Середа, 23 Червня 2021 р.
31 Травня 2021

КНИГА В КАМЕНІ

Юрій Даценко – хмельницький письменник, який успішно дебютував романом «Пастка для різника». Цього року побачив світ його новий роман «Книга в камені». В анотації до нього сказано:
«1900 рік, Кам’янець. У середмісті жорстоко вбито молодого слідчого. Його тіло повністю знекровлене. Містяни щільніше зачиняють віконниці та бояться ночі. Подейкують, що то повернулося древнє жахіття. Хірург із повітового Проскурова, Яків Ровнєр, приїздить до Кам’янця й опиняється у вихорі загадкових подій. Убивства містян якось пов’язані зі стародавніми племенами, що оселилися на кам’янецьких скелях тисячі років тому. Те, що відбувається, змушує затятого матеріаліста Ровнєра повірити у надприродне й переглянути своє ставлення до легенд. За примхою долі він виявляється втягненим у кількасотрічний конфлікт двох могутніх родів і має розкрити прадавню таємницю губернського Кам’янця…»
У післямові автор пише: «Усі події в цій книзі – вигадані. Справжні лише локації. Неймовірний Кам’янець-Подільський, сповнений загадок, таємниць та історії, «Квітка на камені», був моєю музою, що сподвигла на написання роману. До цього міста хочеться повертатися, ним хочеться зачаровуватися, про нього, зрештою, хочеться вигадувати історії…»
Пропонуємо увазі читачів у скороченні початок нового роману Юрія Даценка із сайту «Yakaboo».


Екіпаж немилосердно трясло, і Яків укотре пожалкував, що вирішив згаяти час у дорозі саме за книжкою. Про розбитий пу­тівець до Кам’янця Дарця розповідала не раз, але він чомусь сподівався, що той усе ж видасться кращим. Марно. Кілька злив на початку вересня зробили зі шляху каторгу для коней і чотирьох пасажирів екіпажа, що прямував до губернського міста.
Вирушили із Проскурова на світанні, коли густий туман у сірих сутінках перетворював нав­колишні будинки на ледь помітні примари. Не надто чисті їхні віконця майже не пропускали й так кволого світла, тож здавалося, що екіпаж просувається дном чудернацького озера, темна вода якого погрозливо хлюпотить за віконним склом. Ситуа­цію не рятували навіть припа­совані на передку підсліпуваті ліхтарі, що двома жовтуватими плямами відбивалися на стіні туману. Візник сунув околицею Проскурова обережно, наче навпомацки. Тільки неподалік Ружичної, коли холодне жовтневе сонце підбилося достатньо високо, аби розігнати враніш­ній півморок, четверик коней нарешті наддав ходу…
Поки виїздили із Проскурова, поки тяглися довжелезною Ка­м’янецькою в бік Ружичної та поки зрештою за віконцем не можна було розгледіти нічого, окрім кількох аршинів сірої мряки, Яків пробував дрімати. Але віз­ник, певно, мав інші плани, бо немовби зумисне вибирав найглибші колії, у яких старезна конструкція екіпажа відчайдушно хилиталася збоку набік, рипіла та тріщала, наче ремствуючи на свою важку долю… На поштовій станції він не придив­лявся до оточення (та й у світлі єдиної лампи з давно не чищеним склом особливо щось не роз­гледиш), тому зараз упівока, нишком обводив поглядом салон.
Якраз навпроти нього намагався куняти, крізь непевний сон обома руками притискаючи до себе пошарпаного саквояжа, середнього віку чолов’яга з куценькою акуратною борідкою. Від постійної хитавиці капелюх подорожнього раз по раз спов­зав йому на лоба та затуляв обличчя. Тоді Яків ковзнув поглядом по руках, що тулили до грудей саквояж, зауважив на пальці обручку й ледь помітно всміхнувся, бо, незважаючи на кількамісячну працю поліційним лікарем і чималий досвід, дедуктивний метод Шерлока Голмса він так і не опанував: попутник залишався для нього просто чоловіком з обручкою на пальці.
Біля чолов’яги із саквояжем сиділа закутана в дорожнє пальто літня дама, що часто підно­сила до носа хусточку – певно, встигла підхопити осінню застуду. Вона прикипіла очима до закрутів туману за віконцем, неначе воліла щось побачити в сутінках. Коли ж екіпаж вибрався на путівець і затрясся на горбкуватій дорозі, дама заходилася болісно морщитися та безмовно ворушити губами, немов читаючи молитви, щойно під колеса втрапляла чергова яма.
