Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
12 Березня 2021

КАМ’ЯНЕЦЬ ГУБЕРНСЬКИЙ: ОЧИМА МІЩАНИНА ХІХ СТОЛІТТЯ

«Подолянин» уже декілька разів писав про те, як змінював свій вигляд Кам’янець у ХІХ столітті, в часи царату. Ми розповідали про плани та карти міста, про типові громадські споруди. Тепер поглянемо на цю тему під іншим кутом:
не очима землеміра, картографа чи архітектора, а очима простого містянина.

«СПЕКУЛЯТОРИ ЗАКУПИЛИ ДЕЯКІ МІСЦЯ»

Жванець. Типовий штетлІмперії люблять розмах. Коли Кам’янець із центру польського воєводства перетворився на губернське місто Російської імперії, він не міг залишатися таким, як був: із середньовічними площами неправильної форми, з вузь­кими звивистими вуличками. Нові квартали будувалися рівненькими, під лінійку. Вули­ці Нового плану були небаченої до того ширини: 10-15 сажнів. Нагадаємо, що сажень – міра довжини між кінчиками паль­ців на розкинутих широко в боки руках дорослого чоловіка. У сучасних одиницях це трохи більше як два метри (2,1336 м). 20-30 метрів на дорожнє полотно – нечувані для Поділля того часу розміри.
Місто довго мріяло прирости Новим планом. У книзі «Подоль. Записки проезжего» (Київ, 1866) автор (підозрюють, що це був не надто успішний літератор Теодоз Бродович) згадує, що місто 27 років вело з імперським цент­ром переписку про дозвіл побудувати Новопланівський міст, адже на іншому березі річки було місце, на котрому б розмістилися «три Кам’янці. Вже спекулятори закупили деякі місця. (…)
Говорять, що причина сповільнення – інтриги домовласників міста-­центру, котрі багато втратять від гарного сполучення з околицями: ніхто не захоче мешкати на цих смердячих скелях».
На широких вулицях і будинки були іншими, не такими, як у старому центрі. Великий вплив на розбудову нової частини міс­та мав випущений 1811 року в Санкт-Петербурзі альбом «Розподіл міських кварталів на громадські місця». Автором збірки ідеально нудних класицистичних фасадів і міських площ був архітектор й інженер Вільям Гес­те. Та щільність забудови в нас була нижчою, ніж у столиці. Будинки не вишиковувались у стрункий ряд, а стояли поодаль один від одного. Ми і тепер можемо скласти уявлення про те, як забудовувався Новий план, за багатьма спорудами на вулиці Шевченка.

«ФАНТАЗУВАТИ НАМ НЕ МОЖНА»

Георгіївська церкваМешканців і гостей міста дивували не лише широкі вулиці, а й нові архітектурні форми. Особ­ливо це стосувалося храмового будівництва. Завдяки релігій­ній толерантності подільські міста та містечка були впродовж століть нехай бідними, але архітектурно різноплановими. Сред­ньостатистичний мешканець Поділля бачив і барокові чи ренесансні кам’яні костели, і не­великі дерев’яні уніатські церк­виці, і суворі муровані вірменські святині, і синагоги у мавританському стилі. Останні зводили і з дерева, і з каменю – в залежності від заможності релігійної громади.
Але нова влада по-ксенофобському вороже ставилася спочатку до поляків, потім – до іудеїв, а своєрідність українців свідомо нівелювала. І в архітектурі теж. У Кам’янці спочатку перебудували в нових ампірних формах Петропавлівську церкву у Старому місті, а далі взялися будувати дві показні святині на Польських та Руських фільварках. Про освячену в жовтні 1862 року Покровську церкву на Руських фільварках казали, що на її будівництво жертвували гроші з усієї імперії. Зводили їх за типовими проєктами, котрі нічого спільного з українським зодчеством не мали: приплюснута цибулина купола і шатрове завершення дзвіниці на Руських фільварках, непропорційні за висотою барабани бічних верхів і знову ж таки шатро – на Польсь­ких.
Польська вчена Марта Вірачка пише у своїй праці «Просторовий розвиток і забудова міст Подільської губернії у часи Росій­ської імперії» (Варшава. 2008) про те, що сприйняття подоляна­ми нових споруд було дуже різним. Якщо до нових широких вулиць чи показних «прісутственних місць» кам’янчани ставилися прихильно, то до нав’язаних зверху церков – негативно, вбачаючи в тому елементи русифікації. Автор «Подоль. Записки проезжего» зазначає, що ні Покровська, ні Георгіївська святині «не відрізняються красою архітектури». Польськофільварець­ка схожа, як висловився один ар­хітектор, на судок – у такій дивній пропорції зроблені її п’ять верхів, особливо якщо диви­тися з бульвару, звідки з-за будинків нічого більше не видно, як п’ять шийок із маленькими вер­шечками. Церква на Руських фільварках, навпаки, відріз­няється важкістю архітектури. Русь­кі фільварки взагалі на горі, що панує навіть над містом, тому ця непропорційність виши­ни стіни з вікнами залишає неприємне враження. Я передав моє здивування одному архітектору, навіщо вони так невитончено застосовують цеглу: «Фантазувати нам не можна, тому що повинні звірятися із затвердже­ними зразками; є на все форма». Все-таки мені здається, що архітектурне мистецтво у нас трохи підгуляло, особливо те, що думає про віцмундир», – робить висновок автор.

