Четвер, 28 Березня 2024 р.
2 Жовтня 2020

ЩЕ РАЗ ПРО ВЕСІЛЛЯ В ЯНЧИНЦЯХ

Український поет Терень Масенко, який 1924 року був відповідальним секретарем газети «Червоний кордон», що з 1 травня 1924 року видавалася в Кам’янці-Подільському двічі на тиждень – у четвер та неділю, 1970 року видав у Киє­ві книжку спогадів «Роман пам’яті». Є у цьому творі великий розділ «Поділля. Сава Божко», присвячений кам’янецьким сторінкам діяльності обох журналістів (український письменник Сава Божко був першим редактором «Червоного кордону»). Два роки тому «Подолянин» друкував цей розділ, в якому є епізод про весілля в Янчинцях. Нагадаємо читачам цей уривок з «Роману пам’яті» («Подолянин» від 20 липня 2018 року).

ОЧИМА РОМАНУ

Зліва направо: Григорій Костюк, Сава Божко і Терень Масенко. Осінь 1929 року«Теплий і лагідний літній вечір. Ми проводжаємо з редактором, після засідання філії «Плугу», цілий гурток студенток, які живуть у селі за містом. Пройшли з ними кіло­метрів з десяток у веселій розмові. Повертаємося додому вже пізньої ночі. По дорозі в одному з маленьких приміських сіл бачимо у дворі велике гульбище. Співають люди в хаті, під троїсту музику танцюють на подвір’ї. «Що це за гуляння серед ночі?» – питає Божко. Йому кажуть: «Весілля».
– Ходімо погуляємо, посидимо з людьми, – командує мій редактор.
У хаті нас привітно садовлять за стіл, наливають по великій склянці горілки, ще й приспівують: «Налий, мамо, стакан рому…» За звичаєм, підходять до нас дружки з тарілками… Треба класти подарунки. «Гроші є? – питається Савка. – Ах, чорт, і в мене з собою нічогісінько!» – з досадою промовляє він. Дружки ждуть, треба думати швидко. «Зробимо ось як, – мовить Савка. – Знімай свого годинника!» Він перший кладе свого новенького годинника на тарілку. У мене такий самий, лише тиждень, як купив. Досадно, не дуже хочеться розлучатися. Дружки здивовані, але й дуже задоволені такою щедрістю… «Не жалкуй, – шепоче тихо Савка. – Дамо гроші, Теодорович купить нові».
Нас щедро частують за весільним столом, тягнуть миски з холодцем, не питають, хто ми та звідки. Видно, людям досить того, що ми говоримо їхньою мовою, знаємо їхні пісні, а Савка заспівує та виводить краще, ніж вони… Всі красуні-молодиці зачаровані Савчиною щирістю й веселощами, закохані в нього, і треба розуміти, що він також, як добрий лицар-степовик, сам закоханий у кожну з цих сміхотливих подолянок. До самісінького ранку мій редактор п’є, співає, танцює й цілується з повними міцного хмелю, краси і радості подільськими чорнобровками… Я беру в цих справах участь, яка мені під силу. Та соромлива юність позбавляє мене сміливості дорослих, і нема в мене такого досвіду, як у Савки… Ось жінки переходять на двозначні і не зовсім пристойні співаночки, схожі на коломийки. Ми з Савкою регочемся від тих пісень разом із дивовижно гарними сільськими мадоннами, у яких сині очі янголів, а вогонь у тих очах ніби від бунтівничих і несамовитих циганок… Таж прабабки їх – ворожки, і часом циганки. Бо поруч із Поділлям – за Дністром – румуни й волохи, а туди, на захід, – Карпати й Гуцульщина…
«Роман пам’яті» Тереня МасенкаПоміж молодиць є напрочуд гарні вродливиці. У них тонкі, ніби найтоншим пензлем намальовані брови, стрункі постави, вуста малинові й чарівні та соромливі посміш­ки.
Під кінець гуляння мене вражає, що Божко і тут примудрився «завербувати», як він каже, двох майбутніх дописувачів для газети. Учителя й комсомольця. Хоч він не пояснював і не розкривав, хто ми такі.
…Ми втомлено та дуже повільно чапаємо, як говорить Савка, по наїждженому шляху до нашого милого біленького Кам’янця. Ми й досі перебуваємо в сердечному зворушенні від зустрічі з тими людьми. Ми зачаровані ними, бо вони такі ж душевні та привітні, як і наші родичі в степах і на берегах Чорного моря. Ніжно й поетично настроєний, Божко знічев’я у тій довгенькій дорозі починає повільно перебирати всі українські синоніми від слова «ходити»: ходити, чвалати, блукати, чапати, чимчикувати, плентати, тупцяти, справляти походеньки… «Чи це вже не те?» – сміється він, сам себе перебиваючи.
– Заблукалися ми сьогодні, друже. Та як хороше, як славно заблукалися. Хочеться, Терешку, цілий світ зелений обняти, – додає Божко розчулено і разом скептично.
– Може, не світ, а тих молодиць, що розлучилися з нами, – кажу, наслідуючи його тон і манеру.
– Та, мабуть, і не побачимося вже ніколи. Чудні бувають стрічі на світі!
Через два дні в газеті «Червоний кордон» з’явився маленький нарис про те, як два інтелігенти з міста потрапили на сільське весілля, як вони сердечно спілкувалися з людьми, співали з ними пісень, наслухалися дуже файного та веселого фольклору.
Герої нарису були без імен, і підпис під ним був вигаданий. Але я й зараз пам’ятаю, що назвав той нарис «Весілля в Янчинцях» (4 червня 1945 року село Янчинці змінило назву, відтоді це Колибаївка. – О.Б.)».

