Середа, 23 Червня 2021 р.
7 Травня 2021

ВИХВАТНІВЦІ

Коротку довідку про Вихватнівці (25 рядків) вміщено в книжці «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданій 1901 року в дев’ятому випуску «Праць Подільського єпархіального історико-статистичного комітету» під редакцією священника Юхима Сіцінського. Село, а точніше парафія належала до другого благочинного округу Ушицького повіту Подільської губернії Російської імперії. Невдовзі комітет став товариством, а нумерацію «Праць» було збережено. 1911 року Юхим Сіцінський в одинадцятому випуску «Праць Подільського церковного історико-археологічного товариства» розпочав описувати парафії та церкви Ушицького повіту. Тепер описові парафії, центром якої були Вихватнівці, присвячено не 25 рядків, а сім сторінок. Тож порівняємо описи Вихватнівців 1901 та 1911 років.

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

1901 рік: Вихватнівці – село в 22 верстах від губернського міс­та Кам’янця-Подільського на схід. Розташоване в значній частині на високій рівнині, що знижується крутими схилами до струмка, який впадає в річку Дністер. Гористість місцевості, велика кількість лісу та джерельна вода – умови більш ніж сприятливі для здоров’я. Грунт – чорноземний та глинисто-пі­щаний, зручний для садівництва.
1911 рік: Вихватнівці (інші назви – Вихватинці, Вифатинці, Вихватні) – село в п’яти верстах від містечка Китайгорода на північний схід і в 22 верстах від Кам’янця-Подільського. Розташоване частково на високій рівнині, частково на схилах, по обидва боки струмка, який витікає з колодязя зі східного боку села і в двох верстах від нього впадає в річку Тернаву. Народ пояснює назву села від слова «вихватні» – коржі, приготовлені нашвидкуруч, які вихоплюють із печі не лопатою, а руками. Таку назву села, за поясненням народу, дано тому, що мешканці цього села були бідними, завжди зайнятими роботою на панщи­ні, тому пекли собі хліб тільки у вигляді «вихватнів». Грунт Вихватнівців і навколишніх полів чорноземний, місцями глинис­тий, зручний для розведення садів, якими і рясніє село.
Версію, що назву Вихватнівців народ пояснює словом «вихватні» повторює архівіст Іван Гарнага у циклі статей «Звідки пішла назва», розпочатих 1971 року в місцевій газеті «Прапор Жовтня».
Зауважимо, що в тодішній Подільській губернії було село зі схожою назвою: не Вихватнівці, а Вихватинці. Село Вихватинці належало до другого благочинного округу Балтського повіту. Нині це село в невизнаній При­дністровській Молдавській Республіці, в Рибницькому районі. 1901 року в «Працях» зазначено, що невідомо, звідки отримало назву село Вихватинці. Старо­жили ж стверджують, що село так названо тому, що первісно його мешканців, волею тодішнього поміщика, вихвачено з різних місць своєї батьківщини та поселено тут.

ПАРАФІЯ

1901 рік: До 30-х років XIX сто­ліття парафія складалася з одного села Вихватнівців, але потім приєдналася парафія села Дерев’яне з присілками Гелетина та Гуцули. У пізніший час утворилися і приєдналися ще два присілки: Погоріла та Залісся, або Новосілля.
1911 рік. До парафії Вихватновецької церкви належать се­ло Дерев’яне, село (у тодішній термінології Російської імперії «деревня») Погоріла і селища Гоцули (саме через «о»), Гелетина, Вихватновецький Яр і Залісся. Кожному з цих сіл та селищ присвячено окрему статтю (наприклад, Заліссю, або Новосіллю – три рядки, а Вихватновецькому Яру, або Тарасівці – десять рядків).

НАСЕЛЕННЯ

1901 рік: Всього населення в парафії (тобто, з усіма селами та селищами): православних – 1005 чоловіків і 1018 жінок, католиків – до 500 душ.
1911 рік: Православних мешканців (тільки у Вихватнівцях) 1909 року було 660 чоловіків і 667 жінок, всього 1327. 1906 року було (зокрема й католиків) селян 1391 обох статей при 297 дворах. За переписом 1897 року було грамотних чоловічої статі 17%, жіночої – 3%.

