ВІЙНА ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ОДНІЄЇ РОДИНИ

22 червня 1941 рік. Звичайний недільний день. Понад 200 мільйонів громадян запланували, як його провести: сходити в гості, на футбол, на побачення, на випускний вечір, відсвяткувати день народження. Скоро всі вони стануть героями і жертвами війни, вбитими і пораненими, солдатами і біженцями, блокадниками і в’язнями концтаборів, партизанами, військовополоненими, сиротами, інвалідами, переможцями та ветеранами Другої світової. Але про це ще ніхто не знає…

Не знала про це і родина знаної на Поділлі педагогині, відмінниці народної освіти УРСР, корінної кам’янчанки Зінаїди Харжевської.
Зінаїда Гервасіївна народилася 22 червня 1902 р. в Кам’янці-Подільському. У 12 років залишилася сиротою з двома братами. Освіту здобувала в Кам’янець-Подільській жіночій гімназії, педучилищі та Київському педінституті ім.О.М.Горького. Всю трудову педагогічну діяльність, яку розпочала 1922 р., при­святила навчанню і вихованню дітей. Цього ж року одружилася з Борисом Сіліним, згодом у подружжя народилися дві доньки-близнючки – Лариса і Тамара.
16 жовтня 1929 р. Борис Сілін був заарештований і за рішенням судової трійки необгрунтовано засуджений до 10 років позбавлення волі (його реабілітували аж 1989 р. завдяки наполегливим зверненням доньки Лариси). У зв’язку з цим Зінаїді з дітьми заборонили проживати в Кам’янці-Подільському. Уп­рав­ління народної освіти області на­правило її не у вигнання, а для ро­боти у школах Кам’янець-­Поділь­ського району. Працювала в селах Рихта, Китайгород, Голосків.
21 червня 1941 р. в доньок Хар­жевської, випускниць Голосківської середньої школи, Лариси і Тамари розпочався випускний. 22 червня 1941 р. Зінаїді Гервасіївні виповнилося 39 років. А в ніч із 21 на 22 червня 1941 року почалася кривава війна.
Перші страхіття неочікуваної війни родина відчула в період невдалої евакуації. Колони біженців постійно піддавалися бом­бардуванню фашистськи­ми літаками. Кров, смерть, стогін, спека, відсутність води та їжі повсякчасно викликали пані­ку, безвихідь та побоювання за власне життя. Цивільних і воїнів Червоної армії біля м.Бар Він­ницької області кліщами стиснула німецька армада, тому довелося повертатися до Голоскова.
Повернення до рідної домівки не дало душевного спокою та доброго життя. У липні-серпні 1941 р. Зінаїда Харжевська в схованці переховувала і вихо­дила важкопораненого бійця Червоної армії. Набравшись сил, він повернувся на війну.
Кінець вересня 1941 року. Після вечері сім’я Харжевської готувалася до сну, аж раптом по­чули стук. Відчинивши двері, побачили на порозі худеньку дів­чинку, в пошарпаному брудному одязі, яка промовила: «Тітонько, не женіть! Благаю вас, дайте хоч крихту хліба, я майже три дні нічого не їла». Дівча забрали до хати, помили, пере­одягнули, нагодували. Доки вона їла, по щоках дорослої жінки та двох її 18-річних доньок тек­ли сльози. Попоївши, дівчинка заснула, схиливши голову на стіл. Поклавши її спати, мати та дочки ще довго сиділи біля спля­чої гості й мали одне запитання: «Як бути і що робити далі?». Відповідь з’явилася вранці. Біля її ліжка на колінах стояла нічна гостя. Тремтячим голосом промовила: «Я вчора бачила, як ви через мене плакали, страждали. Я не принесу вам біди. Я не знаю, як мені бути. Прошу, дозвольте ще хоть трохи побути у вас». Зінаїда Гервасіївна відвела її до схованки. Коли надворі стемніло, а вулиці села спорожніли, привела дівчину на вечерю, яка майже пошепки заговорила: «Дорогі мої! Дякую вам за добро, тепло та їжу. Я – єврейка. Мене звуть Рита, мені 14 років. Моїх батьків і брата німці відправили до Кам’янець-Подільського гетто, що у Старому місті. Мені вдалося втекти. Батько порадив добратися до Оринина, там живе його тітка. Я йшла туди вночі, але заблукала. Ось так опинилась у вас».