Сусіду ліворуч Яків роздивитися не зміг: одразу після посадки той насунув капелюха на очі, схрестив на грудях, чи то пак – животі, руки, прикрив їх важкою лопатою бороди й за мить уже розмірено сопів, ігноруючи всі спроби візника завадити його відпочинку.
Про повноцінний сон годі було й мріяти, а дурити організм спробами подрімати Яків не вмів. Екіпаж і дорога аж ніяк не давали можливості поринути в сон, і Яків щиро заздрив бороданеві, який, здавалося, не відчував жодної вибоїни. Він продовжував сопіти, лише іноді підхропуючи, коли колесо вганялося в особливо велику яму, під­кидаючи екіпаж високо вгору.
Сусід же навпроти – Яків помітив це й усміхнувся власній уваж­ності – не спав, а тільки вдавав, що куняє: під опущеними повіками рухалися очі, пальці стискали саквояж, а вуста злегка кривилися, коли візник не оминав чергову колію.
В екіпажі потроху світлішало, але надія, що ось-ось нарешті визирне сонце й розжене надокучливий туман, зникла з першими краплями дощу, що вдарили в шибку. Знадвору долинула нерозбірлива лайка візника: той проклинав гнилу погоду, вигадливо тулив докупи слова й пересипав кучеряві прокльони ідишем.
– Ох ти, Господи, – стиха пробурмотіла дама, не відводячи погляду від мокрої шиби. – Це ж як зарядить на цілий день, то й до вечора не доберемося.
– А що тоді? – упівголоса запитав Яків (тонкощів дороги до Ка­м’янця він не знав). Дама зітхнула й осудливо зиркнула на недосвідченого співрозмовника.
– Усяке може статися. Як дорогу не дуже розвезе, то до опів­ночі якось доколиваємося.
– А як?.. – Яків обмірковував найгірший варіант.
– А як ні, то, не приведи Гос­поди, доведеться на поштовій станції в Дунаївцях ночувати, – не змінюючи положення, густим сонним басом прогув бородань. Яків обернувся до сусіда, але той, вочевидь, вичерпав тему й знову поринув у сон.
– Сподіватимемося на кра­ще, – гмикнув Яків. Він не надто уявляв собі поштову станцію Дунаївців, одначе розумів, що вигод пристойного готелю там очікувати не варто (нахабні блощиці не дадуть не те що заснути, а навіть бодай прихилити голову до подушки).
– Сподіватимемося, – повторила за ним дама та відвернулася до вікна.
Коротка розмова стихла, перестук дощових крапель наганяв сон, але хитавиця ніяк не давала Якову заснути, тож він дістав із кишені пальта книжку, зручніше вмостився коло віконця і спробував заглибитися в читання. За кілька хвилин, дратівливо ловлячи поглядом танцюючі рядки, Яків уперше пожалкував, що до Кам’янця досі не прокладено залізницю: у вагоні потяга можна було б не лише спокійно почитати, а й випити чаю і розім’яти ноги. Та що там говорити. Про те, щоб через дощ залишатися на ніч у Дунаївцях, у такому разі навіть не йшло­ся б!
Яків зітхнув і перегорнув сторінку. Книжка виявилася не просто цікавою, а неймовірно захоп­ливою, попри те, що доводилося із чималими зусиллями продиратися крізь викрутаси англійських фраз, відточуючи заразом знання заморської мови. Перекладу роману, що вийшов друком усього кілька років тому, ще не було, але Яків не довго вагався, коли у книгарні Яцемірської знайомий продавець почав розхвалювати нову книжку: не часто у Проскурові вдавалося натрапити на новинки, якими зачитувалася вся прогресивна Європа. І хоча англійська Ровнєра накульгувала на обидві ноги, але сяк-так, за допомоги кишенькового словника, він розплутував хитросплетений сюжет. Це був «Дракула» ірландця Стокера, і тиждень тому Яків уперше по­дивовано помітив, що засидівся за читанням ледь не до третьої години ночі геть не через важкість перекладу, а тому, що разом із Джонатаном Гаркером переживав усі жахи, що коїлися з головним героєм у далекій Тран­сильванії.
…Екіпаж труснуло так, що із вузеньких полиць на голови мандрівників посипалися їхні речі. Просто на руки Якову гепнулася його парасолька, вибила книжку й нарешті перервала плин важких думок.
