П'ятница, 29 Березня 2024 р.
15 Січня 2021

ЛЕСЯ УКРАЇНКА ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ: «Я Б ТАМ З ОХОТОЮ ЖИЛА»

Як і будь-який рік, 2021-й багатий на ювілеї. Детальний їх перелік дає відривний «Український народний календар» на цей рік. Ми ж у нашій статті обмежимося тільки найприкметнішими.

Саме цього дня, 15 січня, виповнюється 150 років від дня народження Агатангела Кримського (1871-1942) – українського сходознавця, філолога, поета й перекладача-поліглота. Агатангел Юхимович опанував понад 60 мов. У липні 1940 року 71-річного вченого заарештовано НКВС. Його звинуватили в антирадянській націоналістичній діяльності й ув’язнили в одній з тюрем НКВС у Казахстані. Помер учений світового масштабу від голоду та холоду в тюремному лазареті 25 січня 1942 р.
Не обминемо ми й сумні дати. 23 січня минає 100 років від дня смерті Миколи Леонтовича (1877-1921) – українського композитора, хорового диригента, педагога, просвітителя. Від серпня 1892 ро­ку до червня 1899 року він вчився в Ка­м’янці-Подільському в Подільській духовній семінарії. Обірвала життя Миколи Дмитровича куля чекіста.
У книзі спогадів «Зустрічі і прощан­ня» Григорій Костюк згадує прихід у міс­то більшовиків у листопаді 1920 року:
«І першим, чим обдарувала нова влада Кам’янець, це страшне слово – ЧеКа… Наприкінці грудня на стінах будинків і парканах вивішано було перший список розстріляних «контрреволюціонерів»… Згодом з’явилося ще кілька списків розстріляних «контрреволюціонерів». Серед них був наш учень Степан Бойко… і мій добрий знайомий, учень учительської семінарії Бережний, єдиний син удови з села Княжполя. Це створило панічний страх».
100 років тому, на початку 1921 року, в Кам’янці-Подільському на перше місце висунулася цивільна радянська влада. Той же Костюк пригадує: «Почав діяти й ширше виявляти себе міський і окружний (насправді повітовий. – О.Б.) комітет КП(б)У – Комуністичної партії (більшовиків) України. Головою його став якийсь Іван Кулик. Створився й окружний (насправді повітовий. – О.Б.) виконавчий комітет рад робітничих, селянських та солдатських депутатів – коротко окрвиконком. Головою його став теж якийсь приїжджий Панас Буценко. Обидва українці, обидва говорили тільки доброю українською мовою. Це вносило подив і замішання в на­ші голови. Як зрозуміти й поєднати, з одного боку, цих мирних і симпатичних зовні українських репрезентантів нової влади і, з другого, – диявольське страхіття ЧеКа? Але поволі, життя стабілізувалося й брало своє. І Кулик, і Буценко входили в громадське і культурне життя Кам’янця, як свої люди».
25 лютого маємо славний ювілей – 150 років від дня народження Лесі Українки (1871-1913). У Кам’янці є від 1 червня 1992 р. вулиця Лесі Українки – одна з центральних, перед тим Ленінградська. Раніше вулиця Лесі Українки була в мікрорайоні Біланівка – так названа 19 серпня 1977 р. вулиця Мала Біланівська, перейменована 18 березня 1993 р. на вулицю Івана Сірка. А понад дев’ять місяців, від 1 червня 1992 р. до 18 березня 1993 р.,
у місті було дві вулиці Лесі Українки – у центрі й на Біланівці.
Поетесі часто приписують вислів «Ка­м’янець-Подільський – квітка на камені», хоча ніде в Лесі Українки немає такого означення. У листі до Марії Миколаївни та Бориса Дмитровича Грінченків від 29 червня 1909 р. Леся писала: «А як уже не змога або нехіть Вам їхати на чужину, то, може, ліпше, ніж у Криму, було б понад Дніст­ром у Кам’янці, – сей курортик тепер дуже вилюднів, а проте ще не навчився так обдирати людей, як «русская Ривьера», клімат там гарний, околиця гарна, а народ рідний. Я б там з охотою жила, коли б вибір житла залежав від мене».
