ВІД БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПІДПІЛЬНИКА ДО БАНДИТА

У газеті «Червоний кордон», що видавалася в Кам’янці-Подільському, в чотирьох числах – від 18, 21 і 28 вересня 1924 ро­ку та 1 січня 1925 року – вміщено матеріали про суд над бандою Вауліна (у першому з чотирьох дописів він названий Бауліним) та про виконання вироку за ухвалою суду. Пропонуємо читачам ці матеріали, а також статтю архівіста Івана Гарнаги (1924-2012) про одного з «героїв» дописів.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОПИСУ

Газета «Червоний кордон» видавалася у Кам’янці-Подільсь­кому в 1924-1941 роках, тобто 17 років. Організатором і першим її редактором був український письменник Сава Захарович Божко. Він підписав до друку перший номер «Червоного кордону» 1 травня 1924 року. Останній же номер, підписаний Савою Захаровичем, був 142-м з початку виходу часопису та датований 10 вересням 1925 року. Отже, Божко був редактором «Червоного кордону» майже півтора року. Наступне 143-тє число від 13 вересня 1925 року підписав другий редактор «Червоного кордону» – Михайло Еммануїлович Ровинський. Газета спочатку виходила двічі на тиждень – у четвер та неділю.
Правопис часопису хибував. Так, у друкарні в набірній касі зовсім не було літери «ї», замість неї використовували «і». Панував різнобій у прізвищах, навіть у межах одного допису. Характерний приклад, коли бандит спочатку називався Баулін, а потім Ваулін, ми вже наводили. Був різнобій у написанні «героя» нашої розповіді Андрія Охотникова (в цьому разі ми притри­муємося пізнішого варіанту Івана Гарнаги). Він фігурує як Охотнік, Охотників, Охотник, Охотников (причому чотири варіанти були в межах одного допису «Суд над бандою Вауліна», підписаного журналістом «Червоного кордону» Шоймером). Час­то бракує ком.
Ми ж для уніфікації будемо подавати прізвища однозначно як Ваулін, Охотников тощо. Також нерідке російське слово­вживання замінимо українсь­ким.

ПЕРШИЙ ДОПИС

Він з’явився у четвер, 18 вересня 1924 року, в рубриці «Судова хроніка», мав назву «Суд над бандою Вауліна» (в оригіналі Бауліна), підзаголовок «Перший день». Допис був підписаний псевдонімом Вірний (можливо, що це журналіст Шоймер). Ось його виклад, здійснений відповідно до сучасного правопису та вжитку слів.
16 вересня 1924 року в театрі «Новый мир» (нині Кам’янець-­Подільський районний центр культури і мистецтв «Розмай». – О.Б.) по­чався суд над бандою Вауліна.
Банда ця упродовж другої половини 1923 року «оперува­ла» на окраїнах Кам’янця-Подільського, вчинивши декілька організованих пограбувань зі зброєю в руках. Між іншим, цікаво те, що, роблячи грабунки, бандити видавали себе то за співробітників Державного по­літичного управління, котрі мають провести обшук, то за членів партії анархістів, котрим доручено взяти з даного господаря стільки-то речей і стільки грошей. Таким чином, було зроблено п’ять грабунків, у котрих постійно брали участь Ваулін, Чернилевський і Лескевич.
На лаві підсудних вісім осіб, з яких дві жінки. Сам Ваулін, колишній член Російської комуністичної партії з 1919 до 1922 року, був шість років у Червоній армії, служив у міліції, а в липні 1923 року пішов у банду. Між іншим, на лаві підсудних колишній комендант Кам’янець-Подільського політичного бюро 1920 ро­ку Андрій Охотников.
Першого дня суду було допитано трьох: Вауліна, Моргаля і Боровського. Останні два були другорядними в банді, а Ваулін змалював картину цілої низки грабунків, зазначаючи, що їм допомагали службовці УРО (напевно, скорочення від «уголовный розыск». – О.Б.), Монастирський і Ільницький, котрі доставляли бандитам зброю, «реалізували» крадені речі й таке інше.
Між іншим, Ваулін показав, що частина награбованих речей вони передавали співробітникам УРО, аби ті не переслідували їх. По закінченню показань Вау­ліна суд перервали до одинадцятої години наступного дня.

