ПЕРШИЙ ПОДІЛЬСЬКИЙ АЕРОНАВТ

«Подолянин» уже писав про перші польоти повітряних куль на теренах міста й Поділля. Та в дослідах Яна де Вітта в небо так і не змогли піднятися люди. Хто ж перший із наших земляків побачив землю з висоти? Щоб дізнатися, вирушимо до Пикова на Вінниччині, на малу батьківщину першого подільського аеронавта, а за компанію ще й історика, етнографа, археолога, славіста, картографа та ін­женера Яна Непомуцена ПОТОЦЬКОГО (8 березня 1761 – 23 грудня 1815 р.). Автора «Рукопису, знайденого в Сараґосі». Того самого, котрому ЮНЕСКО присвятила 2015 р.

ПИКІВ СЬОГОДНІ

Нас усіх формує дитинство. Перші сім років Яна Непомуцена минули на пиківській землі й воді. Води тут багато: 58-кіломет­рова Снивода, ліва притока Південного Бугу, розталяпується навколо Пикова кляксами велетенських ставків.
У ексмістечку, а тепер – селі колишнього Калинівського району, здавна працює рибгосп. На стіні його адмінкорпусу – меморіальна дошка на честь Потоцького. Її не всі помітять за високими ялинами. Ще менше за­йде на територію закладу. А має­ток Потоцьких містився саме тут. Принаймні так стверджує директор сільського будинку культури Віктор Маринчак.
У довгих і старих (ХІХ ст.) одноповерхових корпусах розмістилися де підстанція, де – підсобки. На асфальті сохнуть рибальські сітки. У затінку горіхів – побілений вапном сухий фонтан. Він – єдиний релікт панського палацу. Та чи застав він самого Яна Непомуцена – невідомо.
Неподалік від рибгоспу скупчилися всі пам’ятки Пикова.
Через дорогу – будка з написом «О.З.У. Гидротехническая организация. 1916». ОЗУ – це відділ земельних поліпшень. Крає­знавці ставляться до будки з піє­тетом і називають «найстарішим міським громадським туалетом Вінницької області» (з приміткою «не вокзальним»). Будочку збудували обабіч місцевого ринку, що 13 разів на рік шумів ярмарками, а кожного другого четверга – базарами. Туалет дотепер працює, а замість площі з собором у неоросійському стилі нині пустир.
В одній із кімнат управи (ни­ні це пошта) з 1881 р. мешкала родина діловода Михайла Коцюбинського, батька відомого письменника. 18-річний Коцюбинський-молодший блукав тут над Сниводою і розпитував людей про минувшину.
Біля управи – закинутий бароковий Троїцький костел (1774), зведений князем Антонієм Любомирським. Костелу легенди приписують підземні ходи аж до старої школи/лісу/сусіднього Іванова – на ваш вибір. Саме в його стінах було поховано Яна Непомуцена Потоцького в перший день 1816 року. Поховання не збереглося. Храм колись мав багатий декор фасаду, та робота складом у радянський час ошатності не сприяла. Померти святині не дають польські благодійні товариства, котрі роблять кволі спроби її відновити. А поки споруді, в якої впала частина даху, потрібен сторож. Без нього тут продовжуватимуть довбати ями у криптах і робити дірки в стінах – шукають скарби.
Біля пишної усипальні цукрозаводчика Романського на старому католицькому кладовищі – сучасний скромний пам’ятник Потоцькому, «народженому і похованому в Пикові», поставлений у жовтні 2015 р. за участі Генераль­ного консульства РП у Він­ниці.

