Михайло КАЛІНІН ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ: «МІСТО ЧИСТЕНЬКЕ, ДОСИТЬ ЛЮДНЕ»

12 березня 1922 року Михайло Калінін, якого називали всеросійським, а невдовзі й всесоюзним старостою, єдиний раз відвідав Кам’янець-Подільський. У поїздці його супро­воджував всеукраїнський староста Григорій Петровський.
23 березня в газеті «Известия», що видавалася в Москві, Михайло Іванович опублікував детальний звіт про поїдку на Поділля, де описав враження від перебування в Жмеринці, Прос­курові, Кам’янці-Подільському, Оринині та Вінниці. Пропонуємо увазі читачів цю статтю Михайла Калініна з незначними скороченнями в перекладі українською мовою.

ЖМЕРИНКА

Жмеринка – це маленький населений пункт Подільської губернії, зроблений Радянською владою повітом. Раніше це була велика залізнична станція, ви­дно, добре упорядкована, з великими станційними спорудами. Біля станції містечко з населенням переважно єврейським.
Залізнична лінія розсікає містечко навпіл: на одному боці живуть переважно залізничники, на іншому – містечкові мешканці, базар, а тепер і вся повітова адміністрація. У момент нашого приїзду станцію вимітали, шляхи посипали вапном, усе честь честю, як годиться.
Недалеко від вокзалу є базар, який займає кілька вулиць. На базарі товчеться багато народу, з якого половина торгує. Торгує із ларка, з лотка, з рук, жінки з подолів. Велика частина товару, – головним чином того, що йде в їжу, – лежить на землі, на якихось підстилках. На вулицях непролазний бруд, який збоку приховує натовп. Але в загальному базар бідний, переважає домашній мотлох – від піддонника для квіткових горщиків до вареної картоплі. Порівняно все дешево, лише хліб нестрим­но йде вгору, жито коштує 300 тисяч рублів за пуд.
Залізничники налаштовані непогано, – краще, ніж у великих центрах, наприклад, у Києві. Головна причина того, що основна їх маса – це навколишні селяни або, у всякому разі, які мають у містечку свої хати й клапоть зем­лі. Вони звикли в майстернях мати допомогу для обладнання своїх хат і домашнього інвентарю: беруть скло, фарбу, сокиру, шматок заліза, дошки, – на все це і раніше дивилися крізь пальці; це давало можливість залізничній адміністрації тримати в руках робітників, використовувати їхню працю та мати безпосередньо щось матеріальне у вигляді поросятка тощо.
В останні чотири роки, при частій зміні влади, кожна така переміна давала можливість тягнути, що можна. І, справді, тягли, і навіть іноді окремі дільниці дороги перетворювали на об’єкт власної експлуатації. На моє запитання одному робітникові: «А ви хочете зміни влади», він, сміючись, відповів: «Інтересу немає, зовсім мало матеріалу у вузлові та майстернях, більше зазнаємо збитку самі». Зрозуміло, в цих явищах також зацікавлена була і брала участь місцева адміністрація дороги. На даний момент, зрозуміло, триває по-старому, що і дає можливість існувати залізничнику.
Якщо ж туди надійде пролетар, який змушений жити безпосередньо на платню, то, звичайно, він повинен або тікати, або померти з голоду. Чи вигідно таке становище самим залізницям, їх правильному і вигідному функціонуванню? З’ясовувати це не входить у моє завдання, я тільки вказую на явища, більш-менш притаманні всім залізницям.