СУД НАД БАНДОЮ ВАУЛІНА

Наступна стаття «Суд над бан­дою Вауліна» з’явилася у неділю, 21 вересня 1924 року. Вона написана журналістом «Червоного кордону» Шоймером.
О другій годині починається суд (точного дня не вказано. – О.Б.). Підсудним дається останнє слово. Ваулін, голова шайки, визнав себе винуватим, але просить зм’якшити вирок, беручи до уваги його участь у громадянській війні. Моргаль також визнав себе винуватим. З огляду на своє пролетарське походження просить зм’якшити присуд.
Клишников зазначає, що він не злочинець, його втягнули в банду, і, будучи в рядах Червоної армії, боровся не за страх, а за сумління, будучи сім разів пораненим. За час служби в міліції стояв на сторожі здобутків революції. І тому просить суд зняти з нього чорну пляму, зм’якшити присуд і залишити його на волі, з огляду на те, що він молодий і зможе ще виправити себе.
Охотников зазначає, що він теж служив у Червоній армії. За час перебування поляків у нього в квартирі була підпільна більшовицька друкарська машинка, а за участь його в рядах Червоної армії були розстріляні батько і двоє братів.
Решта теж просять зм’якшити присуд, беручи до уваги їх пролетарське походження. Заслухавши останнє слово підсудних, суд виходить на нараду і о 6.30 вечора він з’являється і оголошує присуд:
Вауліна, Матусяка, Охотни­кова, Моргаля, Клишникова і Боровського присудити до вищої кари: розстрілу, але з огляду на їх пролетарське походження Охотникова і Моргаля, Клишникова і Боровського, а також їх участь у банді вперше, розстріл замінити Моргалеві – 5 років, Клишникові – 5 років, Охотникові – 3 роки, Боровському – 3 роки, Пентковській – 3 роки умовно. Сущенко виправдана. Щодо Вауліна і Матусяка присуд залишити в силі.

УТОЧНЕННЯ

У неділю, 28 вересня 1924 року, в газеті «Червоний кордон» надруковано уточнення.
В часопису нашому, число 42, в статті «Суд над бандою Вауліна» наприкінці надруковано так, що можна зрозуміти, що бандити Моргаль, Клишников, Боровський і Пентковська засуджені всі умовно, чого зовсім не було. Умовно була тільки засуджена жінка Юстина Пентковська, а що­до останніх, то кара утримання під вартою так і залишена, і присуд стосовно вищезгаданих обвинувачених уже ввійшов у законну силу, бо ці засуджені від касаційної скарги відмовились.

ВИКОНАННЯ ВИРОКУ

1 січня 1925 року «Червоний кордон» в замітці «Розстріл бандитів» повідомив читачів, що вирок щодо Вауліна та Матусяка виконано.
Не так давно виїзною сесією Подільського губернського су­ду (центр Подільської губернії міс­тився тоді у Вінниці. – О.Б.) було заслухано справу відомого бан­дита Вауліна та його найближчих помічників Матусяка та інших, котрі досить довго тероризували мирне населення нашої округи.
Кара, як і варто було чекати, винесена була сесією в тій мірі, на яку бандити заслужили, і їх засуджено до розстрілу.
До виконання встановлених формальностей Ваулін та Матусяк утримувалися в місцевому бупрі (будинкові примусових робіт. – О.Б.), а 4 цього грудня при­суд виконано й зазначених бандитів розстріляно.

