Левко ЧИКАЛЕНКО: «КАМ’ЯНЕЦЬ ВРАЗИВ МЕНЕ СВОЄЮ КРАСОЮ»

Саме так – «Кам’янець вразив мене своєю красою» – охарактеризував місто над Смотричем Левко Чикаленко, коли влітку 1919 року побував у ньому. Розділи «Подорож до Кам’янця» та «Кам’янець» увійшли до більшого твору Левка Чикаленка «Уривки зі спогадів. З років 1919-1920», який надруковано 1926 року в громадсько-політичному та літературно-мистецькому тижневику «Тризуб», що видавався в Парижі. Пропонуємо увазі читачів ці розділи, причому всі особливості тодішнього правопису збережено. Але спочатку розповімо дещо про автора, скориставшись матеріалами української вікіпедії.

ЖИТТЄПИС ЛЕВКА ЧИКАЛЕНКА

Левко Євгенович Чикаленко (1888 – 1965) – це громадсько-політичний діяч та археолог, учень Федора Вовка, разом з яким збирав археологічні й етнографічні матеріали, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка з 1932 року й Української вільної академії наук з 1945 року.
Народився 3 березня 1888 року в селі Перешори Кіндратівської волості Ананьївського повіту Херсонської губернії в родині агронома й мецената Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861-1929) та його дружини Марії Вікторівни (померла 1932 року). Родина налічувала п’ятеро дітей: Ганну, Вікторію, Левка, Петра та Івана.
Левко Чикаленко закінчив Одеську гімназію, а 1907 року – приватну гімназію Палькера у Києві. З 1907 року він навчався в Лозанському університеті. Два роки вивчав геологію на кафедрі у професора Моріса Люжона.
Левко був заарештований 1905 року в Одесі, захищаючи євреїв під час погрому, зазнав поранення.
1909 року Левко покинув університет під впливом Федора Вовка, який був у гостях у родини Чикаленків у Києві. Вовк запропоновував йому взяти участь у своїй археологічній експедиції на Волині та здобути освіту в Санкт-Петербурзькому університеті, щоб присвятити своє майбутнє українській антропології. Того ж року Левко брав участь в археологічній експедиції за участю студентів під керівницт­вом Вовка. Вони провели розкопки палеолітичної стоянки біля села Городок, побували в Житомирі, багатьох селах Волині. Левко брав участь в археологічній експедиції до стоянки біля Мізина Чернігівської губернії, допомагав виконувати та узагальнювати антропологічні виміри на Полтавщині, Херсонщині, Кубані.
У зв’язку з репутацією «неблагонадійного» Левку Чикаленку до Санкт-Петербурзького університету вдалося вступити лише 1912 року. Брав участь у суспільно-політичних подіях 1917 року в Петрограді.
Від березня 1917 року Левко Чикаленко – активний учасник українських мітингів. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. Повернувшись до Києва, Левко Євгенович 1917 року увійшов до складу виконавчого комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. У квітні того ж року на Всеукраїнському національному конгресі у Києві його обрано до складу Української Центральної Ради, Левко обіймав посаду секретаря, а з 8 квітня 1917 року – члена Малої Ради.
1919 року Чикаленко – науковий співробітник Академії наук, при владі українських партій – в міській управі, викладав географію, природознавство в Першій українській гімназії імені Шевченка на Лук’янівці. 1920 року його кандидатуру виставлено на посаду міністра праці в уряді Української Народної Республіки, однак він відмовився від цієї посади, залишившись радником міністра внутрішніх справ в уряді Олександра Саліковського.
Левко Чикаленко мав тісні зв’язки із соціалістами-федералістами. Входив до складу делегацій на переговорах з генерал-лейтенантом Петром Врангелем у Криму 1920 року та з Борисом Савінковим у Варшаві. Після зустрічі з Врангелем прийняв рішення про еміграцію. Восени 1920 року Левко переїхав до Тарнова, звідти – до Варшави. Його приватні колекції (близько 500 одиниць зберігання) потрапили до кабінету антропології та етнології імені Федора Вовка.
