Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
19 Березня 2021

КОХАННЯ ПОЕТА ТА ВІЧНІ БУКЕТИ КВІТІВ

Одна з найзворушливіших історій життя Маяковського сталася з ним у Парижі, коли він закохався в Тетяну Яковлєву.

Володимир Маяковський та Тетяна ЯковлєваМіж ними не могло бути ні­чого спільного. Російська емігрантка, витончена і елегантна, вихована на Пушкіні і Тютчеві, не сприймала ні слова з рубаних, жорстких, рваних віршів модного радянського поета, «кри­голама» з Країни Рад.
Вона взагалі не сприймала жодного його слова, навіть у реальному житті. Розлючений, шалений, що йде напролом, що живе на останньому диханні, він лякав її своєю нестримною пристрастю. Її не чіпала його собача відданість, її не підкупила його слава. Її серце залишилося байдужим. І Маяковський поїхав до Москви сам.
Від цієї миттєвої любові, що спа­лахнула і не відбулася, йому за­лишилася таємна печаль, а нам – чарівний вірш «Лист Тетяні Яковлєвій» зі словами: «Я все равно тебя когда-нибудь возьмуодну или вдвоем с Парижем!».
Їй залишилися квіти. Або вірніше – Квіти. Весь свій гонорар за паризькі виступи Володимир Маяковський поклав у банк на рахунок відомої паризької квіткової фірми з єдиною умовою, щоб кілька разів на тиждень Тетяні Яковлєвій приносили букет найкрасивіших і незвичайних квітів – гортензій, пармських фіалок, чорних тюльпанів, чайних троянд, орхідей, айстр або хризантем. Паризька фірма із солідним ім’ям чітко виконувала вказівки навіженого клієнта – і відтоді, незважаючи на погоду та пору року, з року в рік у двері Тетяни Яковлєвої стукали посильні з букетами фантастичної краси та єдиною фразою: «Від Маяковського».
Його не стало 1930 року – ця звістка приголомшила її, як удар несподіваної сили. Вона вже звикла до того, що він регулярно вторгається в її життя, вона вже звикла знати, що він десь є і шле їй квіти. Вони не бачилися, але факт існування людини, яка так її любить, впливав на все, що відбувається з нею: так Місяць впливає на все живе на Землі тільки тому, що постійно обертається поруч.
Вона вже не розуміла, як буде жити далі – без цієї божевільної любові, розчиненої в квітах. Але в розпорядженні, залишеному квітковій фірмі закоханим поетом, не було ні слова про його смерть. І на наступний день на її порозі виник розсильний з незмінним букетом і незмінними словами: «Від Маяковського».
Кажуть, що велика любов сильніша за смерть, але не кожному вдається втілити це твердження в реальному житті. Володимирові Маяковському вдалося. Квіти приносили в тридцятому, коли він помер, і в сороковому, коли про нього вже забули. У роки Другої світової, в окупованому німцями Парижі вона вижила тільки тому, що продавала на бульварі ці розкішні букети. Якщо кожна квітка була словом «люблю», то впродовж кількох років слова його любові рятували її від голодної смерті.
Потім союзні війська звільнили Париж, потім вона разом з усіма плакала від щастя, коли російські увійшли в Берлін, а букети все несли. Посильні дорослішали на її очах, на зміну колишнім приходили нові, і ці но­ві вже знали, що стають час­тиною великої легенди – маленької, але невід’ємної. І вже як пароль, який дає їм пропуск у вічність, говорили, усміхаючись пос­мішкою змовників: «Від Мая­ковського».
Квіти від Маяковського стали тепер паризькою історією. Радянський інженер Аркадій Ривлін, що почув цю історію в юнос­ті від своєї матері, завжди мріяв потрапити в Париж.
Тетяна Яковлєва була ще жива і охоче прийняла свого спів­вітчизника. Вони довго розмовляли про все на світі за чаєм із тістечками.
У цьому затишному будинку квіти були всюди – як данина легенді, і йому було незручно розпитувати сиву царську пані про роман її молодості: він вважав це непристойним. Але в якийсь момент усе-таки не витримав, запитав, чи правду кажуть, що квіти від Маяковського врятували її під час війни? Хіба це не красива казка? Чи можливо, щоб стільки років поспіль…
– Пийте чай, – відповіла Тетяна, – пийте чай. Адже Ви нікуди не поспішаєте.
І в цей момент у двері по­дзвонили… Він ніколи в житті більше не бачив такого розкішного букета, за яким майже не було видно посильного, буке­та золотих японських хризантем, схожих на згустки сонця.
І через оберемки цієї блискучої на сонці пишноти голос посильного вимовив: «Від Маяковсь­кого».