ІСТОРІЯ

1901 рік: Вихватнівці трапляються в історичних документах із другої половини XVI століття.
1911 рік: Вихватнівці трапляються в історичних документах з половини XVI століття. Близько цього часу село належало Ми­колі Пясецькому, інакше Призвоцькому. Продано ним Ми­колі Карабчиївському, що во­лодів значними маєтками в західному Поділлі. За податковими списками XVI століття Вихватнівці значилися так: 1565 року вони належали Добеку, було землі тут два плуги, або лани, а 1578 року село ділилося на дві частини: якогось земського судді та Георгія, в кожній частині було по одному плугу. У XVII-XVIII століттях Вихватнівці входили до складу маєтків Потоцьких, яким належали Китайгород та інші довколишні села, тобто Вихватнівцями володіли Андрій Потоцький, потім сини його Станіслав-Ревера і Ян; останній 1638 року віддав свою частину Станіславу. 1661 року у Вихватнівцях, що належали Потоцькому, було тільки два дими.
Під 1734 роком знаходимо звістку, що орендним власником Вихватнівців був Адам Лом­жинський. Цього року, під час народного обурення, двоє дворян Погорецький та Кудієвський і селянин Петро Швець напали на селянина Вихватнівців Сте­пана Палія, мельника на річці Студениці, та розграбували його майно.
У XVIII столітті власники Вихватнівців були ті ж, що і Китайгорода, Потоцькі, Мрозовицький (мешкали в Китайгороді) та Кроковські. Близько 1868 року Вихватнівці належали вдові Кро­ковській, що мешкала в селі Курівка Проскурівського повіту. Потім у Вихватнівцях володіли землями Мнішки, Сідельниць­-
кі й інші. Тепер тут володіють: дворянка Марія Ахіллесівна Ко­цебу (проживає в місті Пензі) – 1542,54 десятини і п’ять товариств селян – 457,67 десятини; надільної селянської землі 1014,43 десятини, церковної 38,68 деся­тини.
Біля села, при дорозі в Ки­тайгород, є кам’яний хрест, поставлений селянином Мойсеєм Дмит­ровичем Білявським у па­м’ять про звільнення селян від кріпацтва; на хресті такий напис (наводимо мовою оригіналу):
«19 февраля 1861 года. Предки ваши желали, дабы видеть день свободы, и не видели, и слышать о дарованных вам в он, и не слышали. Блаженны очи, видящие день сей, день свободы, его же видите вы: бдите же и молитесь! О, измена десницы Вышнего! Благословен убо буди о дарованной ныне нам свободе ты, Господи, и помазанник твой, августейший монарх наш, Александр II».
У селі є два кургани: один у східній частині села в урочищі «Пасіки», інший – у західній час­тині, в урочищі «Довжок».

НАВЧАННЯ

1901 рік: У парафії існують школи: міністерська у Вихватнівцях, відкрита 1882 року, церковнопарафіяльна в селі Дерев’яне, відкрита 1892 року, і школа грамоти для дівчаток у Вихватнівцях, відкрита 1898 року. Вечірні заняття з доросли­ми при міністерському училищі відкриті з 1895 року; велися священником Мозолевським, який багато потрудився для парафії.
1911 рік: Церковна школа у Вихватнівцях була з 1871 року; 1882 року її змінило міністерське народне училище (однокласне), що поміщається нині у власному будинку; 1909 року навчалося в ньому 60 хлопчиків і 16 дівчаток.

