Четвер, 16 Вересня 2021 р.
3 Вересня 2021

КОМАНДИР «ДИНАМІТ» – ЛЕГЕНДА «АЙДАРУ»

Напередодні 30-ї річниці Незалежності України Кам’янець-Подільський став острівцем для презентації книги вінницького письменника Сергія ДЕРКАЧА. Чоловік чимало часу провів на передовій, написав декілька репортажів і видав уже чотири книги про звитяги наших захисників. Найновіша з них – «Дума про добровольця» – присвячена бійцю з позивним «Динаміт», молодшому сержанту Сергію Оврашку. Саме він став прототипом головного героя цієї книги. Символічно, що перша презентація відбулася 20 серпня саме в Кам’янці-Подільському, в місті, де Сергій уперше побачив світ.
На жаль, клята війна відібрала в країни мужнього захисника, в рідних – люблячого сина, чоловіка, батька доньки та сина, брата. 18 грудня 2014 року, потрапивши в засідку росіян біля м.Щастя Луганської області, від вибуху гранати загинули командир розвідувальної роти 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Сергій Оврашко разом із бойовим побратимом, уродженцем Грузії, капітаном запасу Олександром Гріголашвілі. Нашому земляку було лише 38…
2015 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

ГЕРОЇ, НАРОДЖЕНІ ВІЙНОЮ

Сергій Оврашко– Не писати про Героїв російсько-української війни неможливо, – зазначив під час презентації автор книги Сергій Деркач. – Про них буде написано ще багато книжок, знято чимало фільмів – на все свій час.
Про Сергія я вперше почув під Горлівкою 2015 року, коли приїхав зібрати матеріал для написання першої книги про добровольчий батальйон «Айдар». Один із бійців з позивним «Троль», який був у групі «Динаміта», розповів чимало епізодів про свого командира. Але зібрати їх в одну книгу тоді мені не вдалося. 2016 року я привіз «айдарівцям» першу книгу про батальйон, вирішив збирати матеріал далі та написати про тих, хто віддав життя на війні, про хлопців, які залишилися вічно живими у спогадах рідних, друзів, побратимів. Книга «Айдар. Четвертий тост» має розділ, присвячений Сергію. Починається з того, що бійці готуються відзначити день народження свого загиблого командира. Коли я збирав матеріал, ми теж зібралися разом, сиділи, згадували Сергія. І раптом настала суцільна тиша, всі замовкли і якось скисли. І тут один боєць підривається і каже: «Та що ви тут усі скисли! Невже ви думаєте, що Сергію таке сподобалося би. Ану, згадуймо про веселе і кумедне, про його вдачу і муд­рість». Усі почали ділитися спогадами, десь були усмішки, а десь – і сльози. І тоді я зрозумів, що треба писати про Сергія окрему книгу.
В одну з річниць загибелі Сергія мене запросили на Шепетівщину, де він виріс і де залишилися його батьки. Я познайомився із матір’ю Світланою Дмитрівною і зрозумів, що книжка буде. Якби не Світлана Дмитрівна, її воля до перемоги, до життя, до того, щоб її сина пам’ятали, напевне, мені цього не вдалося б зробити.
Автор розповів, що у книзі змінено імена (нашого Героя називають Олекса з позивним «Мамай»), позивні, назви батальйонів, деякі населені пункти через те, що вона не стільки історична, скільки художня, тому й дає поштовх до фантазії. Але 80% написаного – реальні події, спогади, люди. Наш Герой стільки сала залив за шкуру ворогам, що ті давали кругленьку суму за його голову.
– Те, що Сергій був легендою батальйону «Айдар», підтвердить кожен «айдарівець», який воював у 2014-2015 роках. Особливо ті, хто пережив страшний бій, коли проти 30 доб­ровольців ішли 300 псковських десантників. Якби не група «Динаміта» і «Барона», невідомо, чи вдалося б втримати Георгіївку. Росіяни так нещадно і затято стріляли, що один боєць, який висунув руку з-під мосту, де хлоп­ці засіли, одразу ж зазнав поранення. 30 захисникам вдалося вигнати ворожих десантників, яких згодом вивели з території України. Подвиг наших відчайдухів безцінний, – додав вінничанин.
