять років.
В емігрантській пресі з’явилася низка статей про неприпустимий промах або навіть зраду Савінкова. 7 травня 1925 року він написав листа Феліксові Дзержинському, в якому стверджував, що Верховний суд СРСР пробачив і повірив йому, тому він мусить не сидіти в тюрмі, а займатися корисною справою. Відповіді не було отримано. Савінков того ж дня попросив привезти його з тюрми в Державне по­літичне управління, де з п’ятого поверху викинувся з вікна. 7 травня 1925 року Фелікс Дзержинський написав для газет повідомлення про самогубство Савінкова.
У радянські часи ця версія була єдиною і не викликала сумнівів. Наприкінці XX століття історики та криміналісти ретельно оглянули кімнату, з якої викинувся Савінков, і зробили висновок, що в цьому йому допомогли чекісти.

СТАТТЯ ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ

А тепер наведемо мовою оригіналу статтю Бориса Савінкова про Кам’янець-Подільський.
«- Столбов-то много повытаскивали, как теперь заборы держаться-то будут?..
Эту фразу я услышал еще в Петрограде. Потом она преследовала меня в Москве, в вагоне, в Киеве и по дороге на юго-западный съезд. Столбы повытасканы – я счастлив. Я счастлив, потому что они действительно были гнилые и годились только на слом. Я радуюсь, что их нет. Но как же заборы? Ведь без столбов заборы держаться не могут. Ведь если новое не заменит немедленно старого, то заборы-границы рухнут. А если рухнут границы, то не утвердятся ли снова поваленные и повытасканные революцией столбы?
Петроград – поистине, «город туманов». Туманов не только Невских, но и словесных. На десять человек, которые делают, в Петрограде есть сотни и тысячи, которые говорят. Говорят всегда: утром, вечером, даже в три часа ночи, и от этих нескончаемых разговоров болит и кружится голова и расшатывается, теряется вера. Каюсь: хотя я веры не утратил ни на минуту, но вопрос о «заборах» смутил меня и заставил задуматься над глубоко волнующими словами:
– А что, если и в самом деле, мы только взбунтовавшиеся рабы?..
«Взбунтовавшиеся рабы…» Кто произнес это слово? Ведь его сказал человек, который отвечает перед всей трудящеюся Россией, и сказал не шёпотом, не в частном собрании, а открыто, публично, мужественно договаривая свою мысль до конца. И если в его сердце вкралось сомнение, то в скольких же серд­цах оно укрепилось и, укрепившись, выжгло ту веру, без которой невозможно, нечем и незачем жить? «Взбунтовавшиеся рабы…» Но ведь я не разумом и все-таки безошибочно знаю, что мы не рабы и что наша революция не бунт.
Каменец-Подольск укрепил меня в этом чувстве. В Каменец-Подольске – съезд фронтовых делегатов. Пушкинский дом, рядом с домом – широколиственные сады, за садом – запыленные улицы и внизу, под горой, – быстробегущий и мелкий Смотрич. А на улицах и в Пушкинском доме – рубашки защитного цвета, шашки, шпоры, высокие сапоги – наша, русская, теперь уже народная – демократическая ли уж? – революционная армия. Каждый съезд – новый шаг к обновлению, к построению новой, демократической жизни – не к утверждению ли новых столбов, тех столбов, которыми будут держаться забо­-ры? И когда я вижу будничную работу, работу социал-революционеров и социал-демократов, сознательных «окопных» социалис­тов, я чувст­вую, как не утрачивается, как не расточается, а как закрепляется и вырастает глубокая вера, что заборы не рухнут, и что русская, завоеванная народом, свобода, русская, завоеванная народом, «земля и воля» будет сохранена и защищена – защищена от покушений Вильгельма II. И если в Пет­рограде разум мне говорил, что почти нет надежд, что не видится исхода из лабиринта, то в армии я уверенно знаю, что выход найдется и что не погибнет, не может погибнуть Россия.
Юго-западный съезд проходит под знаком обороны. Намечавшийся уже давно перелом как будто наконец совершился. Как будто в сознание солдатских масс проникает и укрепляется мысль, что братание – почти измена, что оборона – не только сидение в окопах, и что для торжества революции необходимо сломить военную мощь Вильгельма II. Я говорю «как будто», потому что делегаты – одно, избиратели их – другое. Разумеется, избиратели тесно связаны с делегатами, и, разумеется, делегаты, вернувшись на фронт, будут всемерно поддерживать резолюции съезда. Но все-таки тожества нет. Делегат, как зеркало, отражает настроение окопов. Но ведь зеркало – не лик, а только его отражение. Чтобы увидеть и, увидев, понять исстрадавшийся лик нашей армии, недостаточно побывать на съезде. Необходимо соприкоснуться с армией на местах.
«Революция не только разрушает старый порядок, она в то же время создает новые формы жизни, рождает новые силы, необходимые для этой новой жизни. Я верю и знаю, что у нас жив этот творческий народный дух, что он даст нам силы свершить наше ответственное дело и вывести нашу армию на новый путь. Я знаю и верю, что каждый из вас чувствует, как и я, что все мы можем слиться в одном радостном приветственном клике: «Да здравствует великая русская революция, да здравствует великий русский народ, возвещающий всему миру благую весть освобождения, да здравствует каждый воин-­гражданин народной русской армии, который сумеет сознать ответственность, лежащую сейчас на каждом, который сумеет отдаться той работе, к которой призывает вас сейчас Родина, отдаться всеми силами, всей душой, всем сердцем, не щадя сил, не думая о себе, а думая только о Родине и о ее свободе». Этою речью председателя, товарища Дашинского (старшего унтер-офицера, социал-революционера, делегата 8-й армии), открылся юго-западный съезд. Он продолжался речью Александра Фёдоровича Керенского – твердыми и ясными в своей трагической простоте словами: «Прежде чем уйти с ваших позиций, подумайте, я говорю вам: не к земле и воле пойдете, а вы пойдете по дороге, по которой вы потеряете и землю и волю». Говорили еще товарищ Станкевич (член Петроградского исполнительного комитета социал-революционеров и социал-демократов), главнокомандующий юго-западным фронтом генерал Брусилов, товарищ Шапиро (член Петроградского ис­полнительного комитета социал-революционеров и социал-демократов) и многие товарищи, делегаты армии. Все они призывали к защите новорожденной русской свободы. И только один товарищ Крыленко заявил, что «братание явится могучим средством зажечь пламя революционного пожара во всех странах и тем самым прекратить войну». Резолюция товарища Крыленко была отвергнута съездом. Это значительно само по себе. Но еще значительнее частные разговоры: меня уверяли товарищи делегаты, что братание, еще недавно бывшее обычным явлением на фронте, уменьшается с каждым днем и что крепнет надежда, что оно прекратится вовсе. А ведь только когда оно прекратится вовсе, когда каждый солдат сумеет «сознать ответственность, лежащую на нем», можно будет с уверенностью сказать, что заборы не рухнут и что старые, поваленные, прогнившие насквозь столбы будут заменены новыми, из крепкого дуба.
В Бугаче съезд VII армии. Сегодня я покидаю Каменец-Подольск, еду в Бугач. И о Каменец-Подольске, и о юго-западном съезде у меня останется незабываемое воспоминание. Расцвела долгожданная весна, цветут каштаны, сильно пахнет сирень, и распускаются липы. И, расцветая, весна укрепляет во мне надежду. Не надежду, а веру: русская народная армия обрела свое право и, обретши право, поймет свои обязанности перед родиной, перед свободой и перед демократией русской и европейской.
Каменец-Подольск, май 1917 года».

