Четвер, 25 Лютого 2021 р.
19 Лютого 2021

ЯК ЛЮТО ЦЕНЗУРУВАЛИ ЛЕСЮ УКРАЇНКУ

25 лютого 2021 року виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки, а за паспортом Лариси Петрівни Косач-Квітки (1871-1913), геніальної української поетки, культурно-громадської діячки. Пропонуємо Вашій увазі статтю докторки філологічних наук, лауреатки 1996 року Шевченківської премії Віри Агеєвої, яка стала передмовою до тритомника листів Лесі Українки, виданого в Києві упродовж 2016-2018 років. Ці листи вперше повно і без усякої цензури побачили світ. Статтю подаємо в скороченні. Пояснення деяких слів та висловів зробив Олег Будзей (О.Б.).

У домі римського патриція Руфіна була прегарна фреска, зображення Венери та Адоні­са. Якось зібралися у нього, ховаючися від переслідувань, одновірці дружини – християн­ки. Й одразу ж узялися зама­зувати стіну, певні свого права негайно знищити гріховне, як на їх погляд, мальовидло (картину – О.Б.). Це одна з надзвичай­но важливих сцен у драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Як і багато інших її сюжетів, вона ви­явилася візіонерським перед­баченням: за якесь десятиліття після написання твору несамовиті ревнителі нового ладу по­чали нищити культурні скарби, до того ж засобами вони володіли непорівнянно потужнішими, аніж гнані сектярі (члени секти – О.Б.) при початку християнської ери. Мистецька спадщина стала лише одним з інструментів у невпинній ідеологічній боротьбі. Усе, що не відповідало радянським уявленням про корисність (інші функції мистецтва майже не бралися до уваги, воно мало лише виховувати лояльних до влади громадян), цензурувалося, замовчувалося.
Лесю Українку цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною марксисткою, «пролетарською інтернаціо­налісткою», «другом робітни­ків», предтечею соціалістичного реалізму et cetera (і так далі – О.Б.). Усіма згаданими визна­ченнями аж в очах рябить читачеві багатьох монографій та статей. Інтерпретаторам достатньо було просто називати чорне білим, видавцям і редакторам велося складніше й клопітніше: тут ані напівправда, ні одверта коментаторська брехня не допомагали. Щодо неприхованого обману, то читання приміток до нібито академічного дванадцятитомника спричинює ледь не ментальний ступор; у якийсь момент геть перестаєш розуміти, як же то Лариса Косач зберегла свої інтернаціоналістські й соціалістичні переконання та симпатії до братнього російсь­кого народу (одразу ж зазначу, що північних сусідів вона в листах послідовно називала кацапами, геть не толерувала, і насправді всі ці її філіппіки на адресу колонізаторки-московщини якраз і вилучали якнайстаранніш), повсякчас перебуваючи, коли вірити написаному, в оточенні злісних українських буржуазних націоналістів – майбутніх ворогів радянського ладу, шовіністів та ідеологів контрреволюції.
Найперш барикада мала би перегородити затишну вітальню косачівського дому, бо, як дізнаємося з академічних пояснень, Ольга Драгоманова-Косач «стоя­ла на ліберально-буржуазних позиціях», а її донька – на марксистських. Михайло Драгоманов, котрого в листах не раз на­звано найдорожчим і найавторитетнішим учителем, – «еволюціонував у бік буржуазного лібералізму», тоді як «Леся Українка формувала власний революційно-демократичний світогляд, пов’язавши свою творчість і громадську діяльність з ідеями наукового соціалізму». Ця заввага літературознавця погано корелює зі свідченням самої поетеси у листі до Ольги Кобилянсь­кої: «…вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і. Коли б він був жив довше, то, може б, з мене вийшло що ліпше, ніж є тепер, а так – буде, що буде!».
Саме запереченню потужного впливу Михайла Драгоманова «лесезнавці» присвятили дуже багато праці. Сергія Мержинського, адресата найпроник­ливішої інтимної лірики Лесі Українки, чию смерть вона пе­режила як спустошливу особисту втрату, представлено у примітках перш за все «активним членом соціал-демократичних гуртків, одним із перших пропагандистів марксизму в Києві та Мінську». Щодо марксизму, захоплення яким нібито знівелювало «згубний» вплив Драгоманова, то коментаторам зоставалося тільки сподіватися, ніби читачі обмежаться лише їхніми примітками. Бо самою авторкою всі акценти розставлено зовсім очевидно. Зокрема, у листі до сестри Ольги, датовано­му вереснем 1897: «Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину «Kapital’у» «проштудировала» («читати» його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше роз­чаровуюсь: я не бачу тієї «строгой сис­темы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evan­gelium (нове Євангеліє – О.Б.) все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть».