У 1923-1926 роках Левко Чикаленко проживав у Празі, займався науковою ді-я­льністю. 1924 року він захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук в Українському вільному університеті в Празі. Левко Євгенович читав лекції з антропології, етнографії та археології в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, вивчав неолітичні культури території Чехословаччини, орнаменти моравської мальованої кераміки, встановивши їхні зв’язки з неолітичною мальованою керамікою трипільської культури в Україні. Працював лаборантом у передісторичному відділі Чеського національного музею. Брав участь у виданні газети «Українське життя», друкував вірші, пуб­ліцистичні статті в періодиці.
Левко Чикаленко 1926 року переїхав до Парижа. У Паризькому інституті палеон­тології людини в Сен-Жермені вивчав відомі колекції палеолітичних городищ Франції та Південної Африки.
У 1926-1939 роках Левко жив у Польщі, працював у Краківському університеті та музеях Академії наук Польщі. Впорядкував матеріали археологічних експедицій, проведених у Київській губернії.
1942 року під час нацистської окупації Левко Євгенович входив до складу Львівського археологічного комітету, вивчав кераміку трипільської культури й колекцію музею Наукового товариства імені Шевченка.
Після закінчення Другої світової війни Левко проживав у Західній Німеччині. 1948 року перебрався до США. Через незатребуваність і за браком засобів до існування деякий час мусив працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Викладав в Українському університеті у Нью-Йорку.
Помер у Нью-Йорку 7 березня 1965 року. Прах перевезено в Україну і перепоховано 1998 року на батьківщині в селі Перешори, згідно із заповітом.
Перша дружина – Тетяна Сергіївна Стахевич (1890-1942) (дочка Лідії Миколаївни Фігнер, племінниця Віри Миколаївни Фігнер) – історик. Закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих Бестужівських курсів (1914), залишилась там під керівництвом Ростовцева, вийшла 1916 року заміж за Чикаленка та поїхала з ним в Україну. Після еміграції чоловіка повернулася 1921 року з дітьми до Петрограда, працювала в Музеї революції. Під час розгрому музею 1929 року (арешти співробітників і закриття відділів «Каторги і заслання», Великої французької революції) пішла звідти. Викладала українську мову і займалася зі студентами університету. Потім викладала латинь у Першому Ленінградському мед­інституті. Померла від голоду в блокадному Ленінграді.
У родині було дві дочки. Ірина Львівна Стахевич (Арися, 1918 – жовтень 1999) – інженер-технолог. Закінчила хімічний факультет Інституту кіноінженерів, отримала направлення до Шосткинської фабрики кіноплівки №6, але не поїхала туди, оскільки обладнання заводу було евакуйоване на схід країни, а Шостка незабаром зайнята німцями. Працювала на номерному заводі в Ленінграді, згодом перетвореному в науково-дослідний інститут. Перед відходом з роботи очолювала лабораторію. Пережила блокаду. Друга донька – Ягна Львівна Стахевич (1917-1983) – геолог, працювала у Всеросійському науково-дослідному геологічному інституті, потім – в Інституті геології Арктики, брала участь в геологічній розвідці алмазів у Якутії.
Друга дружина Левка Чикаленка від 1943 року – Оксана Лінтварьова, 1919 року народження. Їхня дочка Мар’яна працює лікарем, мешкає в Нью-Йорку.
А тепер обіцяні розділи зі спогадів Лев­ка Чикаленка.

ПОДОРОЖ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Після київської трагедії, коли галицько-наддніпрянське військо так несподівано відступило з Києва, віддавши його денікінцям, українське громадянство декілька день не могло заспокоїтись. Ходили по місті різні версії, інколи й кілька, про подробиці цієї події, а всі вони разом сіяли якийсь розпач, зневір’я і невимовну тугу. Вибух ненависти до всього російського суспільства засліпив і розум, і серце. Багато старих і молодих зірвалось зі своїх місць і пішло на той бік фронту, щоб стати там до діла, довідатися про дійсний стан справи чи хоч просто втекти від тієї нестерпної дійсности, яку розвела у Києві та на Лівобережжі денікінська армія.