ПРОСКУРІВ

Проскурів – теж повітове міс­то Подільської губернії. Прос­курів… намагаюся пригадати, як ніби давно знайому назву… Хоча нічого з ним у пам’яті я не можу пов’язати, між тим, воно близьке, як би рідне, ніби Ца­ревококшайськ… Мабуть, воно так і є.
Уся промисловість міста – пив­ний завод, який незабаром запрацює. Число ж мешкан­ців близько тридцяти тисяч (переважно єврейське населен­ня), і важ­ко сказати, що воно робить і чим харчується. З вокзалу вздовж лінії залізниці йде будівництво халуп, що закінчуються виходом у поле, – очевидно, залізничників. По самій лінії розкидано багато вагонного брухту, який, ймовірно, розтягується місцевим населенням для його утилізації; кажуть, це тягнеться на багато верст, залишки від німців, – дивно багатий народ тут.
Біля останньої хати працює сім’я, тягаючи гній на землю. Розговорилися з господарем, старим років за 50, з солдатською виправкою. Запитуємо:
– Українець?
– Ні, я росіянин.
З туманного пояснення більше схоже, що він поляк.
– Я був понад 24 роки жандармом тут на станції: поляки мене звали з собою, обіцяли таке ж місце, але я відмовився; я міг би і тепер, навіть і при цій владі, йти на таке ж місце, але мало платять, а канцелярію я знаю доб­ре, як свої п’ять пальців.
У старого було велике бажання поговорити, перейти на ін­тимність. Ми швидко пішли, щоб не поставити його, та й себе, в незручне становище.
На коліях стоять маршрути; біля одного з них навалено великий курган речей, привезених робітниками і службовцями катеринославського залізничного вузла. Біля вагонів багаття, щось вариться, інші сидять на землі, їдять суп. Справжній циганський табір. Сонце, тепло. З вагона виглянула молода жінка і зникла. Перемовляємося репліками. Запитуємо: «Як багато вам допомагають місцеві залізничники?». «Нічого не хочуть для нас зробити, навіжений народ, ми взяли відпустку на два тижні, і ось вже скоро місяць; необхідно було б відправити один вагон із вантажем у 500 пудів і людей, осіб двадцять».
Я їм доводжу, що катерино­славський бандитизм чимало потрудився над руйнуванням їх краю, і особливо залізниць, а ось тепер самі спробуйте, як діставати хліб. В нужді окрема людина дивно сприйнятлива до інтересів держави: катерино­славці не тільки зрозуміли шкоду бандитизму, але і відразу ж без дебатів погодилися, які руйнівні для держави такі поїздки, як їхній маршрут. Під час розмови ми з Петровським були впіз­нані і, звичайно, вони натиснули, Петровський не витримав, дав розпорядження відправити їх вагон. Зі свого боку, вони обіцялися посиленою роботою погасити витрати уряду.
Найзнаменніший у Проску­рові – це голова повітового виконкому товариш Нефаростий (справжнє прізвище – Нехворостний або Нефоросний, звали його Олексій Іванович. – О.Б.), нервовий, вразливий, молодий, інтелігентний комуніст, українець, уже надірваний роботою…
Вноситься пропозиція визнати роботу голови мало інтенсивною. Нефаростий гаряче (звертаючись до Петровського) говорить:
– Григорію Івановичу, адже, ви ж знаєте, що я повинен звернути головну увагу на продподаток, і це Проскурів. Ви розумієте: Проскурів, а не Миргород (товариш Нефаростий раніше був головою повітового виконкому Миргорода).
Григорій Іванович погоджується, що це Проскурів, але для порядку, нагадування і повчання безапеляційно вирішує залишити в протоколі слова про «мало інтенсивне».

