ВІДЛУННЯ СТАЛІНСЬКОГО АМПІРУ
2012 року «Подолянин» писав про іноземні дежавю в Кам’янці. Ми згадували міст герцогині Шарлотти в Люксембурзі, старшого брата нашої «Стрімкої лані», римський надгробок Енедіни Санни, виконаний «за лекалами» пам’ятника Лаурі Пшездецькій, а також численні храми, схожі на собор Олександра Невського та Георгіївську церкву. Але споруд із закордонними, а часом і українськими родичами в місті ще багато. Ми вирішили продовжити розповідь про них.
СТАРШІ РОДИЧІ НАШОЇ АРКАДИ
Подивіться на фото поруч. Впізнаєте? Та, звісно ж, впізнали. Це колонада Центрального міського стадіону ім.Г.Тонкочеєва на проспекті Грушевського. Точно? Придивіться краще. Ага. У тому й річ!
Помпезний, прикрашений колонами іонічного ордера вхід до стадіону спроєктували у 1945-1946 рр. в архітектурній майстерні москвича Миколая Джеймсовича Коллі (1894-1966). Тільки стадіон той розташовувався в білоруській столиці Мінську і називався «Динамо». Саму спортивну арену з того часу встигли повністю перебудувати, а от арку не чіпають – символ.
Чи то брак ідей, чи ідеологічна зрівняйлівка винуваті, але 1955 року в Дніпродзержинську (сучасне місто Кам’янське на Дніпропетровщині) таку самісіньку аркаду проєктує (чи, швидше, копіює) для стадіону «Перемога» при шлаковому заводі талановитий архітектор, професор Михайло Осипович Барщ (1904-1976). Єдина різниця між спорудами – у прикрасах: на дніпродзержинській арці встановлюють ще й кам’яні скульптури лижників і спортсменів з ядром та списом. Саме за ці «надмірності» Барща пропісочили на ІІ З’їзді архітекторів СРСР 1955 р.: мовляв, занадто прикрашає свої роботи. Скульптури протрималися з пів століття, а далі так втомилися, що штовхач ядра та кидач списа впали на асфальт. Сталося це у 1990-х рр. Та й сам стан арки сьогодні бажає кращого.
І стадіон «Динамо», і стадіон «Перемога» були в розпорядженні тодішнього НКВС. Тож, можливо, старіший мінський проєкт потрапив до Барща завдяки цим обставинам?
Але ця версія розсиплеться на друзки, якщо ми захочемо у Вінниці прогулятися Центральним парком ім.Леонтовича. Його головний вхід – вишукане дитя радянського модернізму з 1960-х, але один із бічних знову викличе дежавю. Такі самі арки, як і в Кам’янці! І НКВС уже ні до чого: парк після воєнного лихоліття реконструювали у 1946-1947 рр. за проєктом Костянтина Бірюкова (1909 – ?). Майже одночасно з мінським стадіоном. Отже, проєкт Коллі гримів тоді так, що чули по всьому Радянському Союзу. І повторювали.
ГЕОГРАФІЯ ПОВТОРІВ
Схожі, але вже неідентичні копії кам’янецької аркади зустрінемо на стадіоні міста Жовті Води в Дніпропетровській області, в парках російських міст Хабаровськ та Іжевськ, у Кальміуському (колишньому Комсомольському) на Донеччині. Практично сестра-близнючка в нашої аркади є в одному з московських парків відпочинку. Аркада на п’ять прольотів замість трьох – у російському Желєзноводську.
Споруда, створена на злеті сталінського ампіру, всім своїм виглядом апелювала до античної класики і возвеличувала сучасну їй імперію – СРСР. Уже в хрущовські часи ця архітектурна пишнота пішла в небуття: будувати почали лаконічно і без відсилок до Риму та Афін. Але не поспішайте датувати всі такі аркади 1940-1950-ми роками. Українці так довго були відірвані від якісної сучасної архітектури, що продовжують копіювати старе замість придумування нового. 2016 року (!) в місті Білопілля на Сумщині відкрили схожу арку в парку – вона дещо менша і простіша за кам’янецьку, але збудована за тими ж мотивами. Від таких будівель у ХХІ столітті відчуваєш іспанський сором – коли дурницю роблять інші, а соромно тобі. Зрештою, десь так, напевно, почувалися і знавці архітектури в 1959-1963 рр., в часи будівництва нашого стадіону з ініціативи голови виконкому Григорія Тонкочеєва. Адже навіть на той час його аркада була вже атавізмом сталінської гігантомахії.
Ірина ПУСТИННІКОВА.