Ще одного близького прия­теля Лариси Косач, перекладача Максима Славинського, замученого по другій світовій у радянській тюрмі, звинувачено в тому, що «опинився в таборі буржуазно-націоналістичної еміграції у Празі». Врешті, там-таки «опинилося» чимало адресатів Українчиних дружніх листів.
А вже Михайла Грушевського та Володимира Винниченка очорнено найстрашнішими епіте­тами, і зостається тільки дивом дивуватися, як же могла Лариса Косач знатися та ще й листуватися з такими звироднілими й аморальними людьцями. І друкувалася завжди у ворожих «бур­жуазно-націоналістичних» виданнях, як-от, на думку коментаторів, «Зоря», «Діло», не кажучи вже про «Літературно-науковий вісник», який від буржуазного лібералізму «скотився» до ідеології фашизму.
А де вже зовсім ніяк було пе­ребрехати, вдавалися до спасенних купюр, отих крапок у квад­ратних дужках, що їх у дванадцятитомнику безліч. Ви­дав­­-ці пояснювали чемненько, нібито всього лиш не хочуть оприлюд­нювати переважно інформацію приватного характеру. Але виглядає, що єдиним радикаль­-ним засобом позбавлення пам’яті є фізичне знищення її носіїв. Коли вже брехати, то слід не ховати оригінали під спецхранівські замки, а таки ж палити цілу бібліотеку. Що свого часу й практикувалося. Відкриття архівів і поновлення цензурних вилучень якнайочевидніше показує, що всі маніпуляції з академічним виданням робилися найперш задля поборення чи хоча б за­вуальовування двох страшних гріхів – буржуазного націоналізму та зловорожого модернізму.
З особливою запопадливіс­-тю цензори вичищали все, по­в’язане з історією українсь­кого культурного спротиву чи, іншими словами, культурницт­вом як державницькою діяль­ністю Старої Громади та Плеяди. Про настрої тодішньої «молодої України» свідчить хоча б щиросердно-радісний пасаж з листа до матері: «Вчора ми з кнакною (братом Михайлом – О.Б.) були на концерті в пользу чорногорців, дуже гарний концерт був. Медведев співав «Гетьмани», «Оле­сю», «Дощик», хор співав «Гей не дивуйте», співачка Снарская (наша волинячка) – «Чом, чом чорнобров», а в самому кінці хор утяв «Српиjа свободна» («Ще не вмерла Україна»). Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кнакною руки одбили, плескаючи». (Зрозуміло, що крамольну згадку про «Ще не вмерла…» вилучили, а цензуроване речення сприймалося якимось надміру екзальтованим).
Так сприймала свій національний гімн генерація, яка й спромоглася відродити дер­жаву, це якраз із цього кола ви­йшло чимало провідних діячів Української Народної Республіки. Модерністське розмежування політики і мистецтва не означало для Лесі Українки зречення громадянського служіння. Тільки от писання патріотичних віршів поетка вже служінням і обов’язком не вважала. «Що ж до мене, – звірялася Михайлові Драгоманову, – то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б,
вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».
Нове покоління хотіло непорівнянно ширших горизонтів, повноправного представлення своєї творчості перед «світовим ареопагом». Коли «батьки», пригнічені нестерпним зовнішнім тиском, загрозою самому існуванню нації, часто трималися оборонної, консервативної, домашньовжиткової позиції, то діти лишень музеєфікацією дорогого минулого вже обмежуватися не хотіли. У «вавилонсь­кому полоні», на руїнах колишньої слави, після натхненної оргії («минув час оргій, не було вінців, // і на вино не стало винограду») треба, за Лесею Українкою, дбати про незалежність від лас­ки ворога. Дуже вимовною видається її реакція на польську рецепцію «Кассандри»: «З польської статті мені найбільше сподобалось те, що «Кассандра» страшна для поляків. От не знала я, чим їх можна злякати. Ся похвала, помоєму, найбільша, а то вони все хвалять нас за «тихий смуток», «резигнацію» (цілковиту покірливість долі – О.Б.) і подібні зовсім не страшні речі, та пора вже їм завважити, що й ми можемо мати «сильну руку». Це вже не голос романтичного спів­ця, а швидше ідеоло­гія національної аристократії, готової взяти на се­бе відповідальність за майбутнє держави й народу.