ПОДІЛЬСЬКИЙ ВУНДЕРКІНД

Поділля було для Потоцького альфою і омегою. Тут народився й ріс із молодшим братом Северином (майбутнім масоном) і сестрою Марією-Анною. Тут пи­сав твір, котрий увіковічив його ім’я, – плутаний «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Літературо­знавці вважають його останнім романом епохи Просвітницт­ва: автор демонструє притаманний XVIII століттю раціоналізм і полемізує з ідеалами Дідро та Руссо.
Потоцький усе життя досліджував етнографію, археоло­гію, історію та географію рідної землі. Розмовляв французькою та українською – «подільською ґварою». Навіть із королем Ста­ні­славом Августом Понятовсь­ким не переходив на польську. Той симпатизував украй не­уважному блакитноокому ерудиту з ідеальними манерами і терпів малозрозумілі йому діалектизми.
У сім років Ян Непомуцен разом із Северином виїхав з Пикова до Женеви і Лозанни. У Швейцарії здібний юнак перечитав усіх класиків і опанував декілька мов, як давніх, так і сучасних. Із навчання додому повернувся в квітні 1778-го, а потім вирушив як підпоручик австрійської кавалерії на війну за Баварську спадщину, кампанію без битв, але з великою кількістю проблем із постачанням. Австрійці називали її «сливовим базаром», а німці – «картопляною війною», бо більше годувати вояків було нічим. Потоцький просидів війну в бібліотеках. А потім знову гриз граніт науки в інженерній академії Відня.
Потім граф вирушив мандрувати і зрозумів, що подорожі дають невимовну втіху. Після Сицилії та Італії юнака посвячують у мальтійські лицарі, далі – Іспанія, Греція, Туніс і Марокко, де разом із монахами-іоаннітами довелося битися проти берберійських піратів. Враження Ян фіксує у щоденниках.
У 24 роки Потоцький бере шлюб із красунею Юлією Любомирською. Теща, Ізабелла з Чар­торийських, приятелька короля і королева варшавських салонів, знайомить нового родича з придворною аристократією. Бали цікавили менше за подорожі. Ян Непомуцен вирушає в експедицію територією сучасної Одещини: буджацькими степами до гирла Дунаю. Потім перепливає Чорне море дорогою до Стамбула. Вивчає єгипетські піраміди та Александрію з Каїром, як сувенір, везе додому невелику
жіночу статуетку. На зворотній дорозі знайомиться з балканськими країнами. Потім на чотири роки осідає в Парижі, де народилися його сини Альфред (1786) та Артур (1787). Звідси часом подорожує з дружиною то до охоплених повстанням Нідерландів, то в Англію чи Італію. Юлія ж любила не подорожі, а Версаль.
1788 р. граф повертається до Речі Посполитої: Польща зму­чена внутрішніми і зовнішніми конфліктами, суспільство жадає змін, політики – територій. Граф виступає за скасування кріпацт­ва та надання містам більшої свободи. Демонстративно носить давній шляхетський одяг замість перук і камзолів. Засновує у своєму варшавському палаці на вулиці Римарській читальню. 1789 р., начхавши на заборону польським урядом вільної преси, засновує друкарню «Вільна», де видає невеликими тиражами власні проєкти і праці. Стає послом до Сейму.
Уся ця бурхлива політична діяльність виявиться мильною бульбашкою. Що це за посол до Сейму, котрий не знає польської? Що це за дикі проєкти – про озброєння селян чи от про слов’янську єдність? Навіщо ця сумнівна філантропія із зобов’язанням щорічно сплачувати 10 800 злотих на навчання саперів для армії? Як можна було на таку річ віддати цілий маєток Соболівку біля Гайсина? Краще б за дружиною слідкував. Її походеньки з іншим депутатом Сейму, князем Євстахієм Сангушком, були секретом Полішинеля. Потоцький же не бачить очевидного – ґав ловить? Ні, він вище за ґав. Він марить небом.