КАМ’ЯНЕЦЬ. КОРДОН

Кам’янець-Подільський, – колись губернське місто, – розташоване в горах. Кажуть, це вже передгір’я Карпат. Наскільки це правильно, не беруся судити. Його розрізає невеличка швидка річка, яка в межах міста обрізана високими берегами. З одного боку берег підмивається, і виходить майже прямовисна стіна в кілька сажнів, з іншого – прямовисна стіна відступила від води. Внизу, по намитій водою рівнині, вже тягнеться вулиця з будівлями. Вулиця між берегом і горизонтом води є як би терасою. Місто чистеньке, досить людне, з деякою кількістю великих будівель, з претензією на губернське місто.
Оригінальною особливістю міста є його вид збоку: ви ба­чите низку білих будівель, облямованих деревами, і таке враження, ніби це білі полотнища в рамках.
Місцева влада запропонувала нам поїхати на кордон, румунський чи польський; один – в 12, інший – в 30 верстах. Поїхали на польський (у Гуків. – О.Б.).
Туди до самого кордону гарне шосе. При виїзді з міста на горі стоїть стара турецька фортеця з чотирма вежами і низкою війсь­кових будівель.
Доїхали без особливих пригод. Кордоном служить Збруч, влітку невелика річечка, яку вільно переходять вбрід, тепер же досить глибока й каламутна.
Дорога веде до дерев’яного мосту, середина якого і є математичним кордоном між Радянською Україною і Галичиною.
Якраз на середині мосту поперек покладено рейку легкого типу, що і служить речовим кордоном. Ми безперешкодно дійшли по мосту до рейки, за якою стоя­ли польський солдат у сірій ши­нелі та жандарм у чорній.
Розговорилися. Жандарм із Кракова, під час Великої війни (так тоді називали Першу світову. – О.Б.) був у нас у полоні в Нижньому Новгороді. Солдат – варшавський робітник, непогано говорить по-російськи. Хоча розмовляти вартовим і забороняється, але, само собою зрозуміло, відбуваються не тільки розмови, але й цілі лайки.
Нещодавно один із польських вартових знущався над нашим: я, бачиш, краще і тепліше одягнений. Наш червоноармієць йому у відповідь: «У мене хоч погане обмундирування, та своє, російське, а у вас гарне, та чуже, французьке». Нині обмундирування польського солдата мені не здалося кращим від російського.
Кілька будівель із місцевого каменю на нашому березі зовсім розбиті. Як би в помсту, і на тому боці стоїть кілька кам’яних руїн. Біля мосту, на тій стороні, лавочка промисловців; очевидно, її головне завдання – переправляти контрабандні товари в Україну. У чверть версти відстані вниз по Збручу галицьке село, наповнене, за словами наших прикордонників, контрабандис­тами і тому подібним елементом. На нашому боці, на півверсти догори, теж велике українське село, волость Ляцкорунська.

ОРИНИН

На зворотному шляху ми зупинилися у виконкомі Орининської волості.
Село Оринин ділиться на дві частини: містечко, де єврейське населення, і власне село. У виконкомі зійшлися всі влади. Голова містечка – єврей, років п’ят­десяти. Хтось із повітової влади, звертаючись до нього, каже: «Здається, проти вас є нарікання, що ви дуже близькі до рабина», на що той жваво відповів: «Була обрана трійка, вона розслідувала і визнала це звинувачення ні на чому не заснованим; ніяких особливих послаблень я йому не роблю».
Голова волосного виконко­-му, також позапартійний, років тридцяти, невисокий, здоровий, кремезний українець, – за зовнішністю з нього був би не­поганий старшина. Зазвичай, ми зробили радянське гріхо­падіння: вся влада сфотографувалася, але не тільки влада, ззаду примазалися і велика група селян.
Подільське село налаштоване добре. Навіть продподаток не зіпсував настрою. Місцевого бандитизму немає, навпаки, селяни дуже міцно стоять за Радянську владу. Петлюрівщина своїми послідовниками має, головним чином, інтелігентних одинаків: куркулів, священни­-ків і так далі. Рядове середняцьке селянство ненавидить петлюрівщину так, як тільки може ненавидіти своїх ворогів.
Але село прикордонної Украї­ни різноплемінне; наприклад, у тій Орининській волості значиться вчителів 50, з них частина вчить у трьох польських школах, частина – в шести єврейсь­ких; інші – українські, росіян не­має; значить, населення складається з українського, єврейського і польського народів. Без­сумнівно, частина польського елементу співчуває Польщі, – після війни частина пішла було туди, але тепер більша частина повернулася. З Польщі призначаються ксьондзи, тут працює польська дефензива, петлюрівська організація, яка має глибоке коріння серед інтелігенції, савинковщина і так далі, потім спекуляція, на чому, кажуть, об’єдналися всі національності від сущих до відряджених.
Не можна сказати, що Радянська влада сильно поліпшила становище подільського селянина, бо загальне зубожіння в зв’язку з війною дуже сильне, але, безсумнівно, вона йому дала набагато більше, ніж великоросові. Досить нагадати, що Поділля – центр цукрової промисловості та великих маєтків. На моє запитання голові Подільського губернського виконкому товаришеві Порайку, яке виробництво на Поділлі може вважатися суто подільським, він відповідав: «Виробництво польських поміщиків».
На селянина припадало орної землі (а іншої в них не було) половина десятини на душу, але це з кулаками, а в загальному у середняків земля не перевищувала чверті десятини. Нині вони володіють майже десятиною і, звичайно, більш рівномірно. Вони чудово розуміють, що все це вони можуть утримати лише при Радянській владі. Ось чому надії Петлюри на правобережну Украї­ну марні. Взагалі, треба сказати, що селяни прикордонних губерній, за всіма даними, міцніше тримаються за Радянську владу, ніж, припустимо, Полтавська або Катеринославська губернії (і це дуже природно): вони, як вогню, бояться Польщі.
У Кам’янці-Подільському відчувається вплив закордону; газети Бухареста, Львова надходять швидше. У місті видаєть­ся по-українськи «Червона правда» – вважається найкращою газетою в Україні з тих, що україн­ською мовою. «Червона правда», мабуть, теж досить регулярно надходить за кордон, бо між нею і закордонною пресою йде жвава полеміка, впливає на редакцію, змушує її більше звертати уваги на захід, ніж на схід.