Чимало присутніх, які завітали на презентацію, ледь стримували сльози, слухаючи щемливі спогади про сина з вуст його матері Світлани Дмитрівни:
– Сергій народився в Кам’янці, бо тут навчався мій чоловік. А потім ми переїхали на Шепетівщину, де він виріс, закінчив школу, вчився у Хмельницькому в прикордонній академії, оженився, народилася донечка, і їхня сім’я перебралася до Києва. Там разом із молодшим братом заснували успішний будівельний бізнес. Згодом Сергій придбав квартиру, мав хороше авто. Любив життя і поспішав жити. Але так склалося, що любив волю та Україну. Його дратувало все, що було пов’язано з ганебним ставленням до рідної країни. Оскільки багато читав, захоплювався історією, писав і захищав роботи МАН, розумів, що наша країна тривалий час була під каблуком Радянського Союзу, а потім – Росії. Тому першим опинився на Майдані, підвозив шини, каністри з бензином. Там він горів, його гасили і рятували, там зазнав поранення і контузії. Разом із ним був його молодший брат, вони підстраховували один одного.
Сергій Деркач підписує власну книгуА потім почалася війна, і майданівці пішли воювати. Спочатку Сергій їздив на схід волонтером. Потім продав бізнес, купив військове спорядження і на власному «Лексусі» поїхав на фронт. Дехто мені в очі дорікав, мовляв, чого йому бракувало, навіщо пішов? Який це біль втратити дитину, котра віддала власне життя за інших, та ще й слухати дорікання!
Не менш зворушливими були спогади брата Василя, які розкрили ще одну сторінку з життя Героя:
– Про Сергія можна розповідати багато цікавого, але хотілося б згадати його останні вчинки – людські, чоловічі, синівські, патріотичні. Одного разу під час бойового виходу він зазнав важкого поранення – кістки були потрощені, а біль – нестерпним. Його терміново евакуювали з поля бою, привезли спочатку до Харкова, а потім – у центральний військовий шпиталь. Після першої фази лі­кування стан стабілізувався, але кістки не зрослися. Він потребував ще лікування в шпиталі, реабілітації в санаторії, щоб у подальшому жити без нестерпного болю. Але обрав Україну, патріотизм, побратимів, дружбу. За допомогою сторонніх на милицях спустився зі шпиталю. Оскільки сидіти не міг, йому опустили сидіння, і так, лежачи, він на 15 хвилин заїхав до рідних, аби сказати, що знову їде на війну. Поїхав туди, бо там були його хлопці, а він був бойовою одиницею, побратимом, командиром, лідером, батьком для вдвічі старших за себе чоловіків. Це один із його життєвих епізодів, який демонструє патріотичний дух, характер, любов до України, побратимів. Він не шкодував себе, і я впевнений, що не пошкодував жодного разу за ті миті, коли захищав рідну землю.
Я теж знаю про війну не з чуток, теж був на сході й хочу вклонитися побратимам, яких уже немає, і подякувати тим, хто нас захищав усі ці роки і продовжує це робити. Одиниці пішли на протистояння орді, потужній силі, яку зуміли стримати завдяки патріотичній вмотивованості. Багато віддали власне життя не за матеріальні блага, політику, а за духовність, бо жили з вірою в справедливість і з любов’ю до Батьківщини.
Розчулили присутніх і слова донечки Діани. Із трепетом у голосі вона розповіла про батькові настанови, його золоті слова:
– Татусь завжди повторював, що кожен із нас може щось зробити для України, підтримати її, а не виправдовуватися, мовляв, не ті обставини. Він не хотів бути таким, як усі, й учив нас із братом жити по совісті. І я сподіваюся, що на його прикладі вчитимуться інші.
Текли сльози в багатьох присутніх і тоді, коли дружина Олеся зачитала вірш, який написала в річницю загибелі Сергія. У кожному слові відчувається нестерпний біль втрати і неймовірно щире почуття кохання.

