Четвер, 21 Жовтня 2021 р.
29 Січня 2021

ФЕЄРВЕРКИ, РЕДУТИ ТА СЕЙМИКИ: ЯК СВЯТКУВАЛИ КОЛИСЬ У КАМ’ЯНЦІ

От і відгуляли зимові свята. Цього разу – скромніше за попередні роки. Пандемія і складна економічна ситуація в країні підрізали крильця масштабним святкуванням. А війна на сході давно зробила з феєрверків недоречну забавку людей, котрі не вміють відчувати і шанувати потреби інших.
А як святкувалося в місті років 250-300 тому? Тоді ж теж містянам бувало непереливки.

У НОВИЙ РІК ІЗ БАТОГОМ

Кам’янець хоч і був центром Подільського воєводства, та після турецького панування в 1672-1699 рр. довго не міг прийти до тями. Катаклізми, війни і віддаленість від метрополії не робили життя в Кам’янці дуже відмінним від того, яке вели мешканці інших великих міст Речі Посполитої.
Тож причини для свята знаходилися і тоді. Особливо взимку: новий рік, а потім і час карна­валу!
Новорічні ночі на Поділлі звучали лясканням батогів. Вважалося, що такі вправляння при­несуть господарям родючість і щастя. Нині на наших землях про цей звичай не чути, а от у сусідів-буковинців і у ХХІ столітті січень звучить батогами-гарапниками. Вони – невід’ємна час­тина Маланок у Великому Кучурові біля Чернівців та Вашківцях на Вижниччині.
У Кам’янці та на Поділлі новорічний обов’язок відшмагати землю батогом покладався на прислугу та фірманів-візників. За це чоловіки отримували від своїх господарів частування. Гучні, мов постріли, звуки неслися над містами і селами не лише в новорічну ніч, а й протягом першого ранку нового року.
Ще одним подільським но­ворічним звичаєм, про який забули й старожили, було своєрідне парадування сільськогосподарських тварин через поміщицькі маєтки. Худобу для цього прикрашали різноманітними способами. Наприкінці дійства селяни заводили роз­цяцькованих коней, свиней чи овечок до панського передпокою і віншували господарів із новим роком. Звичай побутував на всьому Поділлі – і підмос­ковському, і австрійському. На Тернопільщині він зберігався до початку ХХ ст.

БАЛИ – АРИСТОКРАТАМ, КОРЧМИ – МІЩАНАМ

Не тільки села гули Маланками, а й великі міста занурювалися в карнавальний вихор незадовго до Великого посту. І якщо для низів цей час був нагодою згадати про давні, ще язичницькі звичаї предків, кам’янецька аристократія забавляла себе більш вишукано. Знать влаштовувала редути, або, якщо зрозуміліше, бали. Часом за організацію таких учт брався польсько-русинський магістрат, і тоді доходи від такого святкування спрямовувалися в міську скарбницю. Та бували й випадки, коли редути влаштовували приватні особи, що злило магіст­рат. Коли наприкінці XVIII ст. шляхтич Антоній Зволинський звернувся в Ратушу з проханням надати йому письмову згоду на проведення щорічних редутів, він її отримав. Бо пообіцяв за такий привілей щороку сплачувати певну суму в міський бюджет.
Люди простіші на танці та заба­ви вибиралися переважно до най­ближчої корчми. Класом вище були танці у приміщенні Ратуші. Танцювали й у приватних помешканнях. Одна з міських книг 1780-х рр. описує неприємну ситуацію, коли аптекар Ян Ле­вальд вчинив бучу і образив гос­подаря такої приватної вечірки – лавника Бартоломея Аслановича.
Не обходилися без гучних свят­кувань і численні сеймики (з’їзди) подільської шляхти. 21 ве­ресня 1776 р. Миколай Черкес, кам’янецький драгоман-перекладач, писав у листі до свого знайомого Яцека Огродського, секретаря великого коронного: «Шляхта по сеймиках бавилася ще до четверга. Було лише самої, як її називають, барської понад 800 (осіб), на Довжку було понад 400, кількість всіх становила біля 4000 (осіб). Давні часи не пам’ятають такої люд­ності та гармидеру».
30 жовтня 1784 р. рукописна кам’янецька газета писала про міське дозвілля: «Клопи (клуби) зараз відбуваються, на них збираються значні компанії. Буває, що чимало людей нерозважливих програються в карти. Буває також, що поб’ються якісь неспокійні».

НЕБЕСА У ВОГНЯХ

Близькість турецького кордону і приязні стосунки між комендантом фортеці Яном де Вітте та хотинським пашою розширю­вали спектр розваг для кам’янчан. Адже не лише для турецьких делегацій кам’янецькі артилеристи влаштовували гран­діозні феєрверки під музику військових оркестрів (про це «Подолянин» уже писав раніше), а й кам’янчани та офіцери фортечного гарнізону вибиралися до Хотина на бали з різних оказій. Скажімо, з нагоди народження в турецького султана сина у вересні 1776 року.
Традиція запускати в кам’янецьке небо салюти почалася зовсім не з де Вітте, а ще до нього. Коли 19 березня 1736 року в місті святкували іменини гетьмана великого коронного Юзефа Потоцького, у спеціально для такої оказії підготовленому амфітеатрі «встановлено машини великі, вкладені за архітектурою в перспективі, гарно прикрашені колони, піраміди, тут же на постаментах герби та імена тих, які заслуговували на увагу. Під час запалення тих машин з гармат оголосили сальву, і від­разу в повітрі люсткуглі (кулясті феєрверки), ракети з вогнистим дощем галас вчинили, тішили око глядача. Як стихли ті великі галаси, герби, цифри і структури. Ілюміновані в різного кольору вогнях, як намальовані, довгий час горіли під вдячні мелодії капели, аж під кінець світлові кулі, вогняні кулі та фонтани вибухали, вихлюпуючи штучні вогні». Так описана подія у книзі польського історика Ярослава Коморовського «Польське театральне життя на Поділлі та Волині до 1863 р.».
Уся ця барокова вишуканість, здається, десь поділася, коли Поділля перейшло під юрисдикцію Російської імперії. Традиція влаштовувати з різних приводів салюти збереглася. Тільки от ви­конання вже було іншим. Коли 1818 року місто відвідав російський цар Олександр І, кам’янчани так старалися потішити монарха, що від надмірного ілюмінування Ратуша в ніч із 24 на 25 квітня загорілася. Годинник на її вежі замовк майже на 70 років. Аж поки 1884 року не встановили новий дзигар.
А щодо театрів? От із гастролерами в місті того часу таки був дефіцит: Кам’янець лежав задалеко від звичних маршрутів тодішніх акторів. Тож нечасті трупи, що добиралися аж до Ка­м’янця, були радше фіглярами, ніж висококласними лицедія­-ми. Та містяни були спраглі й таких видовищ. 23 грудня 1778 року Ян де Вітте писав своєму другу – хотинському паші, що в Кам’янці перебуває якийсь чужоземець, котрий їздить різними країнами і показує «в різних формах свою здібність, котра тут нас забавляла і дивувала». Чи був то фокусник, чи актор – невідомо, але на безриб’ї культурних вражень навіть одна така людина могла урізноманітнити подільське життя. Були в місті власні театри (так, у множині). Але це тема для окремої статті.

Ірина ПУСТИННІКОВА.