80 років тому, 31 березня 1941 р., з’явилася постанова №26 Кам’янець-Подільського обласного виконкому та бюро обласного комітету КП(б)У «Про затвердження плану переїзду і розташування обласних організацій у Проскурові», яку підписали голова облвиконкому Андрій Ковбасюк і перший секретар обкому КП(б)У Олександр Власов. Як згадував Григорій Тонкочеєв, який перед війною працював в обкомі КП(б)У секретарем із пропаганди, будинок обкому партії в Кам’янці передали військовим (нині в цьому будинку розміщується Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну). Натомість у Проскурові військові передали приміщення під обком партії. Переїзд відбувся за один день. Уранці секретарі обкому з Кам’янця роз’їхалися по районах, а кожний відділ повантажив на виділені машини столи, шафи, інший інвентар.
Пізно ввечері секретарі повернулися в обком, розміщений уже в Проскурові.
Про перипетії з обласним центром розповів історик Сергій Єсюнін. Він писав, що 1936 року постало питання розділення на дві частини Вінницької області. Вирішили з трьох її прикордонних округів (Кам’янецького, Проскурiвського та Шепетiвського) утворити окрему область. На обласний центр у Раді народних комісарів УРСР запропонували Проскурів, як такий, що розташований на перетині залізничних та шосейних шляхів i має центральне географічне положення в новому регіоні. Але, виявилось, що у місті фактично не було адмі­ністративних будинків, яких для функціо­нування обласного апарату потрібно було чимало. Не відповідала статусу адмінцентру забудова та благоустрій міста. Отож, іншої альтернативи не було – цент­ром новоутвореної області вирішили встановити Кам’янець-Подільський, що і було затверджено Постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р. Область відповідно отримала назву Кам’янець-Подільська. Разом з тим, Раднаркомом УРСР ще 1936 року було поставлено завдання перед партійним апаратом та міською владою Проскурова – за п’ятирічку вивести місто на рівень, який би відповідав статусу обласного центру. До того ж, 1939 року Проскурів уперше за свою історію випередив Кам’янець за чисельністю населення: у Проскурові – 37481 мешканець, у Кам’янці-Подільському – 36400. Тож перенесення навесні 1941 р. обласного центру в Проскурів було цілком закономірним, а не репре­сією Кам’янця, як це досі вважають ка­м’янчани, заражені вірусом містечкового патріотизму.
Кам’янець, будучи адміністративним центром Подільської губернії, дуже повільно вписувався у «світле капіталістичне майбутнє» і надалі залишався переважно ремісничо-торговельним містом. Напередодні Першої світової війни він за розвитком промисловості та торгівлі посідав тільки четверте місце в губернії, а до призової трійки входили Вінниця, Проскурів і Дунаївці. 28 червня 1913 р. дореволюційний «Подолянин» з гіркотою писав, що багато повітових міст випе­редило адмінцентр губернії, який має близько 50 тисяч мешканців, чимало навчальних закладів і різного роду казенних і приватних установ, але рухається по шляху прогресу черепашачою ходою. Однією з причин такого становища газета назвала «нерухливість та інертність міських верховодів».
«Український народний календар» на 2021 рік зазначає, що 17 травня минає 160 років від дня народження Костя Григоровича Солухи (1861-1922) – лікаря, українського громадського діяча, одного із засновників Кам’янець-Подільського університету. Безумовно, цей ювілей відзначатиме Кам’янець-Подільська місь­ка центральна бібліотека імені Костя Солухи, яка з 2016 року має це славне ім’я.

24 травня спливе вже десять років, як немає з нами Віталія Бабляка (1951-2011), котрий понад 18 років стояв біля керма «Подолянина». 21 серпня 2021 року Віталієві Петровичу виповнилося би 70 років.
Нарешті, 2021 рік – це 30-річчя незалежності України. Верховна Рада 24 серп­ня 1991 року проголосила Україну незалежною державою, а 1 грудня народ дружно підтримав правильний крок своїх обранців. Але з’ясувалося, що замало оголосити свободу, її ще потрібно відстояти зі зброєю в руках. Ці слова я писав до 25-річчя незалежності України, але, на жаль, вони залишаються актуальними й через п’ять років: так хочеться, щоб у ювілейний для нашої держави рік прийшов мир на її терени, а нахабно відторгнуті території повернулися.