ОЧИМА «ЧЕРВОНОГО КОРДОНУ»

«Червоний кордон» 1924 рокуУ «Червоному кордоні» за 1924 рік вдалося знайти нарис, на який посилається Терентій Германович. Ось він, оприлюднений у газеті за четвер, 2 жовтня 1924 року:
«Весілля в с.Янчинцях Незважаючи не те, що наше село під самим містом, в ньому ще й досі, хоч і рідко, але трапляються отакі дикі випадки. В неділю 28-го вересня у вечорі на весіллі в одного селянина було пробито наскрізь австрійським штиком п’яного парубка, який баламутив весілля, претендуючи на молоду, кажучи: «Хоч і я не буду жити, але й ти за ним не будеш». Він чинив заколот, наслідком якого й було те, що один з парубків заспокоїв його штиком.
Весілля було перервано. Але потім все втихомирилося.
Не зважаючи на такий поганий початок з дикунським випадком, весілля закінчилося гарно. І саме тому, що годині о першій ночі на весілля завітали якісь три невідомих чоловіка (в чорних сорочках). Селяни були стурбовані і поставилися до них з великим недовір’ям.
Але невідомі три чоловіка завели балачку з демобілізованим червоноармійцем, сказали, що нічого їх боятися. Наслідком їх балачки з чер­воноармійцем було те, що через 15 хвилин всі три сиділи за столом. Один з них казав промову: «Дорогі товариші селяни! Самі ми з Кам’янця. Живемо і працюємо в місті і являємося вашим округовим начальством. Та ми самі селяни: нам близь­ке ваше повсякденне життя, ваш побут. Проходячи через ваше село, ми зайшли до вас, аби в купі з вами провести час і розумно повеселитися».
Все, що він говорив, було дуже близьке й зрозуміле селянам. У них зникло всяке недовір’я до «цих трьох». Ще через пів години «ці три» розповідали селянам про дещо, співали вкупі народні пісні і навіть танцювали на подвір’ї.
Один поважний селянин дякував «нових гостей», що вони завітали на весілля з добрими намірами, й не так, як той бандит спочатку, що баламутив усе весілля і привів до такого нещасного випадку.
Коли «ці три» одходили перед ранком додому, до Кам’янця, то музики грали їм марш.
Це була справжня змичка з селом.
Янчинецький».

ПОРІВНЯННЯ

Як бачимо, Терень Масенко мав слушну рацію, що «герої нарису були без імен, і підпис під ним був вигаданий. Але я й зараз пам’ятаю, що назвав той нарис «Весілля в Янчинцях».
Із признання «назвав той нарис» випливає, що під псевдонімом «Янчинецький» ховається сам Терень Масенко.
Знаємо ми і точну дату весілля в Янчинцях: неділя, 28 вересня 1924 року. Тобто, була рання осінь, а не «теплий і лагідний літній вечір», як сказано в «Романі пам’яті». І було гостей з Кам’янця-Подільського не двоє (Сава Божко та Терень Масенко), а троє. Зовсім не згадано бандита-баламута.
Засідання «Плугу», як можна судити з оголошень в «Червоному кордоні», відбувалися щочетверга, а не в неділю, коли було весілля в Янчинцях.
Узагалі, в спогадах епізод відтворено набагато яскравіше, ніж у газетному нарисі.