– Насравмамі… – стиха пробурмотів бородань суто проскурівську лайку, від чого вуста Якова мимоволі розтяглися в усмішці. – Аби живим доїхати…
– Що, юначе, не годяться наші дороги для читання? – Бородань говорив трохи іронічно, немовби почувався відповідальним за препоганий стан губернських доріг. Чи так воно й було? Яків відповів черговою усміш­кою, прикриваючи книжку рукою.
– Ох, не годяться.
– А ще ж якийсь рік тому були цілком пристойні.
– Часто доводиться їздити до Кам’янця?
– Майже щомісяця, – невесело всміхнувся бородань. – Бодай йому лиха година з тими дорогами.
– І так по всій губернії, – раптом озвався чоловік із саквояжем і ніби змахнув рукою з очей залишки сторожкого сну. – Перепрошую, що перериваю бе­сіду.
– Та чого там, – поблажливо пробасив бородань. – Що ж іще в дорозі робити, як не розмовляти? – Він кивнув на Якова. – Он пан уже переконався, що книжку не завжди в руках утримаєш.
– Тут аби власне серце в грудях утримати, – скривилася літня пані, хапаючись рукою за груди.
– Отож, – продовжив «саквояж», як подумки «охрестив» Яків чоловіка з валізою, – мені доводиться чималенько подорожувати губернією та за її межами, і всюди ситуація така сама, якщо не гірша. Ще між містами сяк-так, а варто звернути з на­їждженого тракту до сіл, то живим не вибратися. У багнюці лише кавкнеш, і ніхто не знатиме, де хреста ставити.
– А може, то мудрий стратегічний хід нашого вседержителя? – хитро прискалив око бородань та обвів поглядом салон.
– Тобто? – не зрозумів жарту Яків.
– А як хто надумає піти на нас війною, то половину армії в болоті на дорогах і втопить!
– Ох, Господь із вами, – відмахнулася літня пані, вочевидь, не надто вникаючи в суть жар­-ту. – Ще нам тілько війни бракувало.
– Не переймайтеся, пані, – поквапився заспокоїти її бородань, – найближчі кілька місяців точно можете про те не турбуватися. Який розумний полководець попреться на нас восени, такої мокви?
Так за нехитрими жартами збігло кілька хвилин подорожі.
У шибку продовжував стукотіти набридущий дощ, знадвору долинало невдоволене бурмотіння візника, а екіпаж уперто пхався розбитою дорогою.
– Може, перезнайомимося? – подав голос «саквояж». – Дорога буде довгенькою, тож сумніваюся, що варто зберігати інкогніто.
– Радо підтримую! – збадьорився бородань. – Ось із вас, юначе, і почнемо.
– Не маю нічого проти. Звати мене Юхимом, прізвище Сіцінський. Проживаю у Кам’янці вже трохи понад десять років.
– Стривайте, – бородань обі­рвав оповідача і для чогось сягнув рукою до внутрішньої кишені пальта, не знайшов там, чого шукав, і почав ляскати себе по всіх кишенях, проте за мить облишив цю справу, – Сіцінський! То ж ви автор…
«Саквояж» поблажливо замовк і вичікувально дивився на попутника, доки той не озвався знову.
– Я ж зовсім нещодавно читав… – він ще раз заходився ни­шпорити руками по кишенях, а тоді зневірено махнув ними. – Ох ти ж, Господи, ніби воно щось дасть. «Город Каменец-Подольский. Историческое описание» – то ж ваша праця?
– Моя, – скромно кивнув «саквояж».
– Ви історик? – Яків зацікавлено поглянув на сусіду.
– Священник, – усміхнувся той, побачивши здивування на обличчі Якова, і поквапливо додав: – Але є дійсним членом Подільського історико-статистичного комітету.
– Оце так попутник! – захоплено сплеснув руками бородань і звернувся до Якова та до пані:
– Друзі, нам пощастило їхати в одному екіпажі з такою людиною.
– Облиште, – знітився Сіцінський, і з виразу його обличчя стало зрозуміло, що він не з тих, хто на публіку вдає скромного, а потай тішиться увазі. – Я цілком звичайна людина. Роблю те, що мені до вподоби та вдається робити добре.
– Золоті слова, – погодилася пані й несподівано перехопила ініціативу, ніби хотіла чимшвидше спекатися обов’язку. – Я не можу похизуватися таким відомим іменем. Звати мене Акуліною Дмитрівною Головатою, я звичайна проскурівська міщанка, вдова, власниця магазинчика галантереї. Оце вирушила до дочки в Кам’янець. Побавлю ону­ків та й подамся назад до Прос­курова – зимувати.
