Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
24 Грудня 2020

РОЗКОРІНЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Редакція газети «Подолянин» отримала листа трьох громадян нашого міста, який стосується топоніміки найдавнішої частини Кам’янця-Подільського – Старого міста. Наводимо цей лист-статтю, яка називається «Розкорінення історичної пам’яті неісторичними топонімами колоніальної давнини у заповіднику «Старе місто», повністю.

«Народ, що дивиться на своє минуле очима сусідів, не виживе»
(Зигмунд Фрейд).
«…хто більше матері-історії цінний» (Володимир Маяковський).
«Історія – це те, що робить із людини особистість, із народу – націю,
з території – державу» (за Михайлом Грушевським).

Микола ПироговЗа Ліною Костенко: «А у нас в назвах вулиць і площ прославляють не українських героїв, не українських світочів, не українських лідерів, а царських генералів, нкведистів, вигаданих святих та іншу колоніальну топоніміку».
У своїй головній праці «Укорінення» Сімона Адольфіна Вейль (1909-1943), французька філософиня, стверджує, що найбільшим злочином проти будь-якого народу є його розкорінення – позбавлення правдивих знань і па­м’яті про предків.
Давнина та історія не є синонімами. Давнина – це тільки сирий матеріал, сировина для історії, з якого історія повинна видобути, виплавити справжнє «щире золото правди» минулого. «Факт – це ще не вся правда. Він тільки матеріал, сировина, з якої потрібно видобути, виплавити справжню правду… Преклоніння перед фактом спричинює те, що у нас часто плутають випадкове і другорядне із корінним і типовим. Не можна смажити курку разом з пір’ям. Потрібно із факту вискубати несуттєве оперення, потрібно з факту видобути смисл», – казав Максим Горький.
Олександр Довженко цю думку висловив емоційно: «З минулого беріть тільки щире золото правди, відкидайте всі п’ятаки мідних правд». Адже «правда буває пішою, повзучою і крилатою».
Тобто не все минуле скопом є історією. Не все золото, що блищить – не все давнє є історичним.
Термін «історія» на українську мову перекладається, як «оповідь про минулі події».
Великий князь ОльгердЯкщо перші історики просто описували події, то пізніше історики займались і причинним поясненням подій. Одні пояснювали причини подій економічними умовами і класовими інтересами, а інші – Божим промислом. Словник Сергія Ожегова термін «історичний» трактує як виключно важливий, знаменний; «подія» – значне явище, факт.
Микола Бердяєв у книзі «Смисл історії», пояснюючи суть поняття «історичності», надає критерій історичності тільки переломним подіям і доленосним особистостям. Все останнє з минулого не є історичним, не є «великим минулим», не є «діяннями наших предків». «Історія воістину є ДРАМА» (грецьке «дія») – тобто події і діяння минулого. Драмою називав історію і Карл Маркс.
Наочно історію можна уявити як сепаратор, що «из тумана (холодного) прошлого» виділяє вагомі краплинки, а невагомі утилізує в смітник; або як плавильну піч, що із кубометрів сиро­вини минулого виплавляє, ви­добуває грами «щирого золота прав­ди»; або як «материнський» конс­пект минулого в жанрі драми.
Із вищевикладеного маємо такі критерії історичності: 1. Подійність 2. Вагомість 3. Материнськість (укорінення).
Визначна особистість є подією в житті народу, але для практики топонімічних комісій доцільно розрізняти два види подійності: а) переломні події, б) доленосні особистості (як це робить Микола Бердяєв). І, відповідно, розуміти, що історичні топоніми і назви побутові мають незрівнянно різний масштаб. Правда побутова на рівні фізіології, «бутерброда з краківською ковбасою», як то ринок малого та середнього польського бізнесу (польський ринок, чи вірменсь­кий, чи татарський, чи циганський-молдаванський тощо) не може підмінювати правди історичної – майдану як центру суспільно-політичного життя міста (це підміна бойового історичного «слона» на побутову фізіологічно правдиву муху). Драма як жанр художньої літератури може використовувати і побутові, звичайні події для художньо-моральних цілей. Історія (також Драма) – тільки масштабні суспільно і політично вагомі події. Отже, інформаційною одиницею і історії, і художньої драми є подія з урахуванням суспільно-­політичного масштабу. (Історія – це драматична модель мину­лого, це «вітер, який з минуло­го приносить нам події і особис­тості», «дела давно минувших дней» «славних прадідів великих»). А також, при всій повазі до різних релігій, що назви вулиць на зразок Троїцька, Тринітарська, Михайлівська (Архангела Ми­хаїла) тощо не є історични­ми, оскільки вищі істоти в галузь науки історії не входять. Історія – це «доля людини», творча діяльність людей.
Михайло СтарицькийВагомість як соціально-політична значимість – як серйоз­ний факт, аргумент, демонстрація цивілізаційного поступу на­ро­ду, сил і можливостей нації. «Історія – це доля народу в його цивілізаційному поступі». «Історія – це свідома оцінка сил і можливостей нації». «Щире золото правди» відчутно «важче» за «мід­ні п’ятаки правд».
Укорінення – це повага до своїх предків, знання їх досягнень і помилок. Історичні топоніми – це слава України і Героїв слава, які роблять за Михайлом Грушевським з території державу.
І відповідно – розкорінення, зокрема неісторичними топоні­мами (в личині давніх і тільки ці давності нібито автоматично вже й історичні) робить (інформаційно роззброює) з народу отару, з держави – нічийну територію для підігріву претензій нащадків окупантів.