«ДУМА ПРО ДОБРОВОЛЬЦЯ»
УРИВКИ З КНИГИ

Презентована книга має стати настільною для кожної української родини. Адже кожен із нас має зрозуміти, усвідомити і пережити те, через що пройшли і продовжують проходити наші воїни на передовій. А ми лише наведемо декілька уривків із «Думи про добровольця».
Один із них – про успішно виконане бойове завдання.

«…Мамай зробив над собою зусилля і зосередився на завданні. Перша його частина поки що проходила успішно, хай навіть із деяким ускладненням. Один блокпост група минула, другий – саме об’їжджала стороною. Раптом у голові майнула думка: треба вдосконалити машини таким чином, щоб гуркіт двигуна звести до мінімуму. А в ідеалі – до нуля.
Лисий та Інтеграл, який цього разу керував другою машиною, нагнали графік і навіть трохи випередили, бо трасу на Новосвітлівку перетнули приблизно о другій годині ночі. До місця засідки залишалося ще кілометрів двадцять, як попереду почали вимальовуватися контури машин.
– Командире, так і було задумано? – не зрозумів Лисий.
– Думаю, що ні, – відповів той. – Ану, зменш трохи швидкість.
Йому потрібен був час, щоб зорієнтуватись.
Колона стояла на перехресті, де сєпари мали зустріти росіян близько четвертої ранку. Але сталося щось таке, що змусило останніх припхатися раніше. Що саме? Чому не зв’язались із сєпарами по рації і не узгодили зміни? Чи це – не вагнерівці із вантажем ПЗРК, а хтось інший, хто випадково опинився в цьому місці? Чи, може, сєпари з Луганська вже на підході, й саме час забратися звідси? Ні, забиратися не можна. Росіяни, напевно, засікли гуркіт двигунів і вже запросили своїх по рації. Їх треба знищити, доки вони розгублені.
– Мамай Скелі, – проговорив Мамай у рацію.
– На дроті, – почулось у відповідь.
– План – нафіг. Ціль – попереду. Розходимося віялом. Ваша – остання машина. Середню знищити по можливості.
– Плюс.
За мить машини з’їхали з грунтовки в різні боки. Акула і Волинь стали на повний зріст із «мухами» в руках. Майстер примостився біля борту з автоматом, Мамай прилаштував свою гвинтівку. В оптичний приціл він бачив, що охорона колони, зайнявши позиції обабіч машин, чекала на наближення невідомих.
– Вогонь! – скомандував Мамай і першим натис на гачок.
Гавкнули гранатомети, постріл снайперської гвинтівки потонув у морі автоматних та кулеметних черг.
Перша та третя машини не просто спалахнули. Вони майже одночасно з потужністю ракет злетіли у повітря. А потім здетонувала середня машина. Вибух розкидав залізо на сотні метрів, а полум’я було настільки яскравим, що перебувати в нічниках та тепловізорах стало неможливо. Сварожичі атакували з ходу, стріляючи по розкиданих вибухом тілах. Декілька охоронців намагалися чинити спротив, але їх швидко вгамували. Жар від палаючих машин став настільки нестерпний, що довелося трохи відступити.
Мамай видихнув із полегшенням, його погляд зупинився на спухлій, але задоволеній пиці Михася, який тримав у руці російський «вінторєз».
– Я такий у кіно бачив про російський спец­наз, – доповів той.
У відповідь малий отримав ляща від Лисого і наказ сідати в машину.
– Далі за планом? – запитав Лисий.
– Так, – кивнув Мамай. – Сєпари скоро отямляться…».

У книзі йдеться і про щемливий вечір, коли всі бійці, зручно вмостившись, відверто розповідали про власне життя. Говорив і Мамай:

«Я вчився ще за Радянського Союзу, а тодішня система виховання казала одне: учня треба переламати, зробити Гвинтиком великого механізму під назвою «совєтскій человек». Я не тримаю зла на своїх учителів. Навпаки, дуже вдячний їм, особливо Григорію Васильовичу, учителю історії. Чудова людина, педагог від Бога, один із тих, хто був справжнім авторитетом для мене! Він завжди дуже цікаво викладав свій предмет, але в кінці уроку частенько казав: «Так пише книжка. А хто хоче знати, як воно було насправді, – залишайтеся, розповім». Вони, вчителі, – чудові люди. Давали гарні знання, вміли зацікавити. Але була в них одна вада: більшість із них вважали, що в усьому мають рацію тільки тому, що вони, бач, учителі. Я цього не розумію. Не може триматися авторитет тільки на тому, що ти – старший. Авторитет – то така штука, яку треба доводити постійно, особливо своїм дітям. Ти маєш рацію, якщо довів свою правоту дитині. Ти маєш рацію, тому що зумів усе розкласти по поличках і пояснити, відповісти на запитання чи виклики. Так мене вчив мій батько. Знали б ви, скільки разів їх викликали до школи, моїх батьків! Мама стільки сліз через мене виплакала – словами не передати. Батько ж після відвідин школи завжди вів мене у двір, розпитував і лише потім уже робив висновки.
До речі, треба сказати, що вчився я доволі непогано. Фізика, математика, історія – ці предмети давалися мені настільки легко, що я навіть на олімпіади різні їздив та влаштовував гострі дискусії з учителями в певні моменти. І прозвали мене Мамаєм не тільки тому, що історії про козака любив. За правду я завжди стояв. Ну, а після школи вступив до військового інституту. На третьому курсі одружився. Правда, інститут довелося залишити за сімейними обставинами, але то таке. Кілька років працював на різних будівництвах, згодом заснували з братом свою справу. Бізнес розвивався, рухався вгору, аж тут – війна. І от сиджу перед вами тепер, біографію свою розповідаю».

Вражає й епілог:
«І розповідав Олекса всю правду, від дитинства починаючи і до смерті самої. Він був упевнений, що Рід і так усе знає, та чи є щось чистіше на світі, ніж сповідь правдива родові-племені? І кивали предки. І всміхалися тепло матері, і крутили довгі вуса вої та козаки суворі, війнами відмічені, на нащадка свого дивлячись. І не один із них промовив стиха:
– По правді жив, сину. І вмер за правду.
І наповнювалася душа Олекси теплом та спокоєм. Бо жити по правді і вмерти за правду – не кожен зможе. Бо не родяться героями, а в муках та стражданнях ними стають.
У борні за дітей, за людей, за землю свою. Бо немає на світі землі щедрішої, землі вільнішої, землі мудрішої. І народу в усьому все­світі не знайдеш більш такого, який у вогні битв страшних стільки разів гинув би, але знову і знову поставав із попелу ще сильнішим, мудрішим, красивішим. Тому лунало століттями над Україною і лунатиме:

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!»

Підготувала Галина МИХАЛЬСЬКА.