– Магазинчик на розі Соборної та… – пустив очі під лоба бородань, – Ремісничої?
– Іменно, – хитнула головою па­ні. В її голосі вчувалося здивування. – А є щось вам невідоме?
– Гм, – бородань щиро гмикнув і підбив пальцем вуса, – певно, що є. Але не у Проскурові.
– Мені вже страшно їхати з вами одним екіпажем. – Пані напівжартома, напівсерйозно втис­нулася у свій куток.
– Пусте. Дозвольте відрекомендуватися – Онуфрій Троє­губов. – Бородань хвильку по­жував губами, ніби вирішував, що ж казати далі, а тоді розвів ру­ками: – Пані Головата правильно зауважила, що я багатенько знаю. Що ж, вона має рацію, але знання мої суто практичного характеру та здебільшого стосуються Проскурова. Таке в мене дивне захоплення – я вивчаю наше місто, знаю його, здається, до найостаннішого камінчика.
– То ви книжки можете писати, – усміхнувся Сіцінський.
– Уявіть собі – пишу, – Троє­губов енергійно закивав. – Щоправда, поки вся моя праця йде до шухляди в столі.
– Чого ж так? – поцікавився Яків.
– А тому, що щоразу, коли я вже ладен поставити останню крапку, знаходжу щось цікавеньке, яке неодмінно мушу дописати.
– Справжній літопис виходить.
– Якось так, – визнав Троє­губов. – Але, юначе, наразі – годі про мене.
Яків прокашлявся.
– Звати мене Яковом Ровнє­ром, служу я…
Не встиг Яків промовити наступне слово, як у Троєгубова округлилися очі, він вражено крекнув і швидко замахав руками, ніби не знаходячи потрібних слів.
– Ровнєр?! – нарешті вигукнув він. – Той самий Ровнєр?!
– Ровнєр, – обережно підтвердив Яків. – Щоправда, хтозна, чи «той самий». Зважаючи, що накоїв «той самий», я можу ним бути, а можу й ні.
– Ну, як же, – Троєгубов усе ще не міг заспокоїтися, торохтів і ковтав слова, – ну, як же? Ну, все ж місто гуло, наче вулик.
– Так-так, – і собі встряла в роз­мову пані Головата, вочевидь, утямивши, про що йдеться. – Це ж тоді, коли в місті дівчаток випатраних знаходили…
– Стривайте, – безцеремонно перервав її Троєгубов. – Це ж ви той самий Ровнєр, що фактично розкрив справу, тоді як поліцмейстер Мерлінський шмарклі жував?
– Ну, – Якову була приємна раптова увага, але пам’ять так послужливо піднесла страшні спогади, що він мимоволі здригнувся, – не приписуйте мені надто багато. Зрештою, справу мож­на було б вважати розкритою, якби вбивцю схопили, а так, я ж навіть не з’ясував, хто він насправді…
– Але ж убивств більше не було! – не вгавав Троєгубов.
– Це правда.
– І завдяки вашим зусиллям, але аж ніяк не поліції!
– Певно, і тут ви маєте рацію.
– Ну, ось! – бородань вказав на Якова, неначе щойно довів складну теорему. – І після всього ви віднікуєтеся!
– І справді, пане Ровнєр, – пані Головата споважніла так, що голос її став тихим і виразним, – ви зробили велику справу. Хто­зна, чи не було би жертв набагато більше… А так…
– Ну, нехай ваша правда, – Яків махнув рукою на знак згоди…
– Вочевидь, тільки мені геть невідомо, про що зараз ідеть­ся, – обережно подав голос Сіцінський, який увесь час уважно спостерігав за співрозмовни­ками.
– Ох, пане Сіцінський, ви не чули про ті вбивства? – здивування Троєгубова було таким щирим, ніби Сіцінський щойно повідомив йому, наче ніц не знає про те, звідки беруться діти.
– Зізнаюся, щось чував, але то було справді «щось»: якісь плітки, перекручені та перебрехані, даруйте на слові. Від лю­того й до кінця весни я мешкав
у Харкові, тож по поверненні додому, у Кам’янці, як то кажуть: «чули дзвін». Коли не помиляюся, то пан Ровнєр доклав рук до розкриття кримінальної спра­-
ви про вбивства повій, чи не
так?
– Саме так, пане Сіцінський!