ЦЕРКВА

1901 рік: Вихватневецька старовинна церква, дерев’яна, згоріла 1839 року. Замість неї побудовано 1842 року церкву також на честь Покрови Богородиці, дерев’яну. Вона існує і понині (1901 рік). Влаштовано церк­ву засобами парафіян, для чого куплено стару церкву в містечку Миньківцях. Побудовано її за планом згорілої, на її ж кам’яному фундаменті, хрестоподібно, дзвіниця також дерев’яна.
1911 рік: Церква у селі Вихват­нівці в першій половині XVIII століття була на честь Успіння Бо­жої Матері; будівля була дуже убога, крита соломою. Візитатор 1741 року зобов’язав парафіян покрити церкву Гонтом про­тягом пів року, під загрозою заборони здійснення в ній богослужіння. Того 1741 року парафіян було 20; церковної землі для священника було на 16 днів і 10 косарів. Крім того, був садок на церковному цвинтарі та город при садибі. 1746 року церк­ву ремонтували, вона покрита Гонтом, але 1748 року ще не було іконостасу. Парафіян того 1748 року було 30. 1759 року церква так описана у візиті: «дерев’яна, дубова, при трьох куполах, пристойної структури, в стінах міцна, а по дахах вимагає лагодження, побудована засобами парафіян». Того 1759 року па­рафіян було 44; землі для священника було у 18 ділянках, поля на 32 дня і сінокосу на 17 косарів; крім того, було «пасічисько», «коноплисько», садиба із садом і городом та особливо другий город.
1791 року Вихватновецька церква підлягає праву патро­натства Миколи й Олени Мрозовицьких. Вона була вже однокупольна, очевидно, перероблена з трикупольної внаслідок ста­рості. Того ж 1791 року 25 травня Іоанном Рожаловським, ка­м’янецьким кафедральним каноніком, закладено нову з дубового дерева церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці й до часу візити 1791 року виведену до вікон. 1791 року було пара­фіяльних дворів 83; парафіян, які були в сповіді, 371 і дітей 76. Розпочату 1791 року церкву закінчено 1794 року, як писалося в церковних документах. Церк­ва ця обернена в православну, з приєднанням до православ’я всієї парафії, 1795 року, коли при­значено і православного свя­щенника Костянтина Громовича. 27 березня 1839 року церква в селі Вихватнівці згоріла, вна­слідок залишеної непогашеної в церкві свічки.
1841 року старанням тодішнього священника Софронія Бохневича на фундаменті ста­рої згорілої церкви збудовано нову дерев’яну церкву, присвячену на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Ця церква влаштована зі старої церкви, придбаної в містечку Миньківцях разом із триярусним іконостасом, який був поставлений у Вихватновецькій церкві. Церква ця спочатку була крита гонтом, а тепер бляхою; має завширшки 8 аршин, завдовжки з притвором 25 аршин; однобанна; вівтар п’ятигранний. 1879 року влаштова­но новий двоярусний іконостас. Дзвіницю окремо від церкви побудовано в XVIII столітті; на ній є (1868 рік) дзвін вагою 33 фунти з написом: «1741 року цей дзвін купив Стефан Загорієнко з синами своїми за відпущення гріхів».
1832 року до Вихватновецької церкви приписані церква і парафія сусіднього села Дерев’яне, і це село разом із Вихватнівцями становить одну парафію донині (1911 рік).

СВЯЩЕННИКИ

Вказано тільки для 1911 року.
Священники церкви у селі Вихватнівці були:
Федір Васильович, до 1740 року.
Михайло Грошович, 1740-1759 роки, висвячений в Уневі 1740 року; введений у парафію де­каном Китайгородським Іоанном Пліським.
Петро Волянський, до 1780 року.
Йосип Рожаловський, 1786-1794 роки, висвячений уніатським єпископом Петром Білянським 1786 року за презент Миколи й Олени Мрозовицьких.
Костянтин Семенович Громович, 1795-1798 роки, навчався в латинських школах у класі синтаксису, висвячений архієпископом Парфенієм 1795 року; 1798 року переміщено в село Дерев’яне.
Онуфрій Семенович Маркевич, 1798-1832 роки, навчався в Барському базиліянському училищі, висвячений єпископом Іоанникієм 1798 року; з 1818 року був благочинним.
Софроній Бохневич, 1732-1848 роки, зять попередника свя­щенника Маркевича, навчався в Подільській духовній семіна­рії у класі філософії, висвяче­ний 1828 року; 1832 року, після смерті тестя свого, прийняв Вихватнівці; помер 1848 року від холери, яка тоді лютувала.
Яків Бєлінський, 1848-1868 роки, зять попередника свя­щенника Бохневича, закінчив курс Подільської духовної семінарії; висвячений 27 червня 1848 року у Вихватнівцях після смерті тестя.
Василь Виноградов, 1868-1871 роки, протоієрей, кандидат Київської духовної акаде­мії, переміщений із Кам’янець­кого кафедрального собору; помер у Вихватнівцях.
Павло Мозолевський, 1871-1900 роки, закінчив курс Нов­городської духовної семінарії;
у 1865-1871 роках був дияконом у місті Валдаї Новгородської губернії; 1900 року зняв із себе сан священника.
Яків Григорович Чуперкін, 1900-1903 роки, закінчив Подільську духовну семінарію 1882 року, був священником
у міс­течку Чемерівцях Кам’я­нець­кого повіту в 1883-1887 роках, потім – у Куражині Ушицького повіту, помер у Вихватнівцях 1903 року.
Афанасій Георгійович Компанський, 1903-1909 роки, за­кінчив Подільську духовну се­мінарію; 1909 року переміщено в село Слободо-Ободівку Ольгопільського повіту.
Герман Євгенович Круковський, з 1909 року, закінчив Подільську духовну семінарію 1896 року; висвячено 13 липня 1897 року в село Чаньків Ушицького повіту, звідки переміщено у Вихватнівці.
Як пише журнал «Православне Поділля», 24 березня 1914 року Германа Круковського переміщено на друге місце священника до Браїлівського жіночого монастиря, а його місце у Вихватнівцях посів 9 травня 1914 року Лука Піснячевський.