Про методику підмінювати топоніми на окупованих територіях для знищення історичної пам’яті аборигенів навчав ще за 500 років до Різдва Христового китайський стратег Сун Тсу (винахідник топонімічної психо­тропної зброї масового враження). Адже топоніми – це опорні сигнали історичної пам’яті, які є вузлами «інформаційного сита», через які людина просіює інформаційні потоки.
Унаслідок некваліфіковано проведеної декомунізації топонімів Старого міста, наприклад, історичний факультет потрапив на перехрестя вулиць «Татаро-­монгольська» (Татарська – «найдавніша назва цієї вулиці, яка ся­гає ХІV століття», – стверджує офіційний текст для екскурсоводів. А, як відомо, історики світу цих татар називають татаро-­монголами) і Зантунська (яку в народі називали «Тріперштрассе», бо там було два будинки роз­пусти, «зантуна» з польської – бу­динок розпусти). Ці адресні топоніми історичного факультету не мають ні подійності, ні вагомості для цивілізаційного посту­пу (не є «великим минулим», як каже Микола Бердяєв), ні материнськості («рідним минулим»), тому не є історичними за визначенням, а колоніальними із окупаційного минулого. Типовий приклад розкорінення історичної пам’яті хитромудрими ко­лонізаторами та некваліфіко­ваними декомунізаторами. Відбулася підміна історичності на неісторичну давнину епохи колоніального поневолення. Це ще й збиває з пантелику молодь, студентів історичного факультету щодо суті їхнього профілю, щодо мети та методології роботи із давниною («мерт­вим матеріалом», сирим минулим).
Гетьман Петро ДорошенкоВважаємо, що для навчального процесу майбутніх істориків буде корисною і відповідатиме задекларованому в назві заповідника «національний, історичний» (та історично обгрунтованою!) такі назви вищезгаданих вулиць:
Варіант І: 1. Вулиця Героїв Синьоводської битви (окупанти з вулиці Татарської у ХІV столітті на Синіх Водах, 200 кілометрів від Кам’янця, були заслужено покарані 1362 року із активною участю кам’янчан) – подійна назва. 2. Вулиця Миколи Пирогова (неодноразово відвідував як інс­пектор чоловічу гімназію, що була в корпусі; тут була стипендія для бідних студентів його імені, лікар широкого профілю, не тільки геніальний хірург, але міг підлікувати клієнтуру зантунсь­кого профілю – то кого будемо славити – хворих чи лікаря?) – доленосна особистість.
Варіант ІІ. 1. Вулиця Великого князя Ольгерда (командувача русько-литовського війська на Синьоводській битві, де відбувся європейський вибір українців), вщент розбив татарських окупантів, приїжджав у Кам’янець з нагоди вручення за його повелінням грамоти про надан­ня Маг­дебурзького права) – замість колоніального неісторичного вулиця Татарська. 2. Подійна назва – вулиця Героїв Грюнвальдської битви (три подільські лицарські хоругви з Кам’янця вирушали на Битву народів) замість вулиці Проституток (Зантуська).
Гетьман Павло СкоропадськийВаріант ІІІ 1. Вулиця Героїв Хотинської битви. Відомо, що в битві безпосередню участь брали кам’янчани і що переможці – Петро Сагайдачний та королевич Владислав – на білих конях в’їжджали в місто. В костелі Пет­ра і Павла і в православних церк­вах була урочиста служба на честь перемоги. 2. Вулиця Михайла Старицького. Автор історичних романів відвідував чоловічу гімназію (теперішній історичний факультет).
Варіант ІV. 1. Вулиця Героїв Ярославської битви. Кам’янчани брали участь у головній і найбільш уславленій битві в довгому воєнному житті Данила Галицького 1245 року під Ярославлем проти угорсько-польських загарбників. 2. Вулиця Гетьмана Петра Дорошенка – 1672 року разом із турецькими союзниками звільнив від польсько-шляхетських загарбників Кам’янець (привід для дискусії).
Варіант V. 1. Вулиця Трипільська (тут знайдені залишки трипільських будівель) – подійна, та 2. Вулиця Гетьмана Скоропадського – засновника українського університету в Кам’янці.
Або інші подійні назви, що відповідають критеріям історичності.
Видатних подій і особистос­тей, пов’язаних з історичним фа­культетом та Кам’янцем, у нас вистачає – і Павло Житецький, і Микола Суслопаров, і Микола Че­ботарьов, і багато інших. В на­ціональному історичному заповіднику повинні бути тільки історичні материнські топоніми за титульною назвою заповідника. Історичних подій та історичних особистостей материнської історії, пов’язаних із містом, у нас багато, більше, ніж вулиць і площ у Старому місті. А назви на зразок Довга, Зарванська (Засранська), Троїцька і так далі – це знущання над історичною пам’яттю («священним переказом історії» за Миколою Бердяєвим) та спотворення, викривлення і перекручення історичності як категорії (вони не містять ні подійності, ні соціально-політичної значимості (вагомості), ні материнськості (укорінення, «рідної давнини»). Розкорінення історичної пам’яті в овечій шкурі толерантності, християнства та псевдодекомунізації.
Юхим Сіцінський писав, що Ка­м’янець ніколи не втрачав харак­теру українського міста попри змі­ну влад і держав, у які він входив.
Ліна Костенко порівнювала топоніміку із дзеркалом, в якому народ бачить себе, а інші народи сприймають його адекватно. Криві дзеркала колоніаль­ної топоніміки Старого міста не тільки не є історичними, хоч є давніми, але відверто перекручують і викривляють історичну пам’ять, виривають сторінки нашої кам’янецької історії (ні од­нієї події, чи постаті української історії міста, столиці Поділля, за довгі віки!).
Хто поверне топоніміці давнього українського міста Кам’янець, національного історичного заповідника, вкрадену розкорінювачами історичність, статус «святого переказу історії»?