МАГАЗИНИ З ІКРОЮ ТА ЕПОЛЕТАМИ

До озеленення вулиць тодішні урбаністи ставилися скептично: «Всі дерева в місті як рідкість, легко перелічити і скласти їх у імен­ний список. Недалеко від будинку губернатора – каштан, біля пожежної команди – липа, в Іванівському монастирі – три дерева, та ляльковий садок Бжезинського без дерев. Та й той не для публіки».
Ще одна не надто очевидна зміна, котру принесла нова влада, стосувалася торгівлі. Подібно до того, як на Брайтон-біч чи у Берліні існують «російські магазини» з гречкою, шпротами чи імпортованим здалеку чорним хлібом, так і у Кам’янці в часи царату існували лавки з асортиментом, звичним для російсь­ких чиновників, відправлених
на службу на Поділля. Там можна було купити самовари, хутро, ікру, осетрову рибу, православні хрестики, московські сухарі (причому це не назва сорту, це були справжні сухарі, привезені на Поділля аж із Москви). А ще – трикутні шляпи та еполети, час­тини обмундирування російсь­ких офіцерів-чиновників.
Не все, характерне для Росії, нові господарі ситуації змогли відтворити в Кам’янці. Мандрівників дивувало те, що в місті немає бань. Хоча звинувачувати в такій ситуації варто не якесь міфічне подільське нехлюйство,
а великий дефіцит води у Старому місті.

НОВІ МЕШКАНЦІ МІСТА

Сусідні з Кам’янцем містечка Зіньківці, Карвасари, Оринин і Жванець були класичними штетлами: більшість населення в них складали іудеї. Перебиратися до Кам’янця сини Ізраїлю в останні роки панування Речі Пос­политої права не мали: це заборонив 1750 р. король Август ІІІ. Російський імператор Павло І своїм наказом від 8 вересня 1797 р. цю дискримінацію скасував: «Євреїв з Кам’янця-Подільського не висилати, а лишити, бо вони і в інших місцях вільне право мають». Вдячні сини Ізраїлю з ентузіазмом перебиралися з штетлів до метрополії, а царю присвятили панегирик давньоєврейською мовою, де писали, що «благословенний Павло Пет­рович» дозволив те, що не доз­воляли інші, «милостив до єв­реїв, як батько до синів, як орел, що захищає власне гніздо».
Якщо 1797 року в місті проживали 1367 іудеїв, то за два роки їх було вже 2617. Містяни інших національностей буркотіли і противились. Особливо нові сусіди не сподобалися польським аристократам. Вінцентій Потоцький не допускав єврейських купців до засідань магістрату і самовільно звільняв їх із виборних посад. Скаржитися на магната до імператора відправили купця Янкеля Хаймо­вича.
Із російськими посадовця­ми таких проблем не виникало. Яків Бен Хаїм з Оринина за зав­данням тодішнього військового коменданта міста, полковника Дмитра Семеновича Мелещенка відбудовував стіни Старої фортеці, за що Мелещенко допоміг орининчанину звести огорожу навколо єврейського цвинтаря-окописька.

