Субота, 27 Листопада 2021 р.
5 Листопада 2021

ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКОГО ПРОЗАЇКА

Дводенна програма наукової конференції «Традиції Івана Огієнка у світлі вітчизняної науки», присвяченої 103-річчю від дня заснування К-ПНУ ім.І.Огієнка та 140-річчю від дня народження Івана Огієнка, була досить насиченою: екскурсії, концерти і, звичайно, сесійна робота. А ще була зустріч учасників із відомим українським прозаїком Володимиром ДАНИЛЕНКОМ. 62-річний митець має досвід праці в журналістиці, рекламних проєктах на українських телеканалах, а наразі займається викладацькою діяльністю у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна».
І, звісно, багато та успішно пише. Автор є переможцем різноманітних літературних премій, серед яких і літературна відзнака імені Івана Огієнка, а його твори перекладено десятьма мовами. Тож розповіді про творчий шлях від гостя нашого університету викликали щиру цікавість.

ДО ТВОРЧОСТІ ЧЕРЕЗ ЖИТОМИР

Володимир ДаниленкоПисьменник одразу запевняє, що в нього не завжди все легко складалося. А в доробку є й твори, які довго не хотіли друкувати. Історію створення оповідання «Дзеньки-бреньки», яке потрапило до друку в результаті великих зусиль, пись­менник розповідає так:
– Якось під час навчання в аспірантурі стомлений і голодний я повернувся до гуртожитку й раптом придумав фразу: «Коли зайшов Шевченко, Сковорода їв борщ і дивився на Котляревського». Прийшло таке натхнення, що я не встигав записувати. Тоді взяв диктофон і почав наговорювати текст. Ви­йшов сумбур, що в кафе «Еней» зби­раються всі представники української літератури. Вони сваряться та дискутують. В один момент виявляється, що їх там хтось зачинив, і вони ніяк не можуть вийти. Наприкінці виявляється, що це літературний сон одного з героїв роману Валеріана Підмогильного «Місто». Все це було написано мною у стилі давньоруського літопису. Розпочинається плавно старослов’янською мовою, потім – давньоукраїнською і врешті українською.
Із цим твором і пішов до журналу «Сучасність», – розповідає письменник. – Там його прочитали, проте відмовилися публікувати. Редактор читав і усміхався, але сказав, що їх фінансує українська діаспора, і якщо вони прочитають цей твір, то подумають, що це щось несерйозне, і закриють видання. Далі я пішов до видавництва «Основи». Там прочитали без усміху, хоч і сказали, що це дуже якісний український постмодернізм. Та публікувати знову відмовилися. Бо їх також фінансує діаспора, яка цього не зрозуміє. І куди я не ходив – усі захоплювалися, але «Дзеньки-­брень­ки» не наважувалися видавати.