ПЕРШИЙ ПОДОЛЯК У НЕБІ

Наприкінці ХVIII ст. серед польських магнатів почалася повітроплавальна істерія. Монгольф’єри навіть розглядали як майбутнє нації на засіданні Сейму.
Потоцький придбав на закордонних мануфактурах 8 000 кв. м китайського різнокольорового шовку, щоб мати власну кулю. Протягом декількох місяців матерію зшивали докупи 18 кравців. Оболонка зайняла три кімнати палацу на вул.Римарській
у Варшаві. Аеростат обладнали великою олов’яною піччю і дво­стороннім секретером. Винахідник планував ставити в повітрі наукові досліди.
Готову кулю спершу продемонстрували публіці у варшавському парку Фоксал. Усі вули­ці поблизу палацу Мнішеків, де планувався старт, ще з ночі 14 травня 1790 р. були заповнені людьми. Пілотом був піонер повітроплавання та авіамоделювання Жан-П’єр Бланшар.
У політ граф узяв свого білого пуделя Лулу. Коли улюблений слуга-турок Ібрагім подавав Потоцькому до гондоли хустинку, раптово обірвалися канати, що тримали кулю – і екіпаж злетів у небо разом із 110-кілограмовим турком.
Бланшар згадував: «Схвильований турок не міг упізнати Варшаву, котру він тепер бачив мініа­тюрною внизу, і вигукнув: «Ка­пітане, чи знаєте ви, кому належить сад в англійському стилі, котрий зараз внизу?» – «Респуб­ліці!» – відповів я». Ібрагіма настільки перелякала пашіюча піч, що він спробував вистрибнути з кошика. Магнат навів на слугу пістоль і викинув із повітряної кулі піч. Ібрагім тільки й міг, що вигукувати: «Аллах! Аллах!».
Екіпаж перебував у небі лише пів години. Куля піднялася на висоту до 3 км і пролетіла 7,5 км – дуже крутий результат, як на такий недовгий час польоту. За офіційною версією, політ пере­рвали, бо Потоцький поспішав до Сейму. Приземлення відбулося без ексцесів. На честь події король Польщі Станіслав Август Понятовський наказав викарбувати монету з профілем Потоцького.
Після польоту двір жартував, що турок полетів у білих, а повернувся в коричневих шароварах. Подейкували, що й у Яна був нервовий зрив. Через декілька днів після польоту він зайшов до салону своєї матері, маючи на собі з одягу лише шпагу на боці. Серед містян набув популярності анонімний віршик «До Бланшара балуніста», в якому аеронавту пропонували взяти в гондолу якогось примата і московського посла та закинути їх за хмари. А про самого Яна шляхта склала вірш, не зовсім уже зрозумілий у наш час: «Польщею по-козацькому ходить / різні концепції в ньому родять / в країнах різних побував / і під хмарами літав».