Безпорадні були й керівні кола українського громадянства, як також і Комітет громадських організацій, що виник у день приходу українського війська.
Треба було комусь піти по той бік, ді-йти до самого центру, розвідати все, аж до настроїв і, переказавши по можливості об’єктивно всі плани й настрої Києва, вернутись якнайшвидше назад. Таких, що з Києва їхали, було багато, а таких, щоб потім вернутись назад хотіли, не було.
Випадало їхати мені, як наймолодшому з президії Громадського комітету, такому, якого менше, ніж інших, в’язали з Києвом різні особисті та родинні справи.
Кволість молодої організації та велика розбитість громадянства не дали змоги обставити мою подорож так, як, здавалось, треба було. Довелося братися до цього самому і в дрібницях навіть робити все на свою власну руку, як цілком приватну справу. Була, правда, допомога від деяких людей, але швидше як особиста послуга, а не організаційні заходи громадянства.
Днів за два я, нарешті, вирушив у дорогу. Умовившись з одним давнім своїм знайомим лікарем П., що жив у селі за Пущею-Водицею, раненько вставши, першим трамваєм з Подолу доїхали ми до Пущі-Водиці. Відтіля пішки, верстов з вісім, до його села. На Іртиському мості стояла кавалерійська застава денікінців. З того, що вона не звертала жадної уваги на перехожих, видно було, що в цьому місці передові частини денікінців пройшли вже давненько і, мабуть, зайшли вже далеко вперед. Це мене занепокоїло трохи, бо завжди краще переходити різні застави та сторожі близько від міста, де багато товчеться люду і де сторожа не так уважно ставиться до кожного перехожого. А план мій був такий: у місці, яке своїм положенням не викликало б жадної підозри в тому, що через нього можна прямувати до української армії, перейти лінію фронту, а потім круто взятися до залізниці, що веде на Козятин.
Під хатою, де жив приятель, на ґанку застали ми величенький гурт людей, що весело чаював коло великого самовара. Здивувались ми чимало, коли довідались, що весь цей гурт мандрує «на той бік»; серед них половина була жінок та дітей. Обміркувавши стан речей, я оптиміс­тичніше став дивитись на свою мандрівку. Жінки, діти, клунки, великий самовар, і все це на двох підводах, справляло враження подорожі не якихось ентузіастів політичного напрямку, а звичайних собі людей, що з якихось там невідомих причин мандрують з цілими сім’ями, кіньми та пішки сільськими дорогами, уникаючи небезпечних місць, де можна було сподіватись збройних сутичок. Та й причину нашої подорожі не треба було вигадувати. Більшість із нашого гурту за большевиків сиділа в «черезвичайці» і мали про це посвідчення. Показуючи ці посвідчення і оповідаючи до того, що, визволившись, ми тепер вертаємося додому, ми справді зустрічали дорогою з боку всіх безмежне співчуття і якнайщирішу охоту допомогти нам.
Умостивши на другий день вранці свої клунки на підводи, де сиділи жінки та діти, ми вирушили помаленьку пішки на містечко Макарів.
Переїхавши без жадних перешкод першу лінію денікінського війська, ми опинились на цілий день там, де не було на той час ніякої влади. Кожна стрічна людина, та навіть і не стрічна, а кожен, хто тільки бачив, що ми їдемо зі сходу, кидав свою роботу, біг нам навперейми і розпитував, аж доки ми не обривали розмов і не їхали далі. Чоловіки були стриманіші і не висловлювались так безпосередньо, як це робили жінки. Особливо вразила, пам’ятаю, одну бабу наша відповідь. На її запит, чи правда те, що люди кажуть, неначебто ідуть «яникінці», та ще й з золотими «пагонами», ми підтвердили, що так. Почувши це і пильно подивившись нам в очі, баба заплакала щирими сльозами і затужила та заголосила так, як по мертвому.