ДИЯКОНИ ТА ПСАЛОМЩИКИ

Вказано тільки для 1911 року.
Дияконами і псаломщиками у селі Вихватнівці були:
псаломщик Савелій Кліпуновський, 1871-1880 роки (помер у Вихватнівцях);
диякон Євген Кліпуновський, 1880-1890 роки, син попередника, переміщено в село Борсуківці Ушицького повіту;
псаломщик Олександр Барвінський, 1890-1896 роки, переміщено в містечко Зіньків Летичівського повіту;
диякон Кл. Валявський, 1890-1896 роки, переміщено в село Привороття Ушицького повіту;
диякон Віталій Свідзінський, з 1898 року.
Як пише журнал «Православне Поділля», Віталій Свідзінсь­кий вийшов за штат 26 листопада 1910 року, в 1911-1916 роках псаломщиком був Климент Корницький, а після нього виконував цю посаду Діонісій Марценюк.

ГЕРОЙ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ

Iван Васильович ФранценюкМайбутній Герой Соціалістичної Праці Іван Франценюк народився 1 грудня 1927 року в селі Вихватнівці, але незабаром став міським жителем. Іван Васильович пішов стопами батька, ставши металургом. Його трудова біографія починалася в роки війни. Підлітком він ремонтував на заводі танки. Шлях у металургії почав помічником вальцювальника. 1951 року Франценюк закінчив Жданівський металур­гійний інститут і став працювати технологом на Воронезькому заводі імені Калініна. Після недовгої роботи на Новолипецькому заводі його направили в Магнітогорськ. 1956 року він повернувся на Новолипецький металургійний завод. У рядових металургів про Івана Франценюка відразу склалася думка як про гарного керівника, який прекрасно розбирався в тонкощах виробничого процесу і уваж­но ставився до людей. Він мав феноменальну пам’ять, тримав у голові тисячі прізвищ, цифр, технічних характеристик, найменувань деталей і агрегатів. 1964 року Франценюк став головним прокатником, а наступного року – головним інжене­-ром підприємства. У березні 1978 року наказом міністра чорної металургії Франценюка призначено директором заводу.
З 1989 року він – генеральний директор комбінату. Іван Васильович – автор 12 книг, 173 наукових публікацій, володар 152 авторських свідоцтв і 27 патентів на винаходи. Доктор технічних наук Франценюк був тричі академіком: дійсним членом Ро­сійської інженерної академії, Міжнародної академії лідерст­ва в сфері бізнесу та управлін­-ня, Академії природничих наук РФ. Його звершення відзначено званнями Героя Соціалістичної Праці, заслуженого і почесного металурга Росії, Державною премією СРСР. Серед численних регалій і нагород Івана Васильовича також два ордени Трудового Червоного Прапора, ордена Жовтневої революції, Дружби народів, Сергія Радонезького, «За заслуги перед Вітчизною» II і III ступенів. Він – «Почесний громадянин міста Липецька» і «Почесний громадянин Липецької області», а майдан біля Па­лацу культури металургів ще за життя Франценюка названо його іменем. Іван Васильович помер 9 лютого 2005 року. Йому було 77 років.