1996 року молодий автор отри­мав можливість попрацювати в рекламному відділі по­пулярного в той час мистецького проєкту «Територія А». Тоді й зрозумів, що книга може бути рекламним продуктом. Письменник розповідає, що пішов до генерального продюсера телеканалу «1+1» Олександра Роднянського, якого переконав, що канал матиме користь від випуску його книги. Продюсер сказав, що канал прозахідний і готовий включатись у такі проєкти. Телевізійники надали безкоштовний пакет реклами на каналі, який прозаїк одразу продав фармацевтичній фірмі «Дарниця», потім пішов до видавництва «Ге­неза», щоб випустити серію антологій, де у том сатири включив «Дзеньки-бреньки».
У ході розмови в присутніх виникло запитання: «Чи є письменницький хист вродженою властивістю?». Про свій випадок гість розповідає так:
Під час конференції. Фото - «Студентський меридіан»– У мене здібності передалися по материнській лінії, де всі мали талант до письменництва та цікаво розповідали історії. Мама також прищепила любов до літератури. Вона працювала в бібліотеці, звідки часто приносила додому любовні романи, брала їх для себе, але читала мені. Їх було дуже цікаво слухати, бо мати зачитувала все емоційно. Якщо людина народжена бути письменником – здібності відчуваються в ранньому дитинст­ві, – каже автор. – Це помічають навколишні. Стаєш «білою вороною», адже всі бачать, що твій розум працює не так, як в інших. Ти маєш вибіркову пам’ять, бо для письменника важливі емоції, він запам’ятовує лише те, що пережив. Відчуваєш сильні емоції, які не можеш пояснити, але хочеш виразити. Пам’ятаю випадок, коли в дитинстві сестра мене занадто сильно розгойдала в гамаку, і він впав. Біль і крик мами «Вбили дитину!» та два перелякані обличчя наді мною закарбувалися в пам’яті назавжди. А подію, яка відбулася рік тому, можу забути.
Те, що стану письменником, знав десь із 5-річного віку, але нікому про це не розповідав. Тому в 16 років, після 8 класу, мені довелося піти на навчання до будівельного технікуму в Житомирі. «Будеш мати спеціальність», – сказали батьки, які думали, що я як творча дитина перестану вчитися. І справді, навчатися там мені було нецікаво, – щиро зізнається письменник. – Адже багато чого було пов’язано з математикою. Це був жах.
Водночас Володимир Даниленко каже, що під час навчання в технікумі допомагали талант до письменництва та кваліфіковані педагоги. Уже тоді він доб­ре писав твори, які розміщали в стінгазеті, а викладачі цитували на заняттях. Особливо письменник виділяє вчителя математики, який розв’язував будь-які рів­няння однією рукою.
– Коли я приходив на заняття, то постійно чув: «Ну що, пане письменнику, будеш учити математику?» – згадує Володимир Даниленко. – Грамотний і розумний педагог уже тоді чітко окреслив мої здібності.
Трохи згодом Володимир Даниленко вивчав українську мову та літературу на факультеті філології Житомирського педагогічного інституту. Тоді декілька разів їздив у столицю до відомого житомирянина, одного із засновників Житомирської прозової школи, поета-шістдесятни­ка Валерія Шевчука, який давав молодому поету поради, перечитував привезені оповідання та вказував, як писати можна, а як ні.