СМЕРТЬ САМОТНЬОГО ВОВКУЛАКИ

Перестрибнемо з 1790 р. до ХІХ ст. Все одно навіть у вигляді стислого синопсису біографія Потоцького займе ще декілька сторінок (Паризький клуб якобинців! Шлюб із Констанцією Потоцькою, за яку дали мільйонний посаг! Доброволець у литовській армії! Монголія! Кавказ! Дослідження калмиків і печенігів! Дипломатична служба при російському дворі!). Річ Посполита зникла, пошматована між Пруссією, Австрією та Росією. Більша частина Поділля відійшла Романовим. Столиця і двір – уже не у Варшаві, а у холодному Петербурзі.
Із 1799 по 1802 рр. і влітку 1808 і 1809 рр. граф мешкав у розкішному палаці свого другого тестя в Тульчині. Страждав від подагри. На зиму перебирався в Кременець на Тернопільщині, де просиджував у біб­ліотеці єзуїтського колегіуму. Поруч завжди був його собака – пінчер Пато. Багато книжок із мовознавства та деякі свої твори презентував єзуїтській книгозбірні. Частина дарунків зберігається нині в Національній бібліотеці України ім.В.Вернад­ського. Їздив у гості: то до Холоневських у Янівський замок поруч із Пиковим, то у Вінницю до поета Станіслава Трембецького. У подорожах возив за собою фургони з книжками. Власних родичів обминав, вони робили так само. Боялися заплямуватися в очах царського двору об його атеїзм, який критики відкопали в праці Потоцького «Основи хронології для періодів, що передували олімпіадам». Соромилися його вигляду: в часи ампіру і коротких чоловічих зачісок високий сутулий Ян ходив із довгим волоссям, яке час від часу сам собі криво підстригав. Жахалися масних пліток: наче мав романи з сестрою, тещею та навіть матір’ю.
Усе це було маячнею. 1809 року після 10 років шлюбу Ян розлучився з другою дружиною, 28-річною Констанцією. Вона народила йому трьох дітей. Саме для кульгавої Констанції граф писав із 1797 р. «Рукопис, знайдений у Сараґосі» та не вважав цей набір оповідок чимось важливим. Часто зникав із дому: то дипломатичні справи, то далекі експедиції. У жінки невдовзі з’явився молодий коханець.
Так і жив – між Поділлям, Кременцем і Петербургом. У столиці видав «Опис нової машини для карбування монет» (1811). Усі свої численні наукові праці друкував накладом лише у декілька десятків екземплярів і розсилав авторитетам у тій чи іншій галузі. Якщо авторитет книгу ігнорував, Потоцький наказував викинути весь наклад твору на греблю, щоб стримувати сторінками весняне танення снігів: хоч на щось праця згодилася.
Грошей не вистачало, тож переїхав у скромний «комісарсь­кий» палацик в Упадівці біля рідного Пикова, отриманий від княгині Любомирської. Палацик звів управляючий упадівським маєтком, вірний компаньйон графа – турок Ібрагім. «Маю 2 тисячі душ, не маю боргів, не маю руйнівних вподобань, ніяких капризів, але під кінець року заледве в’яжу кінець з кінцем», – пи­сав Потоцький у листах знайомим. Друкувався з 1813 р. лише у Кременці. Депресія поглиб­лювалася. Соціальне відчуження теж – Потоцький уже й сам себе почав вважати вовкулакою.
В Упадівці 23 грудня 1815 р. він вистрелив собі в рота срібною чи то кулькою, чи то полуницею – прикрасою, яку відірвав від цукорниці на столі. Вовкулака ж, таких лише срібло візьме. Перед цим залишив нервову передсмертну записку та шарж-автопортрет себе після смерті. Обидва документи не зберег­лися.
Так стверджує легенда. Та коли товариш і сусід Станіслав Холоневський за декілька годин примчав в Упадівку з маєтку в Янові, то залишив зовсім інший опис: граф застрелився олов’яною кулею із зовсім старого піс­толя, котрий вибухнув під час пострілу. Але на користь срібної прикраси свідчить ще один факт. В інвентарі замку Потоцьких у Ланцюті в Малопольщі за 1862 р. описаний подорожній гарнітур графа: серед срібного посуду там лежала і срібна цукорниця.
Після його смерті клан Потоцьких почав вважати ім’я Ян проклятим. І хоча за життя графа в нього було декілька тезок серед родичів, більше ніхто з Потоцьких не називав синів Янами аж до 1970-х рр.
«Рукопис, знайдений у Сараґосі» приніс автору посмертну славу і збурив хвилю плагіату (навіть знаменитий Вашінгтон Ірвінг приписував твір собі). Роман екранізував 1965 р. польський режисер Войцех Хас. Книга перекладена на більшість європейських мов. 2015 р. видавництво «Піраміда» видало твір українською.
Чекають на свій переклад «На­риси з давньої історії Волинської та Подільської губерній» і «Фрагменти історії та географії Скіфії, Сарматії та слов’ян» – праця, в котрій Потоцький доводив окремішність українського народу від росіян і називав їх прямими нащадками Київської Русі. Саме Ян Непомуцен, народжений на Вінниччині й палко закоханий у рідну землю, одним із перших став вживати термін «українці» замість поширеного «русини» чи «малоросіяни». Українська історія чекає, коли нарешті внесок Яна Непомуцена в її розвиток стане широковідомим. А пиківський костел, місце спочинку Потоцького, чекає на порятунок.

Ірина ПУСТИННІКОВА.