ВІННИЦЯ

З Кам’янця ми повернули назад, щоб поїхати до Вінниці. Він­ниця, колишня петлюрівська столиця, тепер – престольне міс­то Поділля. Своєю зовнішністю цілком підходить під губернію середнього стану. Лише трохи вузькі вулиці, скупченість у цент­рі, але це вже ознаки смуги осілості: страх постійно бути скрив­дженим змушував лю­дей інс­тинктивно гуртуватися для самозбереження.
Що ж стосується самої губернії, то треба визнати за нею важкий час голоду. Вона (як би у вигляді компенсації за звільнення її селян від польських поміщиків) виконала велику роботу. Майже поза всяким сумнівом, вона виділить хлібних ресурсів за всіма статтями не менше як 15 мільйонів пудів.
Щоб висвітлити коротко роботу губернії по продподатку і допомозі тим, хто голодує, я наведу витяг із звіту губернської економічної наради за серпень – грудень 1921 року, яка змальовує стан губернії рік тому.
Радянська влада приступила до проведення нової економічної політики навесні 1921 року. До цього часу Поділля перебувало в умовах, при яких думати і говорити про господарську роботу означало б займатися одними лише розмовами. Поділ­ля, будучи губернією прикордонною, перенесло на своїх плечах цілих сім із гаком років жорстоких воєн. Тут, на території Поділля, безперервно від­бувалися криваві бої. Звідси всі вороги Радянської влади починали свою контрреволюційну роботу, і тут вони відточували свої шаблі, пробували їх на шиї робітників і селян, тут вони набиралися духу і тут же, відступаючи і задихаючись, випускали свій останній подих…
Поділля до початку 1921 року за весь час революції вперше очищено від контрреволюційних армій. Йдучи звідси, польські та петлюрівські контрреволюційні армії попрощалися з нами так, щоб ми їх надовго не забули…
Почуття відповідальності перед тими, що голодують, усе ширше проникає в свідомість відповідальних працівників і широких кіл робітників та селян Поділля. Це можна ілюструвати багатьма фактами і, нарешті, повною впевненістю керівних установ у можливості збільшення допомоги.
На закінчення зазначу велику роботу, виконану Подільською губернією: вона прийняла 4753 дітей, частина їх розмістилася серед селян, які дуже охоче брали дітей: є багато фактів, як селянки далеко за місто виїжджали із запасними кожухами за дітьми.
Усе це свідчить, що Поділля займе належне перше місце не тільки через продподаток, а й через добровільну допомогу тим, що голодують.

Переклав і прокоментував Олег БУДЗЕЙ.