Тільки в містечку Макарові вже була влада, але нам ще невідома, – якісь пов­станці. Було пізно; вже зовсім майже смеркало, і ми не зважились при таких обставинах увіходити в сферу цієї влади. Чути було в містечку постріли та якісь веселі вигуки. Краще переночуємо в селі Макарові, трошки лівіше від містечка, – постановили ми.
Дядько, до якого скерувала нас доля, був за селом, коли ми його догнали.
Догнали, розпитались і дуже легко упросились до нього на ніч.
Дивуюсь завжди я селянам, як вони, живучи в тісноті і в невеликих достатках, так легко ще тісніше стискаються, пускаю­чи до себе в хату зовсім сторонніх людей, і як охоче вони діляться тим, що є в хаті, з незнайомими людьми. Переночували ми на славу! Нагодували нас і звечора, і вранці. Правда, ми за їжу платили немало, на наші гроші, але це ніякого враження не справило на господарів. Вони грошам значення не надавали.
Далі їхати без того, щоб якось не легалізуватись, не можна було: кожна влада мусить знати, хто їде через її володіння і чого їде. Отже, ліпше зробити цю неминучу процедуру з своєї ініціятиви, ніж з ініціятиви влади.
Влада в цьому містечку, командир якогось повстанчого загону, охоче дав нам перепустки і навіть запросив був нас лишитись на обід. Хоч для багатьох перс­пектива й була принадна, але більшість, особливо жінки, відкинули її, і ми поїхали. Мотивів до цього було багато, але найголовнішими були ті обставини, серед яких ми застали цю владу і те загальне враження, під яким ми перебували в цьому містечку. По-перше, довідались, що командир загону одержав від командира денікінської військової частини, яка тоді саме увійшла в село Гурівщину, листа, в якому той просив якнайшвидше відповіс­ти, яке саме відношення у повстанців до представників Доброармії.
Це вже одно занепокоїло нас, бо нам зовсім не хотілось перебувати в тих місцях, де можуть виникнути якісь військові непорозуміння. По-друге, оточення, в якому ми опинились – містечко, половина хат – пустки з забитими вікнами. У міс­течку найактивніша частина мешканців – жиди, покинувши свої хати, втекли, залишивши напризволяще свої маєтки, тільки нашвидку забивши вікна та двері дощечками. Хоч ніяких оповідань про погроми та душогубства ми не чули, але пустки і то на півмістечка – прикре справляли враження. Комендатура була розміщена в одному з залишених будинків, очевидно, якогось лікаря, бо по полицях та столах багато різних медичних книжок лежало.
Дивно бачити, як господарять люди в хаті, де господаря немає. Все, що попадає під руки, не має в їх очах жадної вартости. Кожну річ, до якої господар ставився дбайливо, тепер вживається зовсім не для того, для чого її призначено… Дивно було б, коли б ми згодились були довше залишатись, та ще й обідати!
Ні, ми їдемо і то швидше! Надворі вже було чути гомін: то з наказу коменданта козаки зупинили дві проїжджі підводи і умощують в них наші речі. Дядьки протестують; але не дуже, бо, видно, знають, що з того може вийти… Щоб було нам м’якше, козаки вимощують вози подушками, які хтось із них зі щедрістю, але не їх власник, виніс із сусідньої хати. Брудні, полинялі, з плямами, подушки, без наволочок, зовсім не пасують до селянського воза. Я це доводжу ретельному козакові, але він не розуміє ні моїх слів, ні тієї невисловленої думки, яка за ними криє­ться, і доброзичливо, але силоміць кладе під мене подушку. Умостились і поїхали, попрощавшись із комендантом та його помічником.
Дорогою наш поводир-козак оповідає про те, як бились вони, тобто їхній загін, із комуністами.
Усі місця, якими ми їдемо, для нього повні споминів, ще зовсім свіжих та яскравих, як свіжа ще земля в нашвидку зроблених окопах то там, то там видних. Осьде висока могила, де стояв скоростріл комуністів і яку приступом мусіли брати козаки.
Млин стоїть, розбитий гарматами: у ньому була, – каже козак, – у комуністів стежа…

Підготував Олег БУДЗЕЙ.
(Закінчення буде)