СКОВОРОДА Й СІКОРСЬКИЙ, ХАНИ Й НАРЦИСИ

Із кінця 90-х до Володимира Даниленка разом із першими літературними преміями та виданими книгами почало приходити й визнання. А написання нових творів супроводжували й
нові життєві історії, які автор охо­че відкрив учасникам конфе­ренції.
– 2006 року побачив, що в країні формується бюрократичний клас – національний чиновник розмовляє своїм сленгом, і хотів дослідити, що ж відбувається в головах цих людей. Для цього я влаштувався на роботу в секретаріат Кабінету Міністрів. Тоді й почав вивчати внутрішнє життя, забобони та звички політиків. Побачене лягло в основу роману «Газелі бідного Ремзі», де події відбуваються в Україні у часи між касетним скандалом і Помаранчевою революцією, – розповідає Володимир Даниленко.
Результатом роботи автора в Кабміні стала політична сатира. Оскільки в романі головним героєм є кримський хан Хаджі Селім Герай І, якого чотири рази скидали з престолу і який щоразу повертався до влади. За сценарієм, після касетного скандалу відьма пропонує Президенту Кучмі взяти з минулого людину, яка також була в ізоляції й знає, як утримуватися при владі. Хана оживили, адаптували до сучасного життя, і другий президент України дав йому завдання їздити по всій країні та записувати все, що побачить. Але, крім пригод і незручних ситуацій, Хаджі Селім Герай І пише лис­ти своїм жінкам у старому східному стилі. Із 40 таких листів і склався цілий сатиричний роман.
Кожен із наступних творів про­заїка також мав ідею та мистець­кі завдання. Володимир Григорович каже, що коли працював над романом «Кохання в стилі бароко», то хотів написати його у вигляді кросворда, оскільки раніше такого ще ніхто не робив.
– Тому я придумав такий сюжет: до київського архітектора приходить вдова, в якої щойно помер чоловік. Вона просить його розв’язати кросворд, залишений покійним чоловіком, який пов’язаний із цілою низкою будинків, – розповідає автор. – Жінка вважає, що саме там криється загадка його смерті. Але архітектор культурно її відправляє, оскільки не має на це часу. Однак згодом сталося так, що героїня допомагає йому швидко потрапити на важливу зустріч, і головний герой погоджується розв’язати загадкове завдання. Проте в тих будинках він потрапляє в небезпечні ситуації та у ході завдання дізнається про Смерть, яка раз у сто років приходить на землю у вигляді дуже гарної жінки. Він розуміє, що це, напевно, його знайома, з якою в той момент у них уже почалися романтичні стосунки. Наприкінці твору вони зустрічаються в ресторані, танцюють, вона кладе перед ним лілію – знак, що смерть прийшла по нього. Потім головний герой загинув, і всі розуміють, що з цим пов’язана якась жінка, але її ніхто не може знайти в жодній базі даних.
Трохи згодом світ побачив «Ка­пелюх Сікорського». А письменник відверто дивує нас зізнанням, що не планував писати про відомого українського авіаконструктора, але врешті з’явилася ідея, коли побачив у інтернеті фотографію чоловіка на гелікоптері.
– Він був у капелюсі, пальті й досліджував якусь місцевість. Ви­явилося, що це фото Ігоря Сікорського. Тоді й вирішив написати твір про життя відомого конструктора через призму капелюха, – каже Володимир Григорович. – Почав досліджувати життя нашого земляка, прочитав його мемуари та навіть подивився інтерв’ю з людь­ми, які працювали на його авіазаводі. А потім поставив собі декілька завдань: описати з позиції капелюха життя людини і показати, як жінка може вплинути на долю відомого чоловіка. Тому я й написав, що в житті Сікорського була жінка, яку він не міг забути протягом усього життя, – продовжує автор. – Починається все з того, що 14-річний Сікорський іде Маріїнським парком, і починає падати дощ. Його хапає молода жінка і затягує в курінь. Це була повія, яка стала такою після того, як вітчим вигнав її з дому. Вона вплинула на Ігоря Сікорського так, що він пам’ятав про неї все життя, навіть тоді, коли втік із Російської імперії. І у США вона не йшла в нього з голови. Перед смертю вченому сниться, що він летить на вертольоті та освітлює променем територію. Після того, як літальний апарат сідає, з’являється його Кароліна у весільній сукні. Сікорський забуває капелюха в кабіні й хоче по нього повернутися, але вона каже: «Мо­жеш не брати, він тобі не потрібний», і вони зникають у темряві. Ось така любовна історія.
Є у списку Володимира Даниленка і такі твори, які можна на­звати психологічними, зокрема, найновіший – «Маски Діани Стогодюк». Про нього Володимир Даниленко ексклюзивно розповів читачам «Подолянина».
– Я спробував описати нарцисичні стосунки головної героїні з різ­ними чоловіками, – пояснює автор. – Сам знав у житті людей із такою патологією. Але, крім цього, прочитав дослідження ізраїльсь­кого психолога Сема Вакніна, також прочитав і прослухав десь близько сотні лекцій про нарцисизм. У психології його характе­ризують як серйозну особистісну дисфункцію, за якої людина сприймає себе як кращу за інших та загалом унікальну й неперевершену. Таких пацієнтів вважають біороботами. У них немає жодних емоцій чи переживань, окрім «нарцисичного сорому» – боязні, що навколишні дізнаються, що вони не ті, за кого себе видають. Саме такий розлад має й героїня нового роману Діана Стогодюк. У творі описані її стосунки з шістьма чоловіками, яких вона по черзі змінює. Двох кидає сама, а ще четверо йдуть від неї. Хотів також відійти від звичайного стилю роману, в якому події зазвичай описуються від першої або третьої особи. Тому намагався скласти цілісну історію з шести розповідей. А чи вийшло це – вирішить читач.

Олександр ЩЕРБАТИХ.