БРАТИ ОХОТНИКОВИ

У газеті «Прапор Жовтня» вміщено грунтовну статтю тодішнього завідувача відділу Хмельницького обласного державного архіву Івана Гарнаги «Брати Охотникови» під рубрикою «Історії знаменні кроки». Ось вона.
Бідувала сім’я Охотникових за царських часів. Хоча Микола Спи­ридонович, його старші сини Ми­хайло та Андрій були мулярами, працювали день у день, заробітки були мізерни­ми. Мріяв старий Охотников звести новий, просторий будинок для себе і своїх синів десь на Петербурзькій чи Московсь­кій вулиці, поближче до цент­ру, та грошей не вистачило, навіть щоб придбати для цього земельну ділянку. Змушений був ставити нову хатину поряд зі старою, батьківсь­кою, під скелею біля самої річки, на вулиці Набережній (так колись називали вулицю Річну).
Сини одружилися, жили од­нією сім’єю. А коли розпочалася світова війна, старших синів погнали на фронт. Середущого, Андрія, тяжко поранило. Його визнали непридатним для продовження військової служби і відправили додому. Михайло потрапив у полон. Повернувся до Кам’янця аж 1918 року, коли тут орудували австрійці й німці. Незабаром інтервенти втекли, а місто опинилось у руках петлюрівців.
Охотникови бачили, що нова влада служить багатим. І коли підпільний ревком закликав робітників піднятись на боротьбу за відновлення Радянської влади, брати Охотникови теж взялися за зброю, а в травні 1919-го вступили до Кам’янець-Подільської робітничої комуністичної дружини.
Та на початку червня озброєні на кошти англо-французьких імперіалістів петлюрівські війсь­ка знову рушили в похід проти Радянської України. Цього разу в ролі союзника «високої» Директорії виступила панська Поль­ща, правителі якої мріяли про відновлення «Великої Речі Пос­политої» від моря до моря.
Економічне життя в Кам’янці занепало. Стояли пустками підприємства, майстерні, крам­ниці, без діла сиділи ремісники. На місто насувався голод.
Раніше Охотникови ледве справлялися із замовленнями на мурування фундаментів, печей, грубок, а тепер навіть у селі важко було знайти роботу. Батько останніми словами картав жовнірів і петлюрівців, усе примовляв: «Треба щось робити, треба щось робити!».
Одного морозного дня наприкінці грудня 1920-го (насправді, 1919-го, бо наприкінці грудня 1920 року Кам’янець-Подільський був уже надовго більшовицьким. – О.Б.) до Охотникових навідався родич Гаврило Симашкевич, якого переслідували петлюрівці як уповноваженого міської Ради по розподілу міських земель між жи­телями Руських фільварків. Посиділи, поскаржилися на тяжке життя. Потім Симашкевич дав знак Андрію вийти з ним на вулицю.
– Ти бачив мого квартиранта? – запитав Охотникова Гаврило.
– Того, що з борідкою й довгою зачіскою? – перепитав Анд­рій.
– Того самого. Це велика людина. Уповноважений більшовицької партії. Шукає надійних людей для підпільної організації. Хотів би познайомитись з ним?
– Хоч зараз.
Так відбулася перша зустріч уповноваженого закордонного відділу ЦК КП(б)У Петра Губи­ша – колишнього кадрового робітника одного з московських заводів, з Андрієм Охотниковим. Губишу було доручено налагодити зв’язки з підпільними групами, активізувати їх діяльність. У Центральному Комітеті особливо наголошували на посиленні більшовицької пропаганди і серед місцевих робітників та селян, і в польських війсь­ках.
Познайомившись з Андрієм, Губиш зрозумів, що він якраз та людина, яка потрібна для виконання важливих доручень.
– Наше перше завдання – підшукати будинок, в якому можна налагодити друкування більшовицької літератури, – сказав він.
– А чи можна використати наш будинок, в котрому зараз ніхто не живе? – подумавши, запитав Андрій.