УНІВЕРСАЛЬНИЙ БУДИНОК: ПОМЕШКАННЯ
БАГАТИХ КУПЦІВ

Покровська церкваУчорашні жителі штетлів наповнювали вулиці губернського міста своєю мовою, своєю модою і своїми будинками. Приватним садибам жодні петербурзькі альбоми фасадів не могли нав’язати свого бачення архітектури, тож помешкання заможних іудейських купців були дуже впізнаваними. Це вже не була сільська хатина, але ще й не був міський палац – так, щось посередині. У середмісті вибудували собі житло купці Пінкас Горвітц, Лейб Фітерман та родина Гольденбергів. Їхній особняк детально описав американсь­кий історик Йоханан Петровсь­кий-Штерн у книзі «Штетл. Золота доба єврейського містечка». Це був великий двоповер­ховий будинок із мансардою. До нього тулилися відразу 14 (!) невеличких торгових яток. Кожну таку крамничку охороняли важкі, оббиті залізом двері та масивний замок. Кожна ятка мала підвал, оббитий дошками, – для зберігання товару. В самому будинку коридор першого поверху вів до двох віталень. У кож­ній із них була піч, в якій палили дровами. Ці кімнати постійно винаймали купці з інших міст.
У кінці коридору було приміщення для прислуги – «людська». Там була велика плита та окремий вихід на вулицю.
Дерев’яні сходи вели на другий поверх, де мешкали господарі особняка. Ця частина будинку складалася не менш як із десяти кімнаток. Мала 11 дверей, 17 вікон і сім голландських печей. З однієї з кімнат можна було вийти на залізний балкон. Із нього відкривався вид головної торгової вулиці (на жаль, у книзі не вказана її назва). Ще три кімнати були в мансарді. Там теж мешкала прислуга.
З першого поверху кам’яні сходи вели до підвалу.
У єврейських родинах був поширений кест – так називали спільне проживання молодят разом із батьками протягом декількох років. Так молодий чоловік міг спокійно закінчити навчання, а юна дружина – набути досвіду, як займатися господарством. Саме з думкою про кест Гольденберги прибудували до особняка триповерхове муроване крило з печами на кожному поверсі. Всі ці ятки, крило та сам головний будинок мали металеві дахи – розкіш на ті часи.
Таке поєднання житлових і торгових чи виробничих приміщень було характерним для тодішнього Поділля. Схожим був і будинок ще одного кам’янець­кого багатія – Янкеля Хірша Локермана: суміш житлових при­міщень, винокурні, магазину лікеро-горілчаних виробів та скла­дів. Родина мешкала в семи просторих кімнатах, а на винокурню виділене окреме крило: чотири печі, а на них – п’ять важких мідних чанів для дистиляції горілки, плюс 12 дистиляційних механізмів.
Двоє масивних дверей із залізними замками вели до холодних непривітних пивниць. Там зберігався головний скарб Локермана: десять дерев’яних 200-відрових бочок з алкоголем, 37 менших бочок на 36 відер кожна, 20 бочок на 23 відра. Поруч із ними на холодній підлозі стояли численні пляшки різного розміру. Ще в пивницях було близько 200 ящиків горілки у пляшках різних сортів. Були, наприклад, цукрова, фруктова та козацька горілки.
Крім напоїв, у пивниці збе­рігалися 2 560 пудів цукру. Як­-що все ретельно порахувати, то ку­пець мав під собою 24 тисячі літ­рів готового алкоголю. Винокурня приносила йому приблизно кіль­ка тисяч срібних карбованців доходу щороку. На ці гроші у штетлі, де раніше мешкала його родина, Локерман міг би придбати близько 12 будинків.

Ірина ПУСТИННІКОВА.