ДЕ Ж БУВ З’ЇЗД?

У книжці Дмитра Бабюка «Кам’янець – соборна столиця України. Історія міста Кам’янця-Подільського в період Перших визвольних змагань за незалежність 1917-1920 років» на сторінці 9 написано про Олександра Керенського: «25 травня 1917 р. він прибуває до Кам’янця разом із французьким військовим міністром А.Тома та есером Б.Савінковим. Їх було запрошено на засідання місцевої Ради. У ці ж дні в місті відбувався з’їзд Південно-Західного фронту. У приміщенні місцевого театру (сьогодні РЦКМ «Розмай») Керенський виступив на з’їзді з пафосною промовою, чим зірвав шквал аплодисментів».
Але ж Борис Савінков, розповідаючи про з’їзд, пише однозначно про Пушкінський дім, а не про нинішній «Розмай».
Російський історик, літературний критик, громадсько-політичний діяч, письменник Федір Степун (1884-1965) у другому томі спогадів «Бывшее и несбывшееся», згадуючи з’їзд у Кам’янці-Подільському, писав:
«Я приехал в Каменец-Подольск вместе с нашим страстным батарейным политиком Александром Борисовичем. В уверенности, что мой мандат и некоторая моя известность на Юго-Западном фронте откроют двери и моему товарищу, я подкатил с ним прямо к Пушкинскому дому. В дверях мы, однако, встретили энергичное сопротив­ление мандатной комиссии, наотрез отказавшейся пропустить в зал безмандатного офицера. Эта строгость была новостью, в которой чувствовалась воля к твердой демократической дисциплине и торжественное настроение большого политического дня. Лишь после длительных увещеваний мне удалось уст­роить Александра Борисовича где-то в укромном месте, кажется, на хорах».
Тож Федір Степун теж стверджує, що з’їзд був у Пушкінському домі Кам’янця-Подільського.