Борис ДЕРИКОЗ, голова Кам’янець-Подільської міської організації «Народний Рух України»,
Олександр КОРНИК, член президії ради ветеранів району, доктор філософії,
Леонід ГУСЛЯКОВ, голова громадського самовря­дування Старого міста, голова міської організації незалежної спілки Всеукраїнського об’єднання ветеранів.


Ось такий лист отримала редакція «Подолянина», який ми, попри важкість його читання, друкуємо повністю. Кожен має право на свою думку. Авторам листа рекомендуємо звернутися до міського голови, він же направить це звернення до топонімічної комісії (яка ще не сформована новим складом депутатського корпусу). Якщо топонімічна комісія підтримає це подання, тоді голосуватимуть депутати міської ради, які ухвалять остаточне рішення, або його не ухвалять. Такою є процедура.
Декілька зауважень до статті. Вже у заголовку автори вживають термін: заповідник «Старе місто». Такого заповідника немає в природі, а є Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець».
Гіпотезу про те, що вулиця Зантуська походить від слова «зантус», висловив Олег Будзей у книзі «Вулицями Кам’янця-Подільського» (Львів, 2005). Він пише: «Звичайно, наведені вище міркування не дають нам жодних підстав твердити, що назва вулиці Зантуської походить від польського слова зі значенням «дім розпусти», адже жодних реалій такого характеру на давній вулиці Зантуській у документах не зафіксовано. Отож, дані викладки можна розглядати тільки як цікаву робочу гіпотезу». Олег Будзей також пише, що «Зантуською називалася зовсім інша вулиця – нинішня Петропавлівська», посилаючись на опис міста 1700 року. Твердження Дерикоза, Корника та Гуслякова, що «там було два будинки розпусти», є вигадкою, не підкріпленою історичними фактами.
Наведемо повністю вжитий на початку листа епіграф Володимира Маяковського мовою оригіналу: «Партия и Ленин – близнецы-братья – кто более матери-истории ценен? Мы говорим Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим партия, подразумеваем – Ленин».
Якщо Кам’янець-Подільський був литовським, польським, турецьким, російським, німецьким, радянським, якийсь період – на третину вірменським, якийсь період – наполовину єврейським, тільки у 1918-1920 роках і з 1991 року формально українським містом, то виникає запитання: а що робили в місті українці у цей довжелезний період своєї історії? Потрібна точна цитата з Юхима Сіцінського із зазначенням джерела, що Кам’янець ніколи не втрачав характеру українського міста попри зміну влад і держав, в які він входив.