Прожила Рита у Харжевських до середини жовтня 1941 р., доки не наважилася знайти рідню в Оринині. Коли було за північ, Зінаїда Гервасіївна провела її за село та порадила, як дійти до Ори­нина. Міцно стискаючи її руки, Рита вклонилась і сказа­ла: «Дякую вам за все! Відтепер ви – моя друга мама! Будьте живі та щасливі». У круговерті воєнної пори та після неї вони більше не зустрілись…
Весь період окупаційної пори, з 1941 по 1944 роки, вчитель­ка потайки проводила заняття з дітьми Голоскова. Поруч із нею були її доньки Лариса і Тамара, які допомагали матері, працюючи в сільському господарстві, уникаючи арешту як члени комсомолу або вивезення до Німеччини. Однак 27 липня 1943 р. фашисти таки схопили Ларису і відправили до міста у в’язницю, що в Старому місті. Там розташовувався збірний пункт для населення, яке вивозили до фашистської Німеччини. Це був важ­кий удар для Зінаїди Гервасіївни та її другої дочки Тамари, яку односельці встигли сховати.
Про свої поневіряння Лариса Сіліна (після заміжжя Марковська) залишила такий запис:
«31 липня 1943 р. заарештованих, зокрема і мене, повантажили в закриті залізничні товарні вагони, як худобу, і відправили зі станції Кам’янець-Подільсь­кий до Німеччини. Жодних побутових умов. Воду та їжу, переважно окраєць ерзац-хліба на цілий день, видавали на залізничних станціях, де зупинявся поїзд. І тільки 5 або 6 серпня 1943 р. залізничний потяг прибув до Німеччини, в м.Єссен (Ельстер). Мене передали «гос­подареві» – Емілю Фільштіку. Ме­ні було відведено місце для сну в коридорі, біля вхідних дверей будинку, в якому жили господарі. На підлозі, застеленій шматком тканини, на зразок ковдри, я і спала. Воістину рабська, ви­снажлива праця на панів фашистської Німеччини тривала до кінця квітня 1945 р.».
22 квітня 1945 року Лариса Борисівна була звільнена і мобілізована для проходження військової служби в лавах Червоної армії. Військове звання – червоноармієця. Посада – писарка сек­ретної частини. В сімейному архіві Марковських до сьогодні, як дорогоцінна реліквія, зберігається маленька пожовкла фронтова фотографія, на якій зображена червоноармієця Лариса Сіліна, учасниця бойових дій зі звільнення Праги, яка з 25 квітня по 10 серпня 1945 року проходила військову службу в лавах Червоної армії.
На момент демобілізації Лариса Борисівна не отримала ні військового звання, ні заслуженої урядової нагороди. При відправленні на Батьківщину їй заявили: «Ви – дочка «ворога народу», з липня 1941-го перебували на окупованій території, а з серп­ня 1943-го по квітень 1945-го були в Німеччині, невідомо чим займалися і кому служили. Ви підлягаєте репатріації, але з вами потрібно ще розбиратися».
І розбиралися, з серпня 1945 по вересень 1947-го в органах державної безпеки.
Не знала Зінаїда Гервасіївна про все це, не одержувала звіс­ток від рідних. Однак вірила в повернення живими близьких їй людей, зокрема і двох рідних братів Євгенія та Володимира, синів своїх друзів – Івана Веретянова та Павла Марковського, які після закінчення війни стали її зятями. На жаль, брат Євгеній 31 січня 1945 р. при звільненні Калінінградської області зазнав смертельного поранення. На мо­нументі пам’яті в кам’янецькому парку Танкістів його ім’я увічнено як героя Другої світової війни.
Після звільнення України від німецько-фашистських загарбників, коли у школах відновили навчання, Зінаїду Харжевську призначили вчителькою Голосківської школи. Згодом до 1958 р. вона працювала в Баговицькій школі. Загальний педстаж – майже 40 років. Їй присвоєно звання «Відмінник народної освіти».
Зінаїда Харжевська не любила розповідати про те, чим зай­малася під час війни. Не багатослівними були і її доньки. І лише старший онук Павло Марковсь­кий був удостоєний права почути від бабусі про її життя у війну.

Анатолій БЕРНАДІН,
керівник інформаційно-видавничого центру ради ветеранів міста.