Ще очевидніше модерна національна ідентичність виявляється в інтерпретації українсь­ко-російських взаємин. Лексему «кацапи» з лис­тів якнай­послідовніше вичищали, між тим погордливо-­зневажли­ве ставлення до злодійкуватого сусіда у Лесі Українки не обмовка і не «помилка» (у чому трохи знічено пере­конували нас радянські редактори), а таки ж незмінна позиція. Вона знає, що, як нагадує один з героїв «Оргії», «Рим ходив у Грецію до школи», що претензії на роль старшого брата у слов’янській сім’ї ціл­ковито безпідставні. Оксана в «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Росія та Україна – це антагоністичні світи, різні куль­турні традиції. У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець: «…нам, українцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури, – dafűr ich bin mir doch zu gut! (Я занадто хороша для цього! – О.Б.)».
Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричи­нила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився у листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. Втім, Євгенові Чикаленку звірявся, що зробити це нелегко: «Трудно, Євгене Харлампійовичу, бути українським літератором. Несеш як якусь наслідственну хворобу на собі свою національність. Скинути її – неможливо, як неможливо з блондина стати брюнетом, але ж і нести нелегко». У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху (до речі, дуже прихильно підтриманого земляками при початку творчого шляху; Леся Українка присвятила Вин­ниченкові розлогу аналі­тичну статтю, вилучену, зрозуміло, з академічного радянсь­ко­го зібрання творів) мали сприйматися у кращому разі як без­відповідальні.
Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися всього лиш хатнім визнанням (значущий для цієї авторки мотив, не раз актуалізований у творах різних років), дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна реп­-ліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Річ не лише в тому, що, записавшися в хор римсь­кого Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлашто­вана під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рід­ної землі, аби не втратити силу й об­дарування.
В «Оргії» знов же варіюється опозиція честі/слави: краще вже без слави й хвали з ворожих уст, аніж без честі й самоповаги. У листі до матері, написаному якраз у час роботи над «Оргією», авторка з цього приводу якось потвердила, що не буде «загрожувати переходом в чужу лі­тературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит»». Але натомість, втомившись редакційними чварами й непорозумін­нями, готова зважитися «не давати їм ні стрічки», мовчати, писати для себе, аніж терпіти зневагу. Це власне такі роздуми вплинули на фатальне рішення Антея.
Блискуче обізнана у європейських літературах, знаючи текс­ти не з других рук, Леся Українка легко позбувається тої отрутної пошани до винятковості «російського генія», якою вигодо­вували цілі покоління україн­ців. (Про необхідність подолати «культурний епігонізм», вплив «російського культурника» і піти «до джерел» пристрасно полемізували ще й у дискусії середини двадцятих років, це важлива теза статей Хвильового й Зерова). Вона послідовно не приймає утилітарно-народницькі концепції російської літературної критики: «…у радикальській громаді тримається напрямок (дай Боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», – а власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, все це у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян, певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того».
Чернишевського, цього ку­мира російських шістдесятників, вона дуже гостро розвінчує у статті «Утопия» в беллетристическом смысле», вважаючи, що він «зумисне брехав» читачам.
У відповідь на зауваження Олени Пчілки про надмірну різкість такої оцінки вона у листі увиразнює свою позицію: «Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конс­пект був) і є помилки в оцінці де­яких рис його епохи, але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю: рідко хто з белет­ристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як сей самозванець у белетристиці, і я сього не можу сховати». У десятитомнику 1965 р. і стаття, і лист пуб­лікувалися, а вже у дванадця­титомному зібранні зроблено купюри.
Автентичний епістолярій Лесі Українки змусить нас від­ко­регувати бачення її творчої еволюції, дасть змогу повніше й глибше зрозуміти її ідеологічні та політичні погляди. Водночас ще раз нагадати про необхідність іти до джерел і нарешті позбутися нав’язлих у зубах міфів. Окрім декомунізації, за яку нарешті взялися, потрібна ще й деколонізація. Оте саме згадане Миколою Зеровим перевіювання, переоцінка власних культурних надбань.