– Я бачив цей будинок. За місцем розташування він може підійти для цієї справи. Вважаю, що вашому батькові не треба пояснювати, для якої мети будинок буде використовуватись.
А через деякий час у старій хатині поселився Іван Фіщенко (партійна кличка – Януш) – заступник Губиша по агітаційній роботі. З допомогою друкаря М.Табачника він змонтував друкарський верстат із ручним приводом. Сюди доставили друкарський шрифт, папір.
Перші листівки були надруковані і розповсюджені в лютому 1920 року. А в березні почала виходити газета Кам’янець-Подільського підпільного ревкому «Большевик».
Старий Охотников таки ді­знався, з якою метою поселились у його хатині «квартиранти». Він добре розумів, що тепер небезпека чатує всю сім’ю на кожному кроці. Та жодного слова докору не почули від нього. Лише сказав:
– Хіба зразу не можна було сказати, для чого потрібна хатина? Я ж не проти.
Голова підпільного ревкому Петро Губиш повністю довірився Охотниковим. Майже вся велика сім’я була залучена до підпільної роботи. Микола Спиридонович і старший син Михай­ло, виїжджаючи на роботу в навколишні і далекі села, брали з собою листівки та газети і через довірених селян розпов­сюджували їх по всьому повіту. Анд­рій допомагав Губишу підтримувати зв’язки з підпільними групами і бойовими загонами.
Агенти охранки вперто шу­кали місцезнаходження під­пільної друкарні. Одного травневого дня у двір Охотникових вдерлась поліція. Нишпорила у всіх закутках старої та нової хати, нарешті натрапила на друкарський верстат і шрифт. Старший поліцейський наказав підлеглим доставити знахідку в поліцію, а М.Табачника, старого Охотникова та Андрія – арештувати. Андрію проте вдалося непомітно вислизнути. Незабаром агенти дефензиви арештували Михайла і Семена Охотникових.
Кілька тижнів підпільників жорстоко катували. Та арешто­ва­ні не видали нікого, хто за­лишив­ся на волі. Тоді начальник польської охранки вирішив звільнити Михайла і Семена для того, щоб вистежити, з ким вони підтримують зв’язки. Але не­забаром інтервентам і петлю­рівцям довелося рятуватись втечею: до Кам’янця стрімко наближались частини радянської 14-ї армії.
Сталося так, що радянським військам через деякий час до­велося знову залишити Західне Поділля. І знову в місто вдерлися інтервенти. Михайло та Семен були арештовані. Цього разу вони вже не змогли вирватись з лабет дефензиви.
Поранений командир загону прикордонників Новицький і брати Охотникови були розстріляні, а їх батько загинув від рук білопольських катів поблизу Львова.
Після остаточного визволення Кам’янця військами 14-ї ар­-мії повітовий ревком прийняв рішення поховати загиблих героїв більшовицького підпілля на видному місці. 9 грудня 1920 року розстріляних було поховано біля будинку ревкому (нині ву­лиця Шевченка, 26). Відбувся багатолюдний мітинг трудящих міста.
Напередодні 1 Травня 1921 ро­ку на могилі був встановлений обеліск із написом: «Охотниковы и Новицкий расстреляны 12 ноября 1920 года. Вы жертвою пали в борьбе роковой». Так було започатковано кладовище для загиблих і померлих борців за народну справу.
Німецько-фашистські загарбники зруйнували цей та інші па­м’ятники, а рішенням міської Ради до 50-річчя Великого Жовтня тут встановлено новий обеліск, на якому вирізьблені слова «Синам пролетаріату, загиблим у боротьбі за диктатуру його».
Зі статті Івана Гарнаги постає зовсім інший Андрій Охотников. Справжня Радянська влада, за яку він колись натхненно боровся, змусила Андрія стати бандитом. Уточнено і те, що в Кам’янці-Подільському були розстріляні тільки брати, а батько загинув біля Львова.