ЯК УБИЛИ МИКОЛУ ЛЕОНТОВИЧА

23 січня минає 100 років від дня смерті Миколи Леонтовича (1877-1921) – українського композитора, хорового диригента, педагога, просвітителя. Від серпня 1892 р. до червня 1899 р. він учився в Подільській духовній семінарії в Кам’янці-Подільському.

Загибелі Миколи Леонтовича присвячено чимало публікацій. Розповіді різко контрастують та суперечать одна одній. Це чітко виявилося з поваленням комуністичної влади, коли стали доступні засекречені матеріали тих часів.
У ніч на 23 січня 1921 р. композитор перебував у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту Подільської губернії. Там його вбив Афанасій Грищенко. Він напросився в хату переночувати, на­звавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці Грищенко пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці, оприлюднено лише у 1990-х роках:
«В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал».
Єдине, що так і не стало зрозумілим, – через що чекісти вдалися до такого жорс­токого акту, яка була причина вбивства композитора?
Найдетальніші відомості про траге­дію стали відомі завдяки документам, які віднайшла завідувачка відділу Він­ницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. До фондів потрапив товстий щоденник українського письменника Степана Васильченка. Там згадано одного з найближчих друзів Леонтовича, Гната Яструбецького, який записав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство сина. Ось ця розповідь.
Була шоста година вечора по сонцю… До хати зайшов молодий, 22-23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блон­дин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була «гора». Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу…
Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим го­лосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв’язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов.
У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Во­ни розв’язали руки Леонтовичам, наклали пов’язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Була восьма година ранку, неділя 10 січня (за старим стилем) 1921 р. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий.
12 січня (теж за старим стилем), коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха.
Наведемо згадку кам’янецького педагога і композитора Дмитра Білобжицького про його зустріч 1919 р. в Кам’янці-Подільському із Миколою Леонтовичем і Кирилом Стеценком: «Стеценко жив у мене в будинку учительської семінарії на вулиці Драгоманова (нині Данила Галицького. – О.Б.)… Незадовго до від’їзду Стеценка Леонтович разом з якимось починаючим молодим композитором, студентом Львівської консерваторії, прибув у Кам’янець. Вечорами (обидва композитори жили у мене) вели дуже цікаві розмови про дальші шляхи розвитку української музики, грали свої нові хорові твори та уривки з опер, імпровізували».
Священник церкви на Карвасарах, а пізніше тюремної церкви у Кам’янці-Подільському Костянтин Ватич мав власний будинок на Підзамчі. 1919 року в цьому будинку гостем Ватичів був Леонтович. Донька священника Ольга Приходько згадувала про цей візит:
«Це сталося в холодний осінній вечір, коли сік дрібний, докучливий дощ і коли людині особливо прикро залишатись без притулку. Хтось привів цього пізнього гостя в теплу хату отця Костянтина, де на канапі коло печі вигрівалися дві киці. Гість, після зимної сльоти, був зворушений цим затишком і потім все повторював, що там, де є коти, там завжди тепло і спокійно, бо ця тварина